Телеменеджери, дехто вголос, а більшість – на ділі, все більше схиляються до ідеї, яку активно проголошує у всіх доступних ЗМІ, в тому числі в шанованому російському „Искусстве кино” (№ 4, 2004), наш транснаціональний продюсер (українського „1+1” та російського СТС) Олександр Роднянський – ідеї про те, що найперспективнішим телебаченням у третьому тисячолітті є телебачення без новин.

Комерційний успіх очолюваного ним російського СТС, який, за наведеними у ЗМІ даними, сягнув 100-мільйонної аудиторії, для більшості його колег є прикладом для наслідування.

Віднедавна Роднянський почав втілювати зразок розважального телебачення і у вітчизняному ефірі – на каналі „ТЕТ”. Чітке позиціонування, вивірені лінійки хай навіть не надто свіжого серіального та кінопоказу, багаторічний архів української ліги КВНу, плюс необтяжлива для глядача журналістика гламурного типу і, звичайно, мінус будь-які новини – вже потрохи піднімають рейтинг цього каналу. Таким чином, комерційні показники свідчать, що інформаційне мовлення, яке завжди вважалося становим хребтом будь-якого успішного каналу, сьогодні цілком можна відсунути на другий план.

Резонність – на перший погляд - такого підходу підтверджують останнім часом теоретики телебачення, критики та експерти, які у різних формах означили цілий ряд недоліків та "родових травм" інформаційного мовлення – передусім новин. Починаючи з самого принципу їх відбору, який зорієнтований виключно на інформаційні приводи. Інформаційний бізнес, покликаний привернути максимальну кількість глядачів, обирає інформаційними приводами принципово деструктивні новини. Усі знають класичний приклад „якщо пес покусав людину – це не новина, а от людина покусала пса – це новина” – і в результаті подають довколишній світ як світ непевності, страху і хаосу, світ, який щодня змінюється не на краще.

Нинішні принципи добору інформації переводять більшість реальних – і часто значно важливіших для суспільства і громадян подій – у зону „сліпої плями”.

Бажання створити ілюзію унікальності своїх новинних повідомлень змушує „інтерпретаторів” конструювати реальність на основі моментальних, часто випадкових або ще гірше – інспірованих приводів, на випадкових персонажах, які, якщо на те немає бажання самих інтерпретаторів або спеціального замовлення, вже наступного дня безслідно зникають, поступаючись місцем в ефірі іншим, таким же швидкоплинним ефемерним персонажам.

Нарешті, новини, ігноруючи реальність, самі конструюють факти – так звані фактоїди, видаючи їх за частину реальності, а, отже, виступають найпотужнішим інструментом маніпуляцій масовою свідомістю.

Коротше кажучи, ущербність телевізійного інформування давно очевидна всім учасникам процесу – від власників телеканалів до глядачів. Але якщо глядачі сприймають цю ущербність на рівні підсвідомості, то телеменеджери чудово розуміють справжні причини кризи інформаційного мовлення.

Певна річ, публічно телемагнати схильні пояснювати причини кризи інформаційного мовлення начебто фатальними, іманентно властивими особливостями новинного виробництва, або, наприклад, розвитком процесу спеціалізації, чи, як заведено тепер казати – фрагментації телебачення. При цьому всіляко уникають називати такі причини, як особливості політичного устрою або нелегітимні практики конкретного правлячого режиму.

Сумно, але факт: сьогоднішня позиція власників і топ-менеджерів парадоксальним чином поєднує в собі інтенцію до власної ролі деміургів – конструкторів віртуальної реальності, страх перед цілком реальним впливом влади, здатної в один момент зліквідувати будь-який телевізійний бізнес (який приносить зовсім не віртуальний прибуток), і, нарешті – бажання (точно підмічене у недавній статті Наталії Лигачової) про всяк випадок застерегтися від перспективи відповідальності уже перед новою владою – при всій гіпотетичності її появи.

Розуміння цього факту зводить нанівець будь-які красиві розумування типу: про відсутність політичної драматургії у Росії, яка, мовляв, виключає можливість жорсткої позиційної політжурналістики. Про те, що новинні жанри, які минулого десятиріччя були інструментом суспільних змін, сьогодні перетворилися у такий же художній жанр, як серіали і шоу, і домінування цього жанру – увага – "зсунуло телебачення до ідеологічної парадигми радянських років" (Роднянський).

Про те, хто несе чималу міру відповідальності за такий "зсув парадигми", Роднянський, звісно, не згадує...

Але є речі очевидні.

Можливо, в Росії політична драматургія справді впала у тривалу кому – всерйоз і надовго.

В Україні ж насьогодні існує ситуація гострого політичного протистояння і проблема вибору подальшого шляху розвитку ще не вирішена остаточно. І тут телевізійники несуть особливу відповідальність не тільки за негативне відображення дійсності, але й за те, що стали співавторами численних "сценаріїв минулого", допомагаючи владі видавати існуючу реальність за єдино можливий і невідворотний варіант існування українців – а заодно позбавляючи їх отієї самої "проекції позитивного майбутнього".

Попит на маніпулятивну складову телебачення з року в рік не падає. Тому з року в рік не залишається нічого іншого, ніж підсумовувати чергові "досягнення" українського ТБ в, так би мовити, "інформаційно-військовому" жанрі.

Найяскравіше цілі і методи реалізації маніпулятивних технологій проявляються в ході окремих спецоперацій, пов’язаних із конкретними політичними подіями.

Так було із ситуацією навколо спроби провести форум "Нашої України" у Донецьку 30-31 жовтня минулого року, коли була проведена потужна провокативна комбінація, котра тоді виразно проявила ключові завдання провладних технологів: створення негативного і маргінального іміджу Ющенка та "Нашої України" на Сході, розпалювання міжрегіональних та національних суперечностей, завдання потужного психологічного удару самому Віктору Ющенку.

Телевізійне "обрамлення" цієї провокації було забезпечене "чисто донецьким" каналом "Україна" на незграбно-совковому рівні, а провідними каналами – дещо більш тонко, але від того не менш відверто.

У хід було запущено весь арсенал маніпулятивних прийомів – від неповної і односторонньої подачі фактів до їх прямої фабрикації, проведення фальшивих паралелей, вилучення фактів та цитат із контексту і супровід їх тенденційними коментарями – коротше, весь той набір, без якого не обходилась жодна гучна пропагандистська спецоперація.

Не менш показовою була ситуація навколо квітневих виборів мера Мукачевого, де у гострому протистоянні зійшлися "нашоукраїнці" та есдеки.

Свого часу есдеківські технологи одним із головних завдань вважали за всяку ціну стимулювати особисте протистояння Ющенка і Медведчука (досі ще трапляються рецидиви цієї технології), щоб підняти останнього за рахунок першого. В результаті, правда, добилися лише того, що об’єднані есдеки у масовій свідомості стали уособленням провладної сили, а нашоукраїнці, відповідно, їх головними антиподами – що з технологічної точки зору можна вважати більш виграшною позицією.

Мукачівське протистояння, окрім взаємної спроби позиціонувати опонентів як ворогів демократії, носило ще й цілком конкретний прагматичний характер боротьби за економічні інтереси в регіоні.

Усвідомлюючи хисткість своїх електоральних позицій в регіоні, представники СДПУ(о) вирішили використати в цій боротьбі весь свій владний ресурс, помножений, як стверджують очевидці подій, на ресурс криміналітету. Як наслідок, події навколо виборів у Мукачевому розгорталися як класичний зразок політичного перевороту. Відносно безкровного (якщо не рахувати побитих нардепів та спостерігачів) перевороту – з формальним використанням демократичної процедури і повною зневагою до її суті. За участю спеціально мобілізованих кримінальних структур, які діяли, на думку багатьох експертів, скоординовано з органами внутрішніх справ і місцевою владою, під керівництвом державного посадовця високого рангу та місцевих чиновників – і за мовчазної згоди, судячи з усього, Президента країни. Який (з його слів) був недостатньо і однобічно поінформований – зрозуміло ким.

Переворот, зрозуміло, не міг обійтися без відповідної інформаційної підтримки. Навіть те, що кількість присутніх на мукачівських виборах спостерігачів (серед них і міжнародних), народних депутатів та журналістів була справді безпрецедентною, не змусило провідні канали відмовитися від найпоширеніших і традиційних для українського ТБ технологій – інформаційної блокади та єдності інтерпретацій. На головних телеканалах (УТ-1, "Інтер" і "1+1") ситуація навколо мукачівських виборів, фактично, ігнорувалася або подавалася відверто тенденційно. Головним коментатором подій виступав один з їх ініціаторів, об’єднаний есдек Нестор Шуфрич, який взяв на себе нелегку місію "окозамилювання". Справа дійшла до того, що на "плюсах" журналісти, схоже, відмовились від озвучування сюжету про парламентське обговорення ситуації в Мукачевому – очевидно, були впевнені, що сюжет буде відповідним чином відредаговано. І замість кореспондента "1+1" Наталки Фіцич, яку в цей день бачили всі журналісти у парламенті зі знімальною групою каналу, текст начитував чийсь невідомий чоловічий голос. Усе це – вірна ознака того, що на журналістів чинився потужний тиск.

У минулому телесезоні, окрім обов’язку різноманітно і винахідливо мочити опозицію, на телеканали був покладений нелегкий тягар легітимізації головних "позитивних проектів" влади – проведення кучмостраховочної операції під назвою "політична реформа" – повністю інспірованого проекту, такого собі фактоїду, який перетворився на реальний фактор політичного життя в першу чергу завдяки зусиллям владних політтехнологів і ангажованого ними телебачення.

Ще один масштабний проект, над реалізацією якого довелось працювати нашим телеманіпуляторам у минулому сезоні – створення образу провладного наступника Кучми, єдиного кандидата "від демократичних сил". Виліпити цього наступника з Віктора Януковича було і залишається завданням не з легких – цьому не сприяють ні загальна репутація "донецької групи", яку він представляє, ні персональні біографічно-іміджеві особливості кандидата.

До того ж, Янукович не знайшов однозначної підтримки серед тих, хто реально контролює головні телевізійні канали. Поки що телеканали балансують (зайве свідчення гнучкості і керованості українських телевізійників) між формальною необхідністю сприяти офіційно визнаному наступнику і дещо іронічним стилем у висвітленні його діяльності – очевидно, намагаючись зберегти певний "люфт" для можливих тактичних варіацій.

Вода, звичайно, камінь точить, і впертість у проштовхуванні образу "нового батька нації", помножена на широкі медійні можливості, якісь результати таки може принести. Але тут поки що й діючий Президент від "батьківської" ролі відмовляється якось не дуже впевнено, і інформобслуга грішить недоречною запопадливістю, інформуючи всю країну про кримінальні деталі біографії прем’єр-міністра. Та й взагалі, все активніше циркулюють чутки про те, що "Операція "Янукович" – не більш як проміжний етап куди серйозніших технологічних комбінацій. В яких українські телеканали традиційно-слухняно братимуть активну участь.

***

Про що свідчить цей невеселий і зовсім не повний перелік "досягнень" вітчизняного інформаційного телемовлення за телесезон, що минає? Перш за все про те, що віртуальна всесильність вітчизняних "телевізійних королів" розсипається на порох при зіткненні із зовсім не креативною і не претендуючою на продукування жодних глобалістичних теорій машиною державного примусу – з її арбітражними судами, податковою адміністрацією, силовими структурами і пожежними інспекторами.

І тоді, на тлі пишномовних заяв телевізійних менеджерів про зневіру в громадянському суспільстві і його можливостях контролю за медіа, ми маємо справу з елементарним використанням мас-медіа в дусі комуністичної епохи – як колективного організатора і пропагандиста.

Тоді телевізійні канали стають ключовими елементами реалізації цілком архаїчних політичних сценаріїв, спрямованих на підрив фундаментальних демократичних цінностей і основних людських прав – права на об’єктивну інформацію і права на свідомий вибір.

Ситуація, звісно, не з приємних, але, як справжні бізнесмени, наші телеменеджери вміють прорахувати різницю між втратами і прибутками – зрештою, їхні бізнес-успіхи цілком органічно вписуються в систему олігархічного бізнесу, цілком зав’язаного на тісному зв’язку із владою. І вони не гірше за владу і олігархів розуміють, що зміна політичного ладу може (підкреслюю – може) загрожувати функціонуванню нехай стагнаційних і позбавлених стратегічної перспективи, але звичних і прибуткових бізнесових схем.

А для очистки совісті можна розповідати в численних інтерв’ю про те, який великий позитивний потенціал несуть у собі русифікований жанр "ситкомів" або імпортний серіал із життя заокеанських косметологів.

Особисто я, до речі, ніколи не мав сумніву у конструктивності, скажімо, серіального жанру для створення "позитивної проекції майбутнього" – хоч це тема для окремої розмови.

Але те, що реально відбувається сьогодні в українському телепросторі, поки що засвідчує лише легкість, з якою глобально мислячі і високоінтелектуальні люди перетворюються на "сценаристів минулого". Готових нав’язувати власному народові замість одного тоталітаризму інший – тільки на вищому технологічному рівні.