Ольга Герасим’юк з’їсть ваше горе

Вересень подарував багато моторошних телевізійних вражень, терористичного відеом’яса і відеокрові. Ще більше – безпредметного обговорення теми свідомого насильства заради справедливості. Від усього цього напалму залишилося єдине враження: претензії сучасної журналістики на об’єктивність – це її найбільший злочин. Адже журналіст, який виправдовує свою діяльність прагненням істини, частіше залишається на морально-етичних бобах, аніж у ролі героя-рятівника, який своєю інформацією комусь допоміг. Яка може бути “правда” та “об’єктивність”, якщо поруч щось вибухає, хтось стріляє, а всі джерела доступної “інформації” – учасники конкурсу брехунів? Журналіст у такій ситуації спроможний на єдину істину: сказати, що він поки що живий-здоровий. Ну, там, передати вітання родичам. Цим його компетенцію варто було б узагалі обмежити.

Але є територія, яка все ж таки дозволяє журналісту залишатися чесною та правдивою людиною незалежно від того, в яку інформацію його занурено. Це територія чистого споживання горя, трагедії та розпачу заради самих лише емоцій. Наприклад, комусь у цьому житті дуже не пощастило. І журналіст береться не тільки про це розказати багатомільйонній аудиторії, але поплакати разом з цією людиною. Висмоктати її біль. З’їсти її безвихідь. Звісно, будь-яку рану можна лікувати. Але журналісту для цього, знову ж таки, бракує відповідних знань. Інша річ, коли йдеться про науку роз’ятрювання виразок, що вже почали загоюватися. Це мистецтво досконало осягнула Ольга Герасим’юк у своєму ток-шоу “Без табу”.

Я розумію: формат такий. Треба привітатися, а потім неодмінно зітхнути в мікрофон так гучно, наче щойно тобі повідомили про відставку уряду разом із коханим президентом. Усі ці правила гри під тривожну музику й огорнуті сумною пеленою інтонації – поза критикою. Фаховий телевізійний doom потрібен країні набагато більше, ніж неупереджені новини. Більше того, Герасим’юк настільки вросла в чорну землю проблем своїх героїв, наче завжди жила цим. Про доречність її присутності у цій студії з цими людьми я не можу сказати жодного кривого слова. Зрештою, забув про найголовніше: дотепер я ще жодного разу не дивився це ток-шоу від початку до кінця.

Минулої ж середи не міг одірватися – густина кошмару сягнула відвертості терористичної картинки.

Обличчя героїні, яке перемолов кондитерський міксер, можна було б узагалі не показувати. Навіть у більш-менш зібраному варіанті. Навіть протягом секунди. Сльози спогадів, клапті слів, усе студійне тремтіння розказали більше, ніж могли би показати фоторепортери якого-небудь пекельно оперативного Рейтера. Зітхання Ольги стають важчі. Паузи – довші. У головного винуватця трагедії – хитренького і товстенького вірменського дядечка – поступово виростають роги, копита, а з екрану вже пахне сіркою. Праведний гнів у кульмінації, імітація народного трибуналу – і ще раз сльози, у фіналі, коли доходить до пропозиції зібрати кошти на нове волосся для потерпілої. Я знову ж таки нагадую собі: формат такий. Але нічого не можу вдіяти з єдиним – найсильнішим – враженням: навіщо розчухано й роздерто всі ці шви і пересадки шкіри? Ради того, щоб дядько вірменської національності – власник того кондитерського цеху – сів за ґрати? Чи все ж таки ради глибокого зітхання Ольги Герасим’юк, довкола якого обертається ідеологія “Без табу”? Адже носії трагедій у студії – щоразу інші. А зітхання ведучої – щоразу однакові. Так само, як і конструкція проекту: повернути героїв назад у їхнє особисте пекло, змусити “згадати все” до найменших дрібниць, а поруч посадити людину з функціями все того ж таки кондитерського міксера: поглинати все це, розжовувати, тягнути жилу доти, доки вона не порветься, оросивши студію немислимими рідинами. Вкотре нагадую собі, що не мав ніякого бажання критикувати “Без табу”. Формат такий. Шкода тільки, що формат цей зжер саме Ольгу Герасим’юк. І залишив од неї саме лише зітхання.

Паніка від культури

Ще не оклигавши від власної безпорадності перед табуйованими судомами Ольги Герасим’юк, натрапив я наступного дня на ще одне візиткове ток-шоу студії „1+1” – “Я так думаю” з Анною Безулик. Цього вечора серце моє аж каркнуло від радості, бо сказали, що йтиметься... про культуру. Якщо вірити Андруховичу, розмова про такі тонкі матерії може відбуватися лише у товаристві, де кожен час од часу витирає похмільний піт з чола. Натомість я побачив у студії тверезих і агресивних дядьків, яким протистояли ще тверезіші, а тому вкрай перелякані індивідууми. Навіть зі свого куцого телевізійного досвіду я добре знаю, що розмови довкола таких “порожнякових” понять, куди кожен вкладає (і накладає) що забагнеться, наперед приречені. Й у тому випадку, якщо вони все ж таки вивалюються в ефір як “тема”, – це лише нагода констатувати, що креативність редакторів програми всохла, як роса на сонці.

Отже, докотилися до культури. Себто, до чергової ревізії ресурсів української мови – жертви і причини, початку і кінця кожного культурологічного балагану. Протягом години ведуча сакраментально намагалася “підштовхувати до теми” людей, які давно вже сидять у її тілі й пускають бульки один в одного. Чим ще вони могли поділитися, окрім засадничого непорозуміння? Безперечно, розважальний ефект програми вартий найвищої оцінки. Стільки вокальних зусиль, стільки взаємних кпинів, стільки бажання вирізнитися інтелектом і розумінням проблеми може вивергнутися лише в інтелігентському середовищі.

Так і захотілося після перегляду вигукнути: молодці, так тримати! Ще кілька проміжних тем – і можна сміливо підступатися до королеви телевізійної глупоти: дискусії про духовність.

Напарили з Паркером

І останнє, теж із царини здорового комізму.

Зібрався подивитися в неділю анонсований у програмі фільм Алана Паркера “Стіна”. Дочекавшись до часу, коли всі хрюші давно вже бачать сьомі сни, зіпсувавши принагідно настрій поразкою геніального боксера Роя Джонса-молодшого, наразився на “Аргумент кіно” з Володимиром Войтенком. Швидко допер, що флойдівською психоделією мене не втішать, а будуть натомість Грінуея показувати, якого ненавиджу усіма кишками й жирами. Втім, насторожив мене Ігор Подольчак у студії. Ага, знову пощастило. Типу оновлена програма. Гріх хрюшам уподібнюватися.

Задумано все наче й непогано: був Войтенко сам собі модератором, а тепер у поміч закликатиме людей, які теж кіно хороше дивляться. Інша річ, як із цих людей враження вичавлювати, щоб надалі уникнути анекдотичності в ситуації з Подольчаком. Бо Войтенко усе намагався довести, що у шановного художника з Грінуеєм багато спільного, а той чемно так, по-культурному, з’їжджав з теми порівнянь, на якій легко прослизнутися. Розмова більше нагадувала пінг-понг між наглядачем і в’язнем концтабору. Потім, вичерпавши ресурс “грінуеївського дискурсу творчості Подольчака”, Войтенко чомусь вирішив влаштувати Ігореві допит щодо його участі в політичному піарі. “А правда, що це ви Кучму з ірокезом намалювали?” – “Ну....”, – вдоволено відмазується Подольчак. “А про свої теперішні проекти розкажете?” – не здається Войтенко. “Ну...”, – ще натхненніше напускає туману ідеолог Фонду Мазоха, поки його натяки ілюструє твір “Ісус за конституційну реформу”. Чудова бесіда. Після неї я навіть провтикав можливість взяти приклад з хрюші й здуру Грінуея подивився.

P.S. А оце недавно приходить до мене на службу дівчина з телеканалу „ТЕТ”. Я щойно картоплі поїв, сиджу такий весь добрий, як удав, і активно травленням переймаюся. От вона й узялася мені розказувати, який хороший у них канал. Послухав, покивав, та й подумав оце, що на перегляд „1+1” час самому собі мораторій оголосити (чи все ж таки накласти?).