Ризька, 15, ГО "Детектор медіа".

Проект реалізується за підтримки Агентства США з міжнародного розвитку (USAID) за угодою № F11158-TK-01. Погляди авторів не обов'язково збігаються з поглядами Агентства США з міжнародного розвитку.

This publication was made possible through support provided by the United States Agency for International Development, under the terms of Award No. F11158-TK-01. The opinions expressed herein are those of the authors and do not necessarily reflect the views of the United States Agency for International Development.

Також реалізації цього проекту сприяють Тhe National Endowment for Democracy /NED/, Internews Network, Центр Медіареформ.

Щовечора хутко бігла вона додому, щоб після новин М1 натиснути пульт і почути жадане: «Саша і Сірожа»... До нестями покохала, сердешна, двох білоруських телепнів українська дівка! Не те щоб вони і справді дурнями були. Ні. Ці – хлопаки не без розуму. Нісенітниці з телеекрану верзли – «хоч стій, хоч падай», а від екрану ні руш, бо що не слово у тих хлопців, то кумедія та радість для ніжного дівочого вуха.

От сидять вони в «ящику», носів собі понаклеювали, шапок чудернацьких понадягали і «кайф» від свого вигляду превеликий ловлять і глядачеві його випромінюють. Та так хитро обидва дивляться, діалог ведучи з екрану, що Зінка мало не гигнула. «З виду – бовдури бовдурами, – подумала, – та пальця до рота таким не клади. Будь-кого білоруським суржиком та жартами замучать». На М1 дурня клеять – хоч пупа вривай. «У народі кажуть, що це не прості кавалери, а заморські, – згадала Підалькіна слова своєї приятельки. – Обидва з Білорусі. Там, ніби, ця передача на замовлення М1 пишеться та до Києва висилається. Одного звуть Сірожа (С. Михалок) – музикант відомого гурту «Ляпіс Трубецькой», а другий – Саша (О. Хацкевич), не менш відомий художник-авангардист».

І дивилася Зіна на це заморське чудо, побрехеньки слухала, і оригінальності їхній дивувалася. Абсурдні тексти просто з вулиці, телебаченням схоплені, хлопаки в історію свого «примітивного» життя вплітають, щоб, не дай Боже, не голі мистецькі бздури для кволих інтелектуалів, а й для мас розвага була. Про китайців на базарах, про інопланетян, про нафту, бензин американців та про іншу дурню верзуть. І видно, що ці друзяки білоруські таки ґрунтовно до запису готуються та до дешевої клоунади таки не опускаються.

У байці про інопланетян Саша та Сірожа, скажімо, встигли усе викласти, що можна у популярній літературі від очевидців та контактерів про цю халепу прочитати – як світло якесь на рибалці вгледіли. І як інопланетні до них спустилися і на корабель для дослідів різних їх, диваків, узяли. І про вегетативне розмноження інопланетян, і про «жижу» на Марсі. Одне слово – чого тільки не наверзли!

Та й не лише чудернацькими та непересічними подіями цікавляться ці типчики. І в політиці вони орієнтуються, й соціальними явищами не нехтують... «Вот кого больше всєго?» – починає одну з передач Сірожа, звертаючись прямо до глядача. «Ви думаєте, мух більше всєго?» – лукаво всміхаючись, підхоплює Саша. «Ілі муравйов?» – «Нє-є... Ви з людьов подумайте, больше всєго каво. Хто на базарє торгуєт?» – «В’єтнамци». – «В’єтнамци, кітайци, індуси»... І давай історію, що сталася у їхньому містечку, «парити». Про секту, керовану китайцем, який «розвів» селян, усе майно їхнє до Китаю відправив, тарганами їх годував, голками колов та кімоно вдягати примушував. Підвів тих під монастир, а сам на гелікоптері втік. «Дурниці, звісно, – мліла від утіхи Зіна, – але у житті з кожним такий «розвод» трапитись може». І трапляється. Як сказав один мудрий американець: «Чисті бздури – завжди виграють у реальних ТБ-бздурів»...

І яка б яскрава заставка не була б за спиною в Саші та Сірожі (художник та режисер М.Сабуров таки файненькі примітивні малюночки для хлопців створив) – зупинка автобусна, хата з вікнами перекошеними, пейзаж строкатий – усе не важливо. Тема набуває екзистенції, медитації, як у бабок сільських на лавці (хіба що без насіння), самодостатньою стає, бо вміють білоруси світові дивуватися. Ще б пак! Вони, хоч і неотесані дурники, хоч і у містечку провінційному живуть, та світ навколо них крутиться, а вони в космос з нудьги плюють. Із дитячим наївом та простотою народною проблеми важливі вирішують. Одне слово, Саша та Сірожа – відкриття у звичному незвичні роблять, речам якості свої первісні повертають, щоб буденне для глядача еманаціями кольоровими засяяло та радістю буття наповнилося.

«Ні дать ні взять – формат вечірньої казки для дорослих... – подумала Підалькіна. – Не дарма ж і назва така, і у фіналі програми «На добраніч» написано». Для усіх поколінь байка. Ті, хто ще з радянськими Стєпашками та Панасами спати лягали – спокійніше житимуть. Бо звичка – велика справа. Як діти більше полюбляють уже знайому казку, так і дорослі – скніють за втраченим раєм. А ті, хто до «нового» покоління належать, до традицій вічних батьків своїх приєднаються. Бо і про них не забули автори проекту – спецефекти за сучасними технологіями у «Калиханці» пропонують. Де мова про тарганів – таргани по екрану повзуть, де жарт – сміх за кадром, і т.д. і т.п.

І згадала Зінка розмову у редакції одного глянцевого журналу, де їй доводилося у вільний від Підалькіної час халтурити. Новий редактор – юнак привабливий з лиця, на пропозицію зробити вельмишановних Романа Балаяна та Віталія Лінецького зірками номеру категорично сказав: «Хто такі, не знаю чом? Що ж це за зірки – га? Наш читач – молодь»... Тоді перелякалася Зінка до жаху в очах, бо подумалося, що до молоді зарахувать себе вже ніяк не може. Знала вертлява дівка – хто то такі – Балаян та Лінецький. І відчула дівчина тоді власне балансування над прірвою, що протягнулася між поколіннями. «А може, не про покоління йдеться?.. – раптом здригнулася від розпачу. – Про прошарки?» І страждала б, якби не Саша та Сірожа, бо інсайт черговий із Підалькіною (а цього добра з бідолахою вже давненько не було) стався. Щоб молодь за тридцять знала Балаянів, Лінецьких – слід Саш та Сірож і на українському «ТБ» розплодити. Щоб дотепами, думками розумними і мовою казково-примітивною «втємяшили» і старим і малим, що Балаян – то наш сучасний кінокласик, а Лінецький – суперталановитий театральний та кіноартист, і що є чого людям від них та про них дізнатися. Є через що пишатися здобутками мистецького сьогодення. І крапка на цьому – вузлик на хустиночці, зарубочка на носі...

Тож збагнула Зіна, що ті два субчики – диваки непрості. Саша і Сірожа з Бєларусі – хитрющі друзяки. Своєю «Калиханкою» вечірній акт примирення здійснюють. І малим і старим, і розумним і дурним, і добрим і злим з прошарків різних – усім історії сміхотливі, медитативні, наркотичні у кадрі імпровізують та «Калиханку» виспівують. Щоб проти ночі країни, і Бєларусь і Україна, у мирі та злагоді сни солодкі споглядали.

І була ніч. І заколихалася Зінка у нових дівочих мріях про Сашу та Сірожу… Геть з глузду з’їхала!

Зіна Підалькіна, для «Детектор медіа»

Читайте з цієї теми також:

Павло Зібров: „На „М1” я „неформат” навіть за гроші!”

А Україна – формат!

Приклад агітки