В історії світового мистецтва доволі широко представлені такі моделі, де визначальні параметри закарбовані раз і назавжди, тож художникові – аби виявити свій хист та індивідуальність – залишено тільки територію нюансів.

Приміром, у стародавніх формах японського театру Но та Кабукі амплуа, сюжети, пластичний малюнок ("штампи", як сказав би європеєць) століттями передаються у спадок, тож глядачі іще змалку знають напам’ять геть усе, але одержують особливу насолоду, вдивляючись-вслухаючись, як саме зробив отой рух чи вимовив оту фразу пан Х. у порівнянні зі своїм дідом паном У...

У європейському ж телепросторі такою “священною коровою” є проект "Ключі від форту Буаяр".

Треба віддати належне французам: свого часу вони блискуче скористалися тими можливостями, що таїла у собі ця унікальна, велична (принаймні, такою вона виглядає на екрані) історична споруда – тож тепер спокійно "стрижуть купони", як може аж до самісінької старості робити у цивілізованому світі, де нормально "працюють" нормальні закони, скажімо, винахідник кулькової ручки чи кубика Рубіка.

Отже, це – незаперечна класика, до якої кожна країна (і, відповідно, творча група), команда чи окремий гравець у змозі додати лише той самий нюанс, не більше.

У першому українському сезоні у форті Буаяр, щойно відкритому на “1+1”, такими привнесеними елементами стали:

– ведучі Григорій Гладій (блискучий вибір: українсько-російсько-канадійський актор, “громадянин світу”, іронічний інтелектуал виняткової кіногенчіності) та Віта Смачелюк (вона теж цілковито на місці, але хто така? – Ведучих, на відміну від гравців, не представляють; немає про них інформації і на сайті “плюсів”);

– грайливий Богдан Ступка у ролі мудрого Мольфара (що робить вільний карпатський дух Мольфар у кам’яній вежі посеред океану?! – Правда, то вже культурологічні “присікування”, навряд чи коректні відносно популярної телепередачі);

– нарешті, самі загадки, примітивні і не дуже, але вповні адекватно прив’язані до нашого способу мислення (ті, хто дививсь колись ігри за участі іноземців, підтвердить: там нам вгадати було неможливо – не тому, що складно, а тому, що апелювало до чужого менталітету).

Загалом, "Форт Буаяр" – мирна, "сімейна", ба, навіть старомодна гра, і цим вона нагадує кінострічки нашого дитинства про яких-небудь індіанців на чолі із Гойко Мітічем у порівнянні із сучасними блокбастерами, по вінця нафаршированими спецефектами.

Дійсно, куди "Фортові" до якого-небудь "Фактора страху" чи "Природного відбору"! Тут усі жахи – від зміючок, хробаків та павучків до тигрів – є більше для антуражу: так, аби зовсім трішки полоскотати нерви (хоча гравці, буває, лякаються їх насправжки). Недарма Світлана з команди Руслани, після того, як по її волоссю покуйовдилися пацючки, спитала: "А можна мені одного – з собою, додому?!"

Тож головною принадою та предметом уваги тут стає не ступінь ризику, ретельно зведений до мінімуму, а одвічна й непідробна боротьба людини із самою собою. Тож у Євгена Зінченка, котрий, ледь не втративши тяму від страху, все ж уліз головою до таємничого отвору, або у Руслани (крупний план: ноги, що дрижать, – та гранично напружені м’язи на руках) на дроті на карколомній висоті, ми побачили якраз оті показові й повчальні внутрішні злети, заради яких, певне, і варто було затівати всю цю історію.

…І все одно, “Форт Буаяр” – це шоу. Шоу, де є, з одного боку, мікро-"піддавки" (наприклад, зовсім елементарні загадки у першій програмі), так і приховане "пересмикування" в інший бік (скажімо, Руслана дарма картала себе: хитру гру з 20-ма паличками – алгоритм якої був мною протягом подальшого вечора не без напруги вирахуваний на пару із батьком-фізиком – новачкові, котрий не знає формули, виграти неможливо апріорі). Як сказав із приводу одного з конкурсів спортивний коментатор Роман Кадємін, “якщо ти не спайдерман і не муха, наприклад, а середня людина, то ані часу, ані твоїх сил на цей конкурс недостатньо. Потім я збагнув, що такі конкурси заплановані, аби загострювати драматургію”.

Та і у драматургії поки що наочний прокол. Бо, так чи інакше, але гравці все одно досягають успіху – як би не рухалися по дорозі: аж надто багато додаткових шансів вони отримують.

І це, зрештою, розхолоджує глядача, послаблює напругу. Бо у телеформатах, що містять у собі елемент інтриги (як, приміром, "Все для тебе" на „Інтері”, не кажучи вже про безпосередньо ігрові варіанти на кшталт "Що? Де? Коли?"), первісно передбачений і вирахуваний певний відсоток невдач – це задля підтримання глядацького інтересу.

Тут же навіть сама мета проекту – благодійництво – настільки благородна, що команда просто НЕ МОЖЕ не виграти. Але…

Щодо інтриги – ще одне симптоматичне спостереження. Першу гру довелося дивитися у запису на касеті, без рекламних блоків, решту – власне по телебаченню. І здалося, що це просто різні формати.

Звичайно, гра є такою, якими є самі гравці: приміром, матч “Мілан”-“Ювентус” важко порівнювати із зустріччю нашої першої ліги, хоч футбольні правила ті самі. І в цьому сенсі трохи “безбашенна” команда Руслани (лише одне з її “відв’язних” гасел: “Тим, хто проти нас щось має, будуть дикі танці!!!”) відносно азарту і темпераменту дала надто відчутну фору спортивним коментаторам (там відповідно “нагостреними” виявилися лише Падалка з Зінченком).

Втім, навіть зважаючи на різницю у манері гри, за відсутності рекламних включень сценарій видається динамічним і логічно вибудованим, а із численними перервами на рекламу – таким, що пробуксовує, “провисає”, конкурси, здається, дублюються тощо.

Звісно, ця програма (як і більшість інших на наших телеекранах) без реклами просто не відбулася б. [Продюсер Володимир Оселедчик у “Газете по-киевски” і так поскаржився, що проект надто дорогий, але канал пішов на збитки заради престижу.] Тож лишається зітхнути і пожаліти себе – телеглядачів, котрі не можуть вповні насолодитися дійсно динамічним видовищем (приміром, я особисто лише наприкінці гри команди Руслани збагнула, що можу зупиняти відеомагнітофон – настільки це було захоплююче).

Загалом же перший український сезон у форті Буаяр – ще один прояв того, як сьогодні активно самостверджується наша країна. І робить вона це з ентузіазмом підлітка – ніби взявши за гасло відомий рядок із старого хіта Пугачової: "Вот как! Никто и не ожидал!!" Наші мініатюрні дівчатка всіх перестрілюють-переборюють на Олімпіаді, виграють Євробачення... Тепер от і форту Буаяр дісталися.

Є в цім певний "перебір", взагалі властивий неофітам, – але це краще, ніж анабіоз "самонеідентифікованості".

Якби ще вітчизняні “зірки” у запалі й напівзабутті не переходили на звичну російську (“ШО я делаю?! Понял! – Всё получается! Хорошо!!”)…

Хоча самоствердження, як і самоідентифікація, – то довгий процес, і якби ж існували до нього такі самі “ключі”, як до трішки бутафорської скарбниці трішки бутафорського форту Буаяр, що його, однак, кожного разу усе ж таки наповнюють непідробні емоції!..