«За будь-якої влади можна жити» — ці слова головного героя чотирисерійної епічної теледрами «Століття Якова» можна сміливо не лише винести в епіграф твору, а й назвати його квінтесенцією.

30 вересня на каналі «1+1» відбулася довгоочікувана й щільно анонсована прем'єра. Глядачів каналу інтригували тим, що це нібито перший український та, головне, українськомовний міні-серіал. Що знімається він за однойменним романом поліського письменника Володимира Лиса, який став «романом десятиліття» за версією літературного конкурсу «Коронація слова», лауреатом якого пан Лис неодноразово ставав. Що автором сценарію є чи не єдиний більш-менш знайомий українському телеглядачеві Андрій Кокотюха, за сценаріями якого вже знято чи знімаються українські детективи та історичні фільми. Що режисером-постановником став ударник-серіальник Бата Недіч. Що для саундтреку використано композицію «Океану Ельзи» «Не йди» та лемківську пісню «Під облачком» у виконанні фіналістки конкурсу «Голос країни» Христини Соловій (до речі, підопічної Святослава Вакарчука). Що роль антагоніста головного героя зіграв ведучий «Сніданку. Вихідний» Олександр Попов. Як бачимо, промо «Століття Якова» органічно сплелося з промо каналу «1+1», адже в міні-серіалі задіяли навіть переможця проекту «Голос. Діти» Женю Лебедина. Така потужна й грамотна реклама не могла не спрацювати. Тож фільм «Століття Якова» став переможцем слоту 29 вересня з часткою 12 %. Про що з гордістю написав у Фейсбуку Андрій Кокотюха. Це можна вважати перемогою, якщо не згадувати успіху першого сезону «Останнього москаля», частка якого в перший вечір показу становила майже 25 %. Що більше ніж удвічі за показники «Століття Якова».

Але й 12 % — результат для українського та ще й україномовного (все-таки правильно — українськомовного, але менше з тим) фільму дуже непоганий. Якщо говорити про мову «Століття Якова», то вона переважно «нормальна, не філологічна українська» (Андрій Кокотюха). Подеколи герої спілкуються польською (часто — спотвореною), німецькою (нацисти) й російською (комуністи-«визволителі»). І це, звісно ж, відповідає історичній правді життя на кривавих теренах західної Волині, через які прокотилися всі найстрашніші катаклізми минулого століття. Володимир Лис, пишучи свій роман, саме й намагався їх описати через долю однієї людини — сільського хлопа Якова Меха.

Авторка цих рядків не читала «Століття Якова», а тому має щасливу нагоду сприймати й інтерпретувати екранізацію «роману десятиліття» без огляду на літературну першооснову. Перше враження від перегляду було настільки сильним, що після нього уві сні  сперечалася з автором сценарію. Такий ефект досвідченого телемана давненько не накривав, щоб не сказати ніколи. І це, вочевидь, уже може вважатися високою оцінкою конкретного телепродукту. Принаймні, якщо чотири години перегляду з перервами на рекламу здалися закороткими, а фінал заскочив геть несподівано, то для українського фільму це сенсація. Без перебільшень.

Пригадую, такий самий ефект справив на авторку чотирисерійний (теж!) телевізійний фільм Андрія Дончика «Украдене щастя» за Іваном Франком (2004 рік), адаптований під тогочасні українські реалії. Причому саме тоді в телевізійному питомо українському серіалі вперше залунала та сама, така мила серцю Андрія Кокотюхи «нефілологічна, нормальна українська мова». До речі, автором мовної адаптації в «Украденому щасті» був покійний нині Олесь Ульяненко. Отож, щодо пальми першості в опануванні української мови для питомо українських серіалів можемо посперечатися. І це було одним із пунктів суперечок авторки цих рядків зі сценаристом «Століття Якова». Можливо, асоціації останнього з першим виникли через похмурі осінні краєвиди, на тлі яких відбувається дія обох фільмів. «Століття Якова» інших, утім, не має, незважаючи на те, що перед глядачами — історія тривалістю в кілька десятиліть. Хіба якось в одному кадрі вилізла на перший план гілочка квітучої абрикоси, що мало означати прихід весни, але й по всьому.

Літа й розкішної природи Волині ми тут так і не побачили. Зрозуміло, що це пов'язано з термінами виробництва міні-серіалу — за 22 дні зняти геть усі події на тлі всіх чотирьох пір року неможливо. Тож на екрані маємо обмежений часопростір, у який мала вкластися творча група щодо конкретного творчого завдання. Похмурі пейзажі, серед яких — і зимові, лише посилюють загальний настрій цілковитої безнадії «Століття Якова». Жодної світлої плями в антуражі всього серіалу не маємо. Серед поодиноких яскравих плям — хіба що червоний капелюшок Зосі, який відсилає до картини Олександра Мурашка в Національному художньому музеї. Та ще її модні черевички в тон. Кадр, де цей кокетливий черевичок ступає з лискучого авто просто в багнюку сільського двору Якова, просто-таки класика жанру. Якби він ще не асоціювався з аналогічним кадром із «СВ-шоу», де з лімузина на червону доріжку ставила ногу в подертих колготках, але на шпичаках сама Вєрка Сердючка, ціни б йому не було! Як бачимо, навіть у тілі «першої української епічної драми» зашито кілька посилань на канал, де відбулася її прем'єра. Адже глядачі, які мають не зовсім коротку пам'ять, чудово знають — і «Украдене щастя», й «СВ-шоу» йшли саме на каналі «1+1», що навіть на початку 2000-х не боявся жодних експериментів. Зокрема й мовних.

Утім, «Століття Якова» в дивовижний спосіб перегукується з «Украденим щастям» не лише місцем показу на каналі «1+1», а й бодай іще в двох моментах: автором саундтреку до серіалу Андрія Дончика теж був Святослав Вакарчук, а Наталя Доля, зігравши головну роль Анни в «Украденому щасті», виконала роль дочки головного героя в «Столітті Якова». Тим самим посиливши переконання авторки про містичний зв'язок між двома міні-серіалами на одному телеканалі через десятиліття.

Наталя Доля, до речі, яка зіграла дочку «уродзоної шляхтянки» Зосі, що народилася вже після наглої появи останньої в обійсті Якова, але внаслідок її подружнього життя з законним чоловіком Кшиштофом, як на мене, виглядом та фізичним станом тягне радше не на дочку, а на онучку «столітнього Якова». Бо на момент подій, титрованих у фільмі як «наші дні», її героїні мало би бути десь близько 80 років. В українських реаліях це дуже вже старша людина, аж ніяк не годна стрибати кізонькою між райцентром, де Олька-«медичка» працює в лікарні, й обійстям столітнього й ненависного батька. Тим часом персонаж Наталі Долі встигає не лише провідати названого батька, а й дізнатися про біографію наркоманки-приблуди Олени. І це моя друга претензія до сценариста й режисера «Століття Якова», побачена в уже згаданому сні.

Третя ж претензія, чи радше запитання, стосується сцени вбивства такого собі Ростика — «хазяїна Олени», тієї самої наркоманки, яку дід Яків урятував і якій цілих чотири серії розповідав про своїх двох жінок та спільних дітей. Ну от уявімо собі, що це правда — коли до подвір'я під'їжджає крутий джип, із нього виходить крутий чувак Ростик, погрожуючи вбити нещасну наркоманку Лєнку, яка винна йому купу грошей... І цей крутелик раптом погоджується піти невідомо куди з так само невідомим і геть немічним дідом, який обіцяє йому віддати вдвічі більше, ніж заборгувала наркоманка Лєнка. Ну гаразд, безтурботність місцевого мафіозо можна списати на його дику самовпевненість. Але ж не міг цей стріляний вовк попхатися в незнайоме місце без охорони, підставившись під постріл! Проте — таки попхався й підставився. Столітній Яків, якого вже не раз упродовж фільму виручала ця схованка, вбиває Ростика так само влучно, як до цього — всіх своїх ворогів упродовж непростого життя волинського селянина. Тільки після цього валиться з серцевим нападом там-таки, в березі, а вже за кілька секунд на екрані показують грандіозну гулянку з нагоди його століття. Залишається невідомим, як дідусь прийшов до тями, приповзши до власної хати без лікарського втручання. Та ще й при цьому в дуже доброму здоров'ї зустрів численних гостей на свій ювілей, яких покликала колишня наркоманка Олена, скориставшись контактами в телефоні Ольки-«медички». Оленка-Лєнка до всього ще й виявляється подружкою правнука Якова Меха Валентина. Тут узагалі не йдеться про якусь логіку, бо авторам (не знаю, літературної основи чи сценарію) треба якось викрутитись, аби медальйон-оберіг Кшиштофа-Якова рятував правнука столітнього Якова. Який, за сценарієм Андрія Кокотюхи, йде на російсько-українську війну, отримуючи з рук прадіда срібний медальйон із портретами жінок Якова Зосі та Уляни. Одну з яких він любив, а другу — беріг. Валько повертається домів саме в день століття Якова, показуючи вже своїй офіційній дівчині Олені медальйон, де до світлин Зосі та Уляни додано ще й її фото. На цьому серіал «Століття Якова» завершується.

Так само, як мої запитання до сценариста. Втім, припускаю, що їх варто адресувати радше Володимиру Лису, аніж Андрієві Кокотюсі, адже останнього найвідоміші кіномитці після допрем'єрного показу хвалили саме за збереження літературної основи сценарію.

Натомість усе інше, що продемонструвало «Століття Якова», пішло у величезний плюс для українського виробництва власних телесеріалів українською мовою. І передусім це стосується українських акторів, на яких нарешті є величезний попит. Я шалено тішилася з того, що той-таки Станіслав Боклан, який у «Столітті Якова» зіграв старого Меха, нині розривається між пропозиціями зніматися. Так само тішать усі інші актори, котрі знялися в фільмі Бати Недіча — Роман Луцький у ролі молодого Якова; Ганна Топчій та Людмила Загорська (кохані жінки Якова Уляна й Зося); Олександр Печериця (Тиміш, чоловік Уляни); Олег Примогенов (свекор Уляни) та Андрій Саминін. Той самий, якого українські глядачі ні з ким не сплутають завдяки ролі в серіалі «Пес». У «Столітті Якова» він грає польського офіцера Кшиштофа, першого офіційного чоловіка пані Зосі, яка пішла від нього до селянина Якова, будучи вже вагітною. Успіх цього фільму для них — запорука подальших пропозицій у кіно. Українському кіно, хотілося б підкреслити. І хай воно так буде й надалі.