Ніч із 8 на 9 листопада – це була ніч, коли люди засинали у світі, де все є більш-менш зрозумілим і передбачуваним, а вранці прокидалися у світі, в якому нічого не відомо й нічого неможливо передбачити. Вашому авторові пощастило: я  в цю ніч переглядав присвячений виборам у США марафон на телеканалі “News Onе”, і тому шок виявився розтягнутим у часі і не таким уже й сильним.

І, треба відзначити, не єдиним. Перший (і, може, навіть сильніший) шок трапився тоді, коли я увімкнув канал увечері 8 числа. Йшло якраз “Велике інтерв'ю” Євгенія Кисельова, який, перейшовши на цей канал, став бородатим і ніби навіть молодшим, ніж був. Коли по той бік океану вже вирували пристрасті на виборчих дільницях, інтерв'ю було, звісно ж, на зовнішньополітичну тематику. Й експертом, він же інтерв'юйований, був не абихто — це був Костянтин Грищенко, міністр закордонних справ в уряді Миколи Азарова. Непогана така вийшла прелюдія, чи не правда? З огляду на чутки про те, хто стоїть за каналом “News Onе».   Вже протягом марафону Євгеній Кисельов посилався на деякі висловлювання Грищенка. І справді: ну, от хто ще так кваліфіковано й, головне, не з позицій тих, хто тільки й чекає реваншу нинішніх «українських імігрантів», міг би змалювати ситуацію у трикутнику Україна — США — Росія?

Втім, сам марафон на відверте підспівування чиїмось інтересам не страждав — ну, майже не страждав. Євгеній Кисельов ледь приховував свої сподівання на перемогу Хілларі Клінтон, один із гостей, Іван Яковина, зізнався, що досі не наважувався про це казати, але йому більше до вподоби Доналд Трамп — що він і намагався довести, виголосивши добірку негативу про Клінтон — почасти це були факти, почасти оцінки, які подеколи скидалися на недостатньо обгрунтовані. Усе було майже респектабельно — за ледь помітними винятками, про які нижче.

Отже, щодо тієї частини марафону, де господарями студії були Євгеній Кисельов та Олег Волошин (директор з інформаційної політики МЗС у 2010-2013 роках, тобто за часів того самого Грищенка, міністра уряду Азарова). Попри фірмовий кисельовський темпоритм — неспішний, млявоплинний, із вельми частим багатослів'ям замість концентрованості думок, — чи не вперше українські глядачі змогли відчути напругу американських виборів. Євгеній Кисельов роз'яснив особливості виборчої системи США, й роз'яснив досить детально. Єдине, про що я не почув, то це головний момент: звідки взагалі виникають виборники, звідки вони беруться? Голосують люди за того або іншого кандидата — а тут тобі якісь виборники, які, як виявляється, насправді й голосують.

Пролунало одне важливе застереження: траплялися випадки, коли під час голосування виборників у грудні деякі виборники змінювали свою позицію й голосували не за того кандидата, за якого їх обирали в листопаді. Хоча саме тут теж хотілося б більш детального роз’яснення: тобто вони не зобов’язані голосувати таким чином, як проголосувала більшість в їхньому штаті?

Привернув Кисельов увагу й до того, що в різних штатах для участі у виборах потрібні різні документи, а у 13-ті штатах  узагалі пред'являти документів не треба. Розповів він, що дільниці закриваються в різних штатах по-різному. А от про об'єктивну різницю в часі, про те, що США розташовані в кількох часових поясах, я не почув. Узагалі, Кисельов неодноразово повертався до того, що американці довіряють своїй виборчій системі й виборчій процедурі — на відміну від нас. Під час марафону лунала фраза, що “вибори були брудні”. Але було сказано при цьому, що малися на увазі не  вибори з застосуванням нечесних методів боротьби, а то й шахрайства під час голосування та підрахунку голосів (як зазвичай це розуміють в Україні), а скандальність. Народний депутат Артур Герасимов під час прямого включення з Нью-Йорка підтвердив: нечесних прийомів не було, але кандидати поливали одне одного брудом. 

На жаль, не почув я, щоби Кисельов пояснив  ще одну принципову річ: чому система президентських виборів у США є такою заплутаною. Бо згодом з'ясувалося, що таке роз'яснення було б дуже доречним — адже вже наступного дня виявилося, що Хілларі Клінтон отримала більше, ніж Доналд Трамп, голосів громадян США, й якби вибори були прямими, президентом стала б вона. Тож дуже доречним було б пояснити, що американська система є архаїчною й виникла тоді, коли у світі домінували монархії, а президентські вибори були, взагалі-то, дивиною. Й що ця система намагається поєднати рівність громадян та рівність штатів.

І це був не єдиний випадок, коли ведучі й гості поводилися так, ніби аудиторія й без них знає все, що вони роз'яснюють, а тому можна робити це конспективно. Джордж Буш проголосував за Хілларі Клінтон (на Громадському сказали, що він проголосував не за Трампа, але й не за Клінтон). Але ж важливим є те, що Буш — був президентом від Республіканської партії! А про це не сказали. А чимало глядачів — чи пам’ятають про це?

Скажімо, не було роз'яснено історію з електронним листуванням Клінтон, про яку нерідко згадували. А ця історія в наших ЗМІ від самого початку є оповитою туманом, тобто, розповідаючи про цю історію, ЗМІ здебільшого не пояснювали, що все це означає, в чому саме, власне, звинувачували кандидатку в президенти. Нещодавно в одному поважному ЗМІ довелося зустріти висновок, буцімто Клінтон використовувала службові канали зв'язку в особистих цілях — хоча насправді все було рівно навпаки, її звинувачували в недбальстві, але аж ніяк не у зловживаннях. Здається, на поверхні лежав дуже наочний образ: Клінтон чинила так само, як якби вона залишала секретні документи просто зваленими в себе на столі. Чомусь видається, що зліпити з Хілларі Клінтон образ зловживачки-корупціонерки — це було завдання російської пропаганди, а чимало українських ЗМІ за звичкою прямували в російському фарватері.

Фраза (здається, Івана Яковини): “Корумпована з ніг до голови Клінтон” - і українські глядачі вже уявляють пані держсекретаря з мільйонами готівки під подушкою. 

Утім, фраза про те, що Клінтон “здавала державні секрети”, яка пролунала під час марафону, теж була маніпулятивною, оскільки підмінювала поняття й зсувала акценти, навіювала враження навмисності й злонаміреності. 

Запитання до гостя студії — американця-пекаря, що живе в Україні — були такими, ніби він є щонайменше доктором філософії з соціології.

Серед відповідей людей, розпитуваних на вулицях превалювали дуже різкі, на межі фолу, висловлювання, причому загальна їхня кількість була дуже обмеженою, а от повторювали їх – одні й ті самі – кілька разів. Щогодини виходив випуск новин, більшість сюжетів у якому (якщо не всі сюжети) були одними й тими самими. Про стрілянину в Каліфорнії, наприклад, повторювали рівно одне й те саме, ніби час ішов, от уже й вечір глибокий там, у Каліфорнії, настав, а ситуація не змінювалася анітрохи, й дільниця, поблизу якої це сталося, все була й була  «тимчасово закритою».

Ще кожного разу в новинах лунав сюжет, у якому Трампа — причому в даному контексті абсолютно не до теми — було названо “одіозним республіканцем”. Цитата з іншого сюжету: “Трамп має 139 відсотків, Клінтон — 97”. Не кажучи вже про постійні “Се-Ше-А”, “ТеннЕссі” (за наголосом на другий склад), “бЮлетень”.

Були постійні спроби аналізувати ситуацію — але, на жаль, лише спроби. Ведучі та гості студії (а Євгеній Кисельов, як завжди, був не просто модератором, а активним учасником дискусій) намагалися збагнути, чому перемагає Трамп, і чому соціологічні прогнози виявилися до такої міри неточними. Було висловлено багато гіпотез, але чого я не почув — то це припущення: Сполучені Штати Америки виявилися неготовими обрати президентом жінку. Ведучи мову про шоуменство й епатажність Трампа, учасники марафону  не продискутували тему: Клінтон апелювала до розуму й здорового глузду, тоді як Трамп — до емоцій, зокрема й до “неполіткоректних” емоцій. Тож чи емоції перемогли розум, або все ж таки справа не лише в цьому?

Неодноразово лунало у студії заспокійливе: Сполучені Штати Америки — держава політичних інститутів, а не персонажів” - мовляв, президент не зможе бути занадто ексцентричним. Логічним було би продовження теми — спроби поміркувати, чи не може Трамп спробувати підім'яти ті інститути під себе, й чи може з цього щось вийти. Але цього теж почути не довелося.

Євгеній Кисельов кілька разів вимовив мудру за тих обставин фразу: аналізування ситуації, аналізування того, чому не справдилися всі прогнози, - все це буде потім. І справді, по гарячих слідах, на емоціях це робити недоречно.

А от на ранок... Від самого ранку 9 листопада українські медіа зарясніли прогнозами. Прогнозами, як і годиться, без аналізу — спроби аналізу з'явилися лише під вечір: дивна, взагалі-то, послідовність. Причому прогнозами не варіативними, не ймовірнісними, не пересипаними застереженнями “можливо”, “може бути”, “існує ймовірність, що”, «якщо – то одне, якщо ні – то інше» - а з претензією на точність і безальтернативність. Загострилася давня й поки що невиліковна хвороба наших ЗМІ, яким будь-що подавай прогнози — хай хоч на кавовій гущині, хай хоч на картах Таро, але неодмінно щоби прогнози. Гаразд, якщо ви – такі вже провидці, де ж ви були бодай одним днем раніше? Та й всі  без винятку зазначають: Доналд Трамп — людина непередбачувана; під час телемарафону пролунала навіть фраза: “Він сам не знає, що робитиме завтра”. Тож єдине, що можна зараз обговорювати: чи залишиться шоумен шоуменом  вже й у кріслі президента,  і  чи протягом усього президентства Трампа не буде тривати шоу? Чи обертатиме він на телекартинку реальні досягнення,  хоч й подаючи їх так, щоб витиснути з них максимум самопіару, а чи ця картинка буде суто віртуальною; чи не прагнутиме Трамп здаватися, виглядати, а не бути?

Неважко припустити: можливо, злий жарт на виборах у США зіграли провідні ЗМІ — та й узагалі вся довколавиборна інформація. Адже ця інформація переконувала, просто-таки навіювала: перешкодити перемозі Хілларі Клінтон здатні лише форс-мажорні обставини мало не глобального масштабу. З одного боку, це мобілізувало прихильників Трампа, що йшли на вибори, мов на акт останньої надії й голосували мало не з відчаю. З іншого боку, це іммобілізувало прихильників Клінтон: і справді, навіщо кудись ходити за тим, що й так уже мало не в кишені, навіщо докладати зусиль до того, що гарантовано здійсниться саме по собі? Іммобілізувало це й саму Клінтон: за численними матеріалами ЗМІ, вона вела досить мляву кампанію. Навіть попри те, що явно програвала Трампові в харизмі, вона програвала змагання в комунікації. Хотілося би, щоби приклад виборів у США став уроком для українських диванних патріотів та диванних демократів, і щоби ЗМІ про цей урок час від часу нагадували.

От що пише Аркадій Бабченко https://www.facebook.com/babchenkoa/posts/905985746168326: “А вообще… Путин, Эрдоган, Трамп, Орбан, Земан, совершенно безумный филиппинец Родриго Дутерте, во Франции на подходе вырисовывается Ле-Пен, в Голландии Вилдерс, Польшу захватили мракобесы, запрещают аборты и мечтают сделать её великой эгейн... Что-то многовато полоумных у власти образовалось в последнее время, вам не кажется? Планета, ты одурела”.  Якщо подивитися на цей перелік у хронологічному порядку, то першим, безумовно, був Путін. І, ймовірно, не буде перебільшенням сказати: коли у великій (і за територією, й за чисельністю населення, й за військовим потенціалом) країні, яку, до того ж, цивілізований світ звик вважати за майже-майже свою, майже “таку ж, як усі ми”, торжествує імітаційна демократія, яка дедалі менше маскує собою відверте самодержавство, — це не може не правити за приклад і спокусу для багатьох світових політиків. Коли російська пропаганда ще зовсім донедавна абсолютно вільно створювала образ Путіна як украй успішного президента, який одним помахом руки здатний розв'язати найскладніші проблеми, - це не могло не вплинути на багатьох і багатьох людей, не могло не змусити їх гадати: а може, розв'язання проблем і справді лежить на поверхні, може, не треба все ускладнювати? “Поганий приклад є заразним” - може, є вже сенс вести мову про путінізацію світу? Може, це — один із головних ризиків глобалізованої інформації, інформаційної цивілізації в цілому?

Тішить реакція Росії, зокрема представників її влади на чолі з Путіним, які мало не співають щось на кшталт: “Trump, Trump, Trump, we're looking for a good time. Trump, Trump, Trump, we're ready for your love!” Дивно, що ніхто ще в Росії в пориві милування власною величчю не заявив: мовляв, це буцімто доблесні російські хакерські війська привели Трампа до перемоги.

Воно, звісно, дуже гарно виглядає, якщо дослухатися до публічних виступів Трампа: “клята Америка” огороджує себе стінами, зациклюється на самій собі й уходить зі світової політики; “агресивний блок НАТО”, як і інші союзи, розвалюється, бо Америка відмовляється захищати союзників (а росіяни ж упевнені: прибери Америку — не буде й НАТО або чогось подібного); Путін під анекдоти у виконанні Трампа домовляється з ним про поділ світу на сфери впливу, причому якщо Росія свою сферу впливу “зміцнюватиме” танками й бомбами, то в Америки на таке снаги забракне, бо ліберасти вони там усі — й от уже весь світ біля ніг Путіна. Від таких картинок, мальованих уявою, будь у кого голова піде обертом. А приблизно саме таку картинку змальовувала російська пропаганда, причому змальовувала довго й настирливо.

Насправді ж росіяни, привчені до того настирливою пропагандою, як і завжди, екстраполюють свої реалії на цілий світ, на всіх інших. І за дужками опиняється одна важлива деталь: республіканці зазвичай набагато жорсткіше ставляться до Росії, ніж демократи; республіканці не схильні прощати того, на що демократи звикли дивитися крізь пальці. А в Трампа буде команда, будуть радники. Буде республіканська більшість у Палаті представників та Сенаті. Адже хоч би яким він видавався, а він не дурень.

Так, Трамп – позер, любитель епатажу. Але ніхто не знає, наскільки він має почуття міри. Принаймні, перші його появи на публіці після перемоги було витримано вже цілковито в «адекватному» ключі. Так, Трамп – не такий уже й великий інтелектуал. Але свого часу Роналда Рейгана, щойно його було обрано, сприймали теж не надто серйозно. Тішить одне: президент Трамп неодмінно буде плодовитим ньюзмейкером.

Фото - Michael Moore