Богдан Кутєпов свій фільм про інвалідів назвав «Невидимі», розповівши про життя трьох мільйонів людей, які живуть не завдяки, а всупереч державі. Але в Україні є ще одна категорія «невидимих» людей. Їх півтора мільйона. Офіційно цих людей називають внутрішньо переміщеними особами, і про їхнє життя після вимушеного переселення з окупованих територій пересічний українець, якщо він не волонтер і не соціальний працівник, не знає майже нічого. Бо не хоче псувати собі нерви черговими розповідями про чужі негаразди, які його, пересічного, лише дратують. Телебачення, йдучи «назустріч побажанням трудящих», також усіляко оминало й досі оминає незручну тему життя вимушених переселенців на нових місцях. Напруживши пам'ять, щоправда, можна згадати кілька спеціальних програм, присвячених вимушеним переселенцям, приміром, «Вимушені» («Громадське» та «UA: Перший») або ж «Переселенці» («UA: Перший»). Усі ці проекти, втім, утілювалися без жодної державної копійки, хоча системна медійна підтримка тих, хто втік від війни й розпочав нове життя на новому місці, — це саме те, чого ці люди потребують як повітря. Але комерційні телеканали якщо й розповідають про поневіряння тих, хто тікав від війни, то хіба що в новинних сюжетах із серії сльозогінних. Тобто спорадично й безсистемно.

Цю негласну традицію сором'язливого замовчування проблеми вимушених переселенців на загальнонаціональних телеканалах порушив 5-й. Тут наприкінці жовтня запустили соціальне ток-шоу «Полілог». Як і згадані вже проекти, його виробляють та фінансують недержавні організації — Незалежна асоціація телерадіомовників (НАМ) та RNW Media (Нідерланди).

Але «Полілог», тобто розмова багатьох, на відміну від уже згаданих спецпроектів на «Громадському» та «UA: Першому», де наголос робився на конкретних історіях конкретних родин із усіма жахливими деталями, зосереджується саме на взаєминах внутрішньо переміщених осіб із чиновниками, які за них відповідають. Точніше, редактори та ведучий Андрій Булгаров намагаються, розбираючи кожний конкретний випадок, пояснити, як ці внутрішньо переміщені особи можуть захищати свої права.

Судячи з трьох випусків програми, які наразі вийшли в ефір, найболючішою й найпекельнішою проблемою переселенців є житло. Точніше, неможливість його орендувати за якісь прийнятні гроші. Не кажучи вже про тих, хто взагалі не може собі цього дозволити, тобто людей із інвалідністю. Перший випуск присвятили темі сквотингу, тобто самопоселенню вимушених переселенців у спорожнілому одеському гуртожитку. Другу — виселенню інвалідів, які переїхали з окупованих територій, із одеського санаторію «Куяльник». Третю — студентам-переселенцям, яким за несплату гуртожитку погрожують навіть не примусовим виселенням із єдиного житла, на яке вони, до речі, мають усі права згідно з законом, ухваленим Верховною Радою (закон твердить, що такі студенти не мають платити за проживання в гуртожитку), а тим, що не дадуть диплом про закінчення вишу.

Треба віддати належне Андрієві Булгарову — він справді намагається налагодити свій «полілог» із усіма можливими й доступними представниками влади на місцях, які бодай мінімально можуть вирішити проблеми переселенців. Відтак до «Полілогу» запрошують усіх — від умовних «жертв-переселенців» до не менш умовних «катів — державних службовців». Тобто в цій програмі слово надають як тим, хто постраждав від негуманної поведінки чиновників щодо внутрішньо переміщених осіб, так і людям, які захищають їхні права. Незважаючи на назву ток-шоу, яка може означати й цілком неконтрольований словесний потік, кожний випуск «Полілогу» чітко структуровано. Спочатку в студії з'являється внутрішньо переміщена особа, яка розповідає про свої проблеми після переселення з окупованої зони. І ці історії без сліз слухати неможливо, хоча зазвичай герої цього ток-шоу розповідають про свої «маленькі трагедії» дуже спокійно, по-діловому. І це явно свідчить або ж про їхнє емоційне вигоряння, або про надзвичайну адаптивність людського організму до будь-яких випробувань. На секунду уявивши себе на їхньому місці, розумієш, наскільки складно було цим людям вижити, покинувши все — любовно зведені для себе й майбутніх поколінь будинки чи приватизовані квартири, так само любовно підібране оточення, зрештою — найближчих родичів, які не зуміли чи фізично не змогли виїхати, або не захотіли.

Ганна Чижова, змушена виїхати з Донецька з чоловіком та дітьми до Одеси, де на всі її благання до місцевих чиновників щодо прихистку відповіли категоричне ні, бо, мовляв, у міста немає соціального житла, разом із друзями з нещастя зайняла напівзруйноване приміщення, що перебуває в комунальній власності. Це приміщення переселенці пристосували до своїх елементарних людських потреб. Ціла армія місцевих одеських чиновників, запрошена до студії «Полілогу», популярно пояснила Ганні, що давній український принцип займанщини (про який, щоправда, чиновники, не будучи істориками, не мають зеленого поняття, і це вже мої алюзії на слова тих, хто стоїть на сторожі державних інтересів у місті Одесі, пропонуючи вимушеним переселенцям не порушувати закону, захоплюючи приміщення комунальної власності, а чемненько орендувати квартиру. — Авт.) в державі Україна не працює. Ведучий Андрій Булгаров, утім, пояснив, що сквотинг — це суто американський термін, який означає самозаймання порожніх будівель.

Тим часом Ганна Чижова, вимушена не лише переселенка, але й сквотерка, пояснила свою одеську займанщину тим, що її родина не в змозі платити за орендовану квартиру 4-5 тисяч гривень. Чиновники, юристи та правозахисники — учасники «Полілогу» рекомендували, як краще вчинити родині переселенців із Донецька, щоб узаконити своє перебування в Одесі, не порушуючи українського законодавства.

Другий випуск «Полілогу», про те, як виселяють із відомого санаторію «Куяльник» переселенців-інвалідів, як і третій, де йшлося про те, чому керівники українських вишів, усупереч закону про пільги для своїх студентів, які переїхали з зони АТО, шантажують їх за несплату за гуртожиток або виселенням, або ж навіть відмовою в видачі диплома, теж переслідували одну мету — реально допомогти людям, яких, на думку героїв «Полілогу», в офіційних документах образливо називають внутрішньо переміщеними особами. Тим часом переселенці з окупованих територій, які тікали з Донбасу від обстрілів у самих капцях і футболках, сподіваючись повернутися додому за місяць-два (і їх можна зрозуміти, згадавши «українське літо», коли ЗСУ в липні 2014-го визволяли місто за містом на Донбасі аж до початку відкритої російської агресії 24 серпня), категорично не згодні з цим визначенням. Адже російська агресія проти України зупинила визволення їхніх рідних міст. Відтак ті, хто покинув рідні домівки без грошей і речей два з половиною роки тому, за всіма канонами міжнародного права, вже можуть вважатися біженцями. З усіма належними їм пільгами. Зокрема й на житло, освіту, охорону здоров'я та працю.

У цьому, без перебільшення, унікальному для українського телебачення ток-шоу переважно йдеться про нібито звичайні для нормального суспільства, але незнайомі для більшості українців речі — приміром, що можна відстоювати свої права й пільги в суді. Причому в третьому випуску «Полілогу» йдеться про те, як студентка-переселенка подала позов проти вишу, де її змушували сплачувати за гуртожиток попри закон, який це забороняє. Упродовж програми з'ясовується: виші, де навчаються студенти-переселенці, не мають змоги виконувати закон через підвищення тарифів на енергоносії, а Верховна Рада, ухваливши Закон про пільги щодо проживання в гуртожитках студентів із родин переселенців та інших пільгових категорій, куди включено й дітей учасників АТО, не передбачила підзаконних актів щодо його фінансування.

Ще одне, особисте враження від перегляду «Полілогу». Попри всі спроби спонсорів, редакторів та ведучого цього ток-шоу сконцентрувати увагу глядача на подоланні загальних проблем внутрішньо переміщених осіб, у пам'яті глядача залишаються все-таки конкретні люди. Хлопчик, який підказує мамі, що в їхньому одеському сквоті є дріт для інтернету; харківський суддя-снайпер (легендарний Мамалуй, до речі), упевнений у виграші суду щодо безкоштовного навчання своєї дитини; студент-біженець із Донбасу, який після двох років роботи на будівництві, допомагаючи мамі, з якою покинув малу батьківщину на Донбасі, пропустив два курси навчання на стаціонарі й відтак утратив можливість учитися далі, бо це дуже складна спеціальність — містобудування та архітектура...

Саме ці люди з соціального ток-шоу «Полілог» закарбовуються в пам'яті. Хтозна, чи зможе їм допомогти ця програма в подальшому житті. Але принаймні тут намагаються це зробити.

Фото - скріншот з відеоанонсу програми