Новий канал зробив неможливе — змусив свого глядача подивитися на життя крізь окуляри позитиву. Адже саме це, сумнозвісне, сто разів прокляте й вельми скомпрометоване поняття позитивного мислення визначає тренд каналу кілька сезонів поспіль. А головне — є запорукою успіху.

Найбільше в прищепленні подібного мислення серед молодшої аудиторії, на яку Новий і орієнтується, здається, просунувся унікальний для українського телебачення проект «Київ вдень та вночі». Форматне серіаліті, що поєднує риси класичного серіалу та реаліті-шоу, стартувало ще торік. У міру показу чергових серій, події в яких геть не залежали від лінійної логіки класичних серіалів, але користувалися неабияким успіхом у глядача, творці почали замислюватися над другим сезоном. Про який під час запуску форматного шоу (оригінал — «Berlin — Tag & Nacht» на німецькому телебаченні) не мріяли.

Другий сезон, завдяки величезному інтересу глядачів до першого, таки запустили. Поки що (на момент написання цих рядків) Новий показав вісім серій із двох частин кожна. Скільки триватиме цей сезон, наперед сказати неможливо, адже це, як і в історії з першим сезоном, залежатиме лише від глядача.

А він залюбки стежить за пригодами молодих і не надто героїв у декораціях розкішного міста — Києва. Мені здається, саме в цьому — запорука успіху серіаліті, яке містить у своїй назві слово «Київ».

У геть недалекому минулому український глядач щедро ковтав кіно- й телепродукти про те, як провінціали всіх мастей, зкрема й недолугі за визначенням українці, завойовують свою мрію мрій — стольний град Москву. Цей тренд у радянському кінематографі розпочав оскароносний фільм Володимира Меньшова «Москва слезам не верит», зміст якого напам'ять знає не лише покоління тодішніх 20-літніх, але вже й їхніх онуків. Отож, як свідчило кіно про Москву, яка сльозам не вірила, завоювати столицю СРСР було престижно й почесно.

І ніхто й ніколи, аж до появи «Києва вдень та вночі» на Новому каналі, не згадував — завоювати Київ (та яке там завоювати! Хоч би зачепитися в ньому!) було так само престижно й почесно вже кілька десятиліть тому. Щасливі ті, хто не застав поняття «ліміта», яка гарувала на найважчому виробництві. Стискаючи зуби під час нічної зміни, але знаючи — якщо пощастить, за цю каторжну працю можна буде отримати заповітну окрему квартирку на Троєщині. Малесеньку, зате свою.

Про київську «ліміту» фільмів немає. Може, це й на краще, занадто вже непривабливим було гуртожитівське існування підкорювачів столиці. Хто знає, той не дасть збрехати, на які жертви доводилося йти нещасним «лімітчикам», аби прописатися бодай у гуртожитку...

«Київ удень і вночі» (в оригіналі — «Київ вдень і вночі». Але, за законами української мови, після літери «в» попереднього слова наступне слово має починатися з літери «у». Творців серіаліті, вочевидь, це геть не обходить, адже мова більшості його героїв та закадрових коментарів — російська, але все-таки правила милозвучності ніхто не скасовував) можна було б назвати реаліті-шоу про сучасний варіант «ліміти». Але це було б величезною натяжкою й навіть засадничою помилкою. Сучасні підкорювачі столиці відрізняються від своїх батьків-дідусів так само, як смартфон — від патефона. І річ навіть не в досконалому вмінні користуватися наймоднішими ґаджетами. Річ — у неймовірній розкутості героїв. Усі вони — діти свого часу тотальної свободи. Вони вільні робити все, аби досягти мети. Часом — переступаючи через власні моральні принципи (якщо їх мають, звісно).

Величезна заслуга авторів серіаліті — точний вибір типажів. Серед героїв їх повний набір. Маємо красунчика без гальм Богдана, який фактично не пропускає жодної спідниці; пофігіста Сашу, який фонтанує ідеями стартапів; підступну красуню Карину, котра мріє підкорити співочий Олімп, а заодно — й Богдана; наївну й щиру «пампушечку» Альбіну, готову дружити самовіддано й цілодобово; трохи неоковирну Оксану, яка готова на все заради великого кохання на все життя; жорсткого і владного Пашу, не готового на компроміси з кривдниками; хитру, хоча й недалеку Наташу, ладну навіть на шантаж, аби урвати в злої долі хоч якийсь ласий шматок; квартирного господаря Вітю, не здатного порозумітися з власною дочкою Тасею; Тасю, яка намагається здаватися дорослішою, аніж насправді є; друга Віті Геннадія, який шукає «лошка» для своїх сумнівних афер; Пашину маму Лілю, котру в першому сезоні вважають мертвою, але яка «оживає» в другому сезоні...

Кожний із цих типажів, утім, завжди виламується з нібито заданих умовним амплуа рамок. Навіть Сашин єнот Семен, улюбленець усіх фанатів серіаліті, робить те, чого від цієї лагідної тваринки не чекав ніхто — зжирає всі заощадження господаря. Щоправда, єнота рятує те, що він таки лишив Саші «на розплід» цілих 50 гривень.

І нарешті, постійні глядачі Нового каналу трохи ближче до завершення першого сезону в списку улюблених персонажів серіаліті «Київ удень і вночі» побачили давню знайому, фіналістку шоу «Супермодель по-українськи» Вікторію Маремуху. У ролі зірки. Так її сприймають усі інші мешканці просторої квартири на Позняках, де вона раптом з'являється і поводиться так, як звикла під час проекту «Супермодель по-українськи». Тобто — в міру нахабно, дуже емоційно й невідпорно. «Маре» тепер має свій шоурум, куди періодично прилаштовує на роботу нових знайомих. Що неминуче призводить до всілякого роду катаклізмів.

Не знаю, чи можна роль Віки Маремухи називати камео, тобто епізод, де запрошена зірка грає сама себе. Прийом цей дуже поширений у американських серіалах і активно використовуваний у російських адаптаціях заокеанських форматів («Моя прекрасна нянька» студії «А Медіа», приміром, та інші форматні серіали російського виробництва). В українській адаптації західного телеформату «Леся плюс Рома» прикладом камео може бути серія з Ольгою Сумською, де вона зіграла сама себе. Проте камео в класичному розумінні — завжди роль епізодична.

Віка ж Маремуха, яка грає бізнес-леді, що досягла успіху в Києві завдяки участі в телевізійному проекті, не вкладається в ці параметри. Адже вона не лише виступає повноцінною дійовою особою в першому сезоні, але й перекочовує в другий сезон.

І треба визнати: без неї «Київ удень і вночі» був би пріснуватим. Без її дикого суржику, який став фішкою претендентки на звання супермоделі по-українськи ще під час цього реаліті-шоу. До речі, в серіаліті «Київ удень і вночі» мовні характеристики персонажів не надаються до аналізу. Просто за їхньою відсутністю. Ну не можна тут за мовними особливостями визначити географічне чи соціальне походження героїв. Віка Маремуха з її суржиком — одна, бо це фішка «зірки», якій дозволено більше, аніж простим смертним. Тут навіть «пор'ядна львівська пані» (ТМ Марина Гримич), точніше, панночка Оксана вельми оперативно переходить з української на російську, потрапивши до цілком російськомовної компанії квартири на Позняках. Тим паче, прагнучи повернути кохання такого першого парубка на селі, як Богдан. Який послуговується виключно вишуканою російською. Нещасна львів'янка просто змушена розмовляти з коханим однією мовою, якщо хоче конкурувати з блискучою Кариною. Подеколи Оксані так важко дається російська вимова, що здається: бідна дитина бодай в емоційному шаленстві має перейти на рідну мову. Але це відбувається хіба що в діалогах із мамою по скайпу. Оксана, здається, записала собі на підкірку головного мозку — якщо хочеш досягти успіху в Києві, треба відмовитися від української. Тим часом у столиці України серед сучасних киян, навіть не «понаєхавших», панує очевидна мовна шизофренія. Яку дуже добре ілюструють епізоди з Тасею, дочкою господаря позняківської квартири Віті. Майбутня випускниця на уроках історії спілкується з учителем, він же класний керівник Таї, який, між іншим, зробив їй дитинку, українською, а шантажує свого звабника чистісінькою російською. Вчитель, заклопотаний тим, як позбутися малолітньої шантажистки, що погрожує все розповісти його нареченій, теж геть не переймається мовним питанням, моментально переходячи на «киевский общепонятный».

Вочевидь, саме так уявляють собі мовну ситуацію в Києві творці серіаліті «Київ удень і вночі». Це їхнє право, тим паче, серед сценаристів, режисерів, редакторів чи операторів проекту, зуб даю, більшість пережила те, що переживають нині їхні герої вже другого сезону цього унікального для українського телебачення міксу між серіалу та реаліті-шоу на Новому каналі.

Можливо, саме цей досвід власного успіху допоміг їм створити продукт, від перегляду якого неможливо відірватися. У нашому серіаліті геть відсутня будь-яка лінійна побутова логіка класичних серіалів, де завжди можна передбачити наступний хід сценаристів. Як немає й класичних лиходіїв, готових до кінця боротися за знищення героїв заради ефемерної перемоги Зла над Добром. Чи навпаки. Маємо справу з самим життям, непередбачуваним і нелогічним. Коли будь-які плани, нібито вивірені й прораховані, летять шкереберть тільки тому, що хтось щось комусь сказав. Приміром, неправильно інтерпретований Вікою Маре поцілунок «воскреслої» Пашиної мами Лілі з її, Віки, коханим Богданом призводять до великих пертурбацій у житті купи людей, які оточують головних героїв. Або ж — коли необережно кинута підлеглій Наташі її начальницею Вікою Маремухою репліка про згоду на стеження за Богданом спричиняє цілу історію про зраду й неможливість подальшого спільного існування з омріяним красунчиком, який, здавалося, був уже в руках, як справжня Жар-птиця...

Те саме стосується й лінії мами Паші, Лілі, яку син розшукував усю другу половину першого сезону. Виявляється, вона зникла на три роки лише для того, щоб урятуватися від переслідувань колишнього чоловіка. При цьому 40-річна (чи й старша) тітонька в другому сезоні змагається за право володіти тілом Богдана, колишнього коханця, з удвічі молодшою за себе Вікою Маре. Остання ж при зустрічі з першою, відповідно до своєї ролі безпосередньої душі, обіцяє «бабусі» перемогти її минулі стосунки з Богданом.

Одне слово, повороти сюжету в серіаліті «Київ удень і вночі» настільки непередбачувані, що тримають у тонусі всіх своїх шанувальників. Для українського телебачення це явище більш ніж нетипове. А отже Новий канал можна лише привітати з першим успішним серіаліті на українському телебаченні.

Фото - скріншот із сайту Нового каналу