Цілих два роки навколотелевізійна спільнота гадала, хто ж саме криється за «голосом згори» в ток-шоу на «1+1» «Право на владу». Найбільше припущень стосувалося Наталії Мосейчук. Автори їх посилалися на специфічні інтонації ведучої «ТСН», які не зміг знищити навіть спотворений комп'ютерною програмою громоподібний голос. Принаймні, для них поява живої Наталії Мосейчук в ефірі чергового випуску «Права на владу» стала підтвердженням давніх здогадів. Хоча, як на мене, головною сенсацією 6 жовтня, коли вийшов цей випуск, стало запрошення на роль ведучого Сергія Іванова. Анонсуючи появу нових ведучих, той самий голос згори заявив, що дивився на гостей звисока, але настав час, коли треба говорити на рівних, і тому він іде з проекту.

Зрозуміло, що в такий спосіб редактори «Права на владу» зробили такий собі ребрендинг програми. За що їм варто подякувати, адже не кожне політичне ток-шоу на загальнонаціональних каналах може собі дозволити подібну сміливість. Зазвичай тут дотримуються одного разу й назавжди виробленого формату. А якщо йдуть на якісь зміни, то вони стосуються хіба що нових облич у ролі ведучих. Як, приміром, нещодавно це втретє за більш ніж 15 років сталося в «Свободі слова» на каналі ICTV.

Наталія Мосейчук, спасибі стилістам-візажистам каналу, мала просто неперевершений вигляд — її шикарний червоний костюм виявився в тему головного кольорового оформлення студії, а отже нікого не дратував. Хоча, можливо, й натякав на політичну кориду. Майстринею якої, до речі, ведуча завжди була. Варто згадати лише її інтерв'ю з топовими політиками ще на 5-му каналі. Та й на «Плюсах» у цьому плані ведуча має свій бекґраунд — свого часу вона вела проект «Приховане життя», де влазила в найпотаємніші закутки душі своїх упливових співрозмовників. І все-таки, здається, головна функція Наталії Мосейчук, принаймні в дебютному «живому» випуску, — допомогти вжитися в роль повноцінного (не хотіла тут нікого ображати) ведучого Сергієві Іванову. Представляючи колегу-співведучого, пані Наталія нагадала аудиторії, що він — популярний блогер, знайомий багатьом телеглядачам завдяки частій присутності в ролі експерта, зокрема, й на ток-шоу «Право на владу». А ще Сергій Іванов — колишній прокурор, хоча колишніх прокурорів не буває, підкреслила Наталія Мосейчук. Який, до того ж, сказала ведуча «ТСН», змушений був покинути рідний Донбас після окупації, як і багато хто з його земляків.

Це був досить мудрий «вступ до Іванова», якщо можна так сказати. Щодо самого вибору «відомого блогера» на роль ведучого на одному з найбільш рейтингових каналів України можна лише сказати: обравши медійне обличчя (Сергій Іванов уже два роки коментує все на світі в різних проектах, зокрема й на політичних ток-шоу різних каналів) для ребрендингу «Права на владу», його автори не помилилися. Зовнішність брутального прокурора працює на імідж розвінчання катастрофічних провалів у діях запрошених депутатів та чиновників. До того ж, Сергій Іванов демонструє блискуче володіння українською мовою, що для мешканця російськомовного Луганська дуже значне досягнення.

Цього разу на подіумі у формі розп'яття традиційно було четверо гостей, по одному на кожний кінчик хреста. Олексій Гончаренко (Блок Петра Порошенка), Юрій Павленко («Опозиційний блок»), Тарас Батенко («Укроп») та Ігор Гузь («Народний фронт»). Коли Наталія Мосейчук оголосила тему — «Нехай щастить», — подумалося, що це легкий тролінг депутатів, які відмовилися розглядати законопроект про запровадження візового режиму з РФ. Адже формула «Нехай щастить» після відомих подій на Донбасі весною-влітку 2014 року хоч-не-хоч асоціюється ще й із досить непристойним «не ...й шастать». Але менше з тим. Запрошені народні обранці мали відповісти на запитання, чи потрібен нам візовий режим із Росією й чи дискримінує він українських заробітчан, яким у сусідній країні медом намазано.

Обоє ведучих у буквальному розумінні сприйняли заклик безликого голосу стати з гостями на рівних — часом вони наближалися до спікерів на небезпечно близьку відстань. Часто-густо — з метою нарешті припинити безнадійно довге слововиверження запрошених депутатів, кожен із яких піарив свою політсилу. Наталія Мосейчук на 51-й хвилині застосувала заборонений, але дієвий прийом. Підійшовши впритул до Юрія Павленка, який ніяк не хотів зупинятися в своїх інвективах на адресу чинної влади (ніби він сам не є частиною цієї влади разом із «Опоблоком», до якого належить), ведуча різко сказала, підвищивши тон: «Пане Юрію, я ще й співаю! Тому все одно вас перекричу!». За що отримала від аудиторії шквал оплесків. Утім, ані цей грізний окрик (до речі, в стилі того самого «всевишнього зі стелі», що до останнього правив бал у «Праві на владу»), ані небезпечне для гостя нависання над ним Сергія Іванова так і не змогли загнати спікерів у рамки продуктивної дискусії. Вони всі поводилися так, як наказали їм старші товариші з відповідних фракцій чи міжфракційних груп. І якщо позиції Ігора Гузя, Тараса Батенка та Олексія Гончаренка, за всіх популістських гасел, трансльованих у прямому ефірі, ще можна було зрозуміти, то «міркування» Юрія Павленка на тему, як нам зупинити війну (так, наче це залежить тільки від волі народних депутатів, яким лише варто об'єднатися для цього, й усе — війна тієї ж миті припиниться сама собою), викликали відразу й бажання запустити в телевізор важким тупим предметом. Приблизно такі самі почуття до пана Павленка читалися й на обличчях ведучих.

З одного боку, емоційна реакція в ефірі — це завжди добре. З іншого — вона нібито свідчить про упередженість ведучих. Але це не так уже й погано, як думають прихильники покер-фейсів для ведучих у ток-шоу. Не варто стримувати емоції, коли це доречно. Звісно ж, тут багато важить почуття міри ведучих і їхнє вміння не переходити межі. Що обоє нових ведучих «Права на владу» й демонстрували.

Дует Мосейчук — Іванов виявився напрочуд гармонійним — ніхто не намагався перетягти ковдру на себе, даючи партнерові змогу поставити запитання гостю чи втрутитися в його нескінченний монолог. Але...

У цьому новому, просто-таки відчайдушно прекрасному для «Права на владу» форматі, спікери-політики залишилися такими, якими глядачі звикли їх бачити в усіх без винятку політичних ток-шоу на всіх так само без винятку «великих», «малих» чи й узагалі супутникових каналах українського телебачення. А саме — людьми, які торгують обличчями, не гребуючи при цьому ані репутаційними втратами, ані відвертими маніпуляціями. Тож надзвичайно важлива тема про те, чи варто Україні запроваджувати візовий режим із РФ, вилилася в нескінченні взаємні звинувачення народних депутатів або ж у відсутності патріотизму (Ігор Гузь від «Народного фронту») за провал навіть не голосування, а винесення на порядок денний цього питання, або ж в ескалації війни й формування через цей закон інформаційного приводу для чергової атаки російських пропагандистів (Юрій Павленко, Олексій Гончаренко і Тарас Батенко). А також — створення незручностей для українських заробітчан, які масово виїжджають на заробітки до РФ.

І тут постає запитання до якості експертів у «Праві на владу». Сергій Лямець, колишній редактор сайту «Економічна правда», а нині — головред сайту Realist.com, як його представила Наталія Мосейчук, заявив, що гроші, які українські заробітчани перераховують із РФ в Україну, становлять 6 % валового доходу України. Економістові, звісно, видніше, й він, вочевидь, має власну методику обрахування частки заробітчанських грошей у загальному ВВП, але без посилань на авторитетні джерела зазначена цифра скидалася на зняту зі стелі.

Сергій Іванов, опонуючи цифрам українських заробітчан у Росії, з якою в нас безвізовий режим, зазначив, що в західних країнах їх набагато більше. А отже вони приносять Україні значно більше грошей, ніж їхні колеги в Росії. Тим часом усі українські заробітчани, від Польщі до Португалії, змушені оформлювати візи в ці країни, але це геть не зупиняє українців у пошуках вищої зарплатні.

Те саме сказав і фронтмен гурту «Козаксистем» Іван Леньо, який гастролює в 17 країнах світу. З якими в України немає безвізового режиму. Коли треба оформлювати візи, вони це роблять, що не заважає «Козаксистем» збирати повні зали за кордоном. Коли зайшлося про ще один законопроект, який провалила Верховна Рада 6 жовтня (автор — Микола Княжицький, він наполягав на тому, що кожний артист із РФ, який хоче гастролювати в Україні, мусить підписати папір, що він засуджує російську агресію проти України), той-таки Іван Леньо розповів — найвідоміші українські гурти перестали їздити до РФ, щойно ця держава вторглася на територію України. Припинив ці поїздки і його гурт, тим самим утративши досить високі гонорари від організаторів рок-фестивалів на території РФ. Але цей факт аж ніяк не вплинув на творчість гурту. Він як був, так і залишається затребуваним колективом у 17 країнах світу.

«Народний депутат — це діагноз!» — так підсумував Іван Леньо дискусію на «1+1», діставши свою порцію шалених оплесків. Проте інший експерт, науковий директор Інституту євроатлантичного співробітництва (чому не співпраці, це вже запитання до тих, хто калькує російську в назвах навіть офіційних установ. — Авт.) Олександр Сушко, схвалив початок дискусії на цю дражливу тему. Головний його меседж — якщо вже ми хочемо запровадити візовий режим із РФ, варто почати з того, щоби не вистрілити собі в ногу. Тобто — аби його реально запровадити, потрібна масштабна підготовка у вигляді збільшення числа українських консульств у Росії. Чи дасть це зробити РФ, з огляду на ще одну тему ток-шоу «Право на владу» — арешт українського журналіста Романа Сущенка, стало зрозуміло, коли в ефірі з'явився скайпом Марк Фейгін, російський захисник паризького кореспондента «Укрінформу». Його слова показали одне: Путіну геть, вибачте на слові, пофіг міжнародне законодавство. А отже українським правоохоронним органам чи, радше, українським активістам за кордоном (включно з делегацією в ПАРЄ, куди, до речі, входить і один із героїв «Права на владу» від 6 жовтня Олексій Гончаренко) доведеться використати всі важелі впливу.

Як на мене, експериментальний випуск «Права на владу» вкотре продемонстрував «колообіг політиків у природі». Тобто, з одного боку, маємо бажання редакторів ток-шоу отримати в студії медійні обличчя, а з другого — ті, кого запрошують, дуже вже стараються стати цими самими медійними обличчями. І на це немає ради.