У Валлетті — столиці Мальти — завершився чотирнадцятий юніорський конкурс Євробачення. (“UA: Перший” вів пряму трансляцію надвечір 20 листопада). Перемогла грузинка Маріам Мамадашвілі — наймолодша учасниця конкурсу (їй усього 10 років), яка виступала останньою.  Грузія стала першою країною, що втретє перемогла на юніорському конкурсі.

Друге місце посіли вірменки Анахіт та Мері, третє — італійка Фіамма Бочча. Українка Софія Роль посіла чотирнадцяте місце з сімнадцяти.

Цьогорічний конкурс відбувався за зміненими правилами. Передусім, кількість учасників було збільшено до 17. Змінився й час виходу в ефір: трансляція розпочалася не суботнього вечора, а в надвечір'я неділі — о 16:00 за середньоєвропейським часом (17:00 за східноєвропейським). Це було зроблено для того, щоб аудиторією конкурсу могли бути діти. Не було більше інтерактивного голосування глядачів. Натомість оцінки виставляли національні журі в кожній країні-учасниці та національні дитячі журі в кожній країні. Журі голосували напередодні, під час генеральної репетиції. Безпосередньо у фіналі виставляли оцінки троє представників експертної панелі — кожен з них свої оцінки. Цього разу експертами були співак та шоу-продюсер зі Швеції Крістер Бйоркман, оперний співак, а нині представник компанії звукозапису “Юніверсал М'юзік” Мадс Грімстад із Данії та дует “Джедуард” з Ірландії (учасники дуету мали право одного голосу).

Оголошували бали так: спочатку результати дорослого журі по кожній країні, потім оцінки кожного з трьох експертів, а потім — сумарні бали дитячих журі для кожного учасника, починаючи з того, що отримав найменшу суму балів, і закінчуючи учасником, що отримав найбільшу. Система оголошення була дуже подібною до тієї, яку було випробувано на “великому” конкурсі у травні, тільки там розжарювали інтригу бали від телевізійного голосування, а тут — від дитячих журі. Відповідно, дізнатися, як розподілилися голоси дитячих журі по країнах, можна було вже лише наступного дня з інтернету.

Тімур Мірошниченко назвав склад українських журі — й дорослого, й дитячого — дуже швидко, ані записати, ані запам'ятати це було неможливо. Під час ведення трансляції це, напевне, було єдиним виходом — щоб не ламати темпоритм видовища. А от на сайті “UA: Першого” даних про склад обох журі на момент написання матеріалу так і не виявилося. Хоча мусило б виявитися. А ще назву столиці Мальти Валлетти досі було заведено писати з двома Л — допоки згаданий сайт не змінив правил української граматики й не почав писати з одним.

Вели конкурс мальтійські телеведучі Валері Велла та Бен Каміл. Вони встигали бути скрізь — і на сцені, й у “грінрумі”, але жодною мірою не перебирали на себе центр уваги. І ще про нововведення: оскільки глядацького голосування не було, то й нарізку конкурсних виступів було показано лише один раз, перед самим оголошенням результатів. Нарізка не вразила — виглядало так, що до неї вставили перші-ліпші фрагменти пісень, не надто дбаючи про їхню характерність. Заставки перед виступами претендували на оригінальність. Виступи було поділено на “порції” по три, й перед кожною “порцією” мальтійські юні артисти представляли учасників на тлі якого-небудь мальтійського пейзажу. Безпосередньо перед кожною конкурсною піснею була вже традиційна заставка — спочатку учасники співали а cаppеllа фрагмент із якогось відомого хіта, а потім із шаленою швидкістю мерехтіли кадри, у яких хтось щось робив на тлі мальтійських інтер'єрів та екстер'єрів. Зрозуміти з того неможливо було геть нічого, погляд не встигав ані на чому сфокусуватися, але загалом було креативно.

Сцена була не такою хитромудрою, як на “великих” конкурсах, але досить модерною, досить технологічною й дозволяла змінювати “декорації” до кожної пісні. Відбувалося все в Середземноморського конференц-залі — пам'ятці архітектури ХVІ століття. Тімур Мірошниченко сказав, що побудував її “орден Святого Джона” - і правильно: це в нас, у “русском мірє”, є святий Йоанн, а в клятих підпиндосників, навіть середньовічних — Джон і тільки Джон.

Під час кожного конкурсу Європейська мовленнєва спілка виділяє час для рекламних пауз, під час яких на сцені зазвичай відбуваються якісь виступи, що залишаються за кадром. Цього разу таких пауз було дві, й під час кожної траплялися організаційні накладки. Коли завершилася перша пауза, ще не завершила співати Полі Генова — ведуча попереднього юніорського конкурсу в Софії й учасниця цьогорічного “великого” Євробачення, що посіла четверте місце. Телеглядачі “насолодилися” самим хвостиком її виступу. Під час другої рекламної паузи на сцені виступали “Джедуард”, їхній виступ дуже довго анонсували ведучі — й у підсумку телеглядачам не показали. Осад від того лишився - “а нате вам дулю”.

Що ж до самого конкурсу, то чимало видань пишуть про “рекордну кількість балів” грузинської юної співачки. Насправді вести мову про рекорди немає підстав, оскільки за такою системою виступи оцінювали вперше. Хоча це аж ніяк не применшує досягнення Міріам Мамадашвілі: вона продемонструвала надпотужний вокал, щирість та емоційність виконання. Хоча, коли вже чесно, сам стиль пісні не належав до моїх улюблених: Тімур Мірошниченко назвав пісню готовим саундтреком до голлівудського фільму й потрапив у яблучко — саме як класичний голлівудський саундтрек із легким і дуже органічним присмаком традиційного грузинського мелосу пісня й звучала.

Тож за голосуванням професійних журі переможниця лідирувала з величезним відривом. Щоправда, жоден з експертів у залі не поставив її на надто високе місце, а за підсумками голосування дитячих журі грузинка була лише шостою. Але отриманих від професійних журі балів їй вистачило, щоби зберегти лідерство.

За підсумком голосування дитячих журі перше місце посів вірменський дует, друге та третє місце поділили російський квартет із хитромудрою назвою “Уотер ов лайф Проджект” та зовнішнім виглядом, до якого найкраще підійшла б назва “Поющіє скрєпи” (загальне 4 місце), і мальтійка Крістіна Магрін (загальне 6 місце).

Професійні журі виставили вісім найвищих балів — а це рівно половина всіх країн, що оцінювали виступи — Міріам Мамадашвілі з Грузії (1 місце): від Албанії, Білорусі, Болгарії, Вірменії, Ірландії, Кіпру, Нідерландів та України. Дві дванадцятки — від Ізраїлю та Росії — дісталися білорусові Аляксандру Міньонку (7 загальне місце). Два найвищих бали отримала Зіна Доннеллі з Ірландії (загальне 10 місце) — від Італії та Мальти. Одна дванадцятка дісталася вірменкам Анахіт та Марі (2 місце) — від Сербії. Лише одну дванадцятку від професійнихї журі — від Македонії — отримала італійка Фіамма Бочча (3 місце). Одну дванадцятку, від Грузії, отримала австралійка Алекса Кертіс (загальне 5 місце), яку Мірошниченко чомусь повсякчас називав на російський лад: “Кьортіс”. Одну дванадцятку мальтійці Крістіні Магрін (6 місце) подарувала Австралія. Один найвищий бал — від Польщі — здобула болгарка Лідія Ганева (9 місце).

Від експертів по одній дванадцятці отримали італійка, білорус та росіянки.

А от найвищі бали від дитячих журі. Три отримала грузинка — від Австралії, Кіпру та України. Лідерки за голосуванням дитячих журі, вірменки, отримали два найвищих бали — від Білорусі та Болгарії. Два здобула італійка, від Мальти та Польщі. Два — росіянки, від Македонії та Сербії. Два — австралійка, від Ірландії та Нідерландів. Два — мальтійка, від Албанії та Італії. Один — білорус, від Росії. Один — нідерландки “Кіссез” (загальне 8 місце), від Ізраїлю. Один — полька Олівія Вєчорек (11 місце), від Вірменії. Лідія Ганева з Болгарії була єдиною, хто отримав бали від усіх дитячих журі усіх країн-учасниць — утім, навіть оцінок у 10 балів серед них не було. Привернув увагу й дивний збіг (утім, теорія ймовірностей такого геть не виключає): дитячі журі Білорусі та Болгарії виставили 12 балів Вірменії, 10 балів — Росії, а 8 балів — одне одному.

Тож якщо за результатами голосування професійних журі перша п'ятірка була такою: Грузія, Вірменія, Білорусь, Нідерланди, Австралія — то за результатами дитячих журі перша п'ятірка виглядала так: Вірменія, Мальта, Росія, Італія, Австралія.

Українське професійне журі виставило: 12 балів — Грузії, 10 — Ірландії, 8 — Нідерландам, 7 — Австралії, 6 — Італії, 5 — Мальті, 4 — Росії, 3 — Болгарії, 2 — Вірменії, 1 — Ізраїлю. А от оцінки українського дитячого журі: 12 — Грузії, 10 — Нідерландам, 8 — Росії, 7 — Ірландії, 6 — Білорусі, 5 — Вірменії, 4 — Австралії, 3 — Мальті, 2 — Болгарії, 1 — Албанії.

Українка Софія Роль від професійних журі отримала: 5 балів від Грузії, 4 від Польщі, по 3 від Вірменії та Ізраїлю, 2 від Болгарії та 1 від Нідерландів, посівши за рехзультатами голосування професійних журі 13 місце. Від дитячих журі українка здобула по 4 бали від Білорусі та Болгарії, 3 від Мальти та 1 від Австралії, поділивши з кіпріотом Джорджем Міхаелідесом 15 — 16 місця. Жоден експерт у залі не виставив українці жодного балу.

Отут і виникає запитання: чому так сталося? Так, цьогорічний конкурс був небачено високим за загальним рівнем. Так, було чимало гарних пісень, причому саме юнацьких — драйвових, запальних. Але далеко не лише в цьому річ.

Порівняймо назви пісень: “Сонечко” (це переможна пісня грузинки), “Поцілунки й танці”, “У-ла-ла-ла”, “Не забудь”, “Чарівний день” - і українська “The Planet Craves For Love”, “Планета жагає любові”. Не дуже зрозуміло, чому україномовній, окрім фінального повторення приспіву, пісні треба було давати англомовну назву. Проте дуже зрозуміло: українські підлітки нічим іншим, окрім як “за мир во всем мире” та “свободу Луису Корвалану”, не цікавляться; ніщо, окрім як проблеми планетарного масштабу, їх не хвилює. І це вже далеко не вперше Україна везе на юніорський конкурс пісню-прокламацію цілком у радянських традиціях — пісню, де індивідуальним, особистим почуттям, а тим паче емоціям просто немає місця. Додаймо до того, що й суто музично, мелодійно щонайменше третій рік поспіль Україна представляє однотипні пісні.

І щонайменше третій рік поспіль після конкурсу виникає одне й те саме враження: виступ на національному відборі був набагато кращим за виступ на міжнародному конкурсі. Й це вже не може бути збігом, а дуже схоже на закономірність: після національного відбору справу беруть до своїх рук дорослі — й доводять і пісню, й номер до “потрібної”, а насправді геть непотрібної, кондиції.

Передусім, що означала гігантоманська, та ще й похмуро-чорна, перевернута догори дригом парасолька, на якій стояла й співала Софія Роль? Ані до змісту пісні, ані до її настрою вона не мала геть ніякого стосунку. А що символізував хлопець у чорному з пофарбованим у біле обличчям, що спочатку бігав на місці, потім здійснював на сцені ще якісь рухи? Нібито, ані настрій пісні, ані її зміст, ані навіть її текст не містили жодного натяку на клоунаду. До того ж, рухи хлопця найменшою мірою не мали стосунку до ритму пісні. А що символізувала дівчина так само в чорному й так само з білим обличчям, що вийшла на сцену згодом із муляжем скрипки в руках і майже одразу той муляж покинула? Одяг, вигляд, рухи та дії “шоуменів” виглядали мінорно, коли не депресивно, вони просто пригнічували.

Та й це ще не все. Євробачення — телевізійний конкурс. Сцена у Валлетті, коли вже на те пішло, була не більше, ніж знімальним майданчиком. Головною була телекартинка. А “шоумени” та співачка перебували в геть протилежних кінцях сцени — так, що лише одного разу, та й то загальним планом, змогли потрапити до кадру водночас. Камера стрибала з одного кутка сцени в інший, вихоплюючи “шоуменів” максимум на одну-дві секунди. Якщо хтось вважає, що це додавало цілісності сприйняття й дозволяло концентрувати увагу на співі й пісні — що ж, можливо, він це так бачить. Мені ж видалося, що шоу було абсолютно надлишковим, приший кобилі хвіст: телеглядачі однаково бачили якісь миттєві уривки, які ані про що не казали. Воно лише заважало й відволікало увагу. Знову ж таки: рухи камери туди-сюди найменшою мірою не відбивали ритм пісні.

Що ж до співу... Як я вже зазначав, сама по собі пісня була такою, що її могло витягнути — й реально могло — лише вдале виконання. Під час національного відбору підкупив голос Софії Роль — дзвінкий, яскравий. Нині він був якимось тьмяним, ніби приглушеним. А ще підкупала мелодійність виконання, відчуття співачкою музики. Тепер артистка, за “гарною” радянською традицією, співала слова, а не музику — ніби читала вірш, а музика лише заважала. На зміну музичності й мелодійності прийшли традиційна радянська “душевність” (а чи “духовність”?), плакатність і трафаретність: рука, притиснута до серця — рука, простягнута до публіки — рука, стиснута в кулачок і притиснута до грудей — рука, картинно відведена вбік. Раз-два-три-чотири, раз-два-три-чотири. Перед “змістовними” фрагментами тексту — легка пауза й зміна інтонації на “особливо проникливу”. Й нічого, що все це ламало ритм і мелодію — ну їх, ті ритм та мелодію! Так і уявлялося, що на екрані — якийсь концерт “Пісня — 1976”. Якийсь гібрид Ротару та Пугачової, далекий і від Ротару, й від Пугачової. Спроба сліпого наслідування.

Часом Софію Роль було просто шкода: не її це манера виконання — ну, от не її. Стандартно-совкова, яку чомусь у нас вважають за взірець. Яскраву й талановиту юну співачку взяли й увігнали до цього стандарту — й це називалося підготовкою до міжнародного конкурсу...

Фото: oikotimesofficial.files.wordpress.com