Ми давно звикли лаяти – причому цілком заслужено – рідну державу за бюрократизм, корумпованість, нехтування інтересами простих людей…

І так само озиратися у бік Америки – мовляв, там бодай за одного свого громадянина кому завгодно горлянку перегризуть, надішлють літаки-гелікоптери-спецконтингенти, коротше, перефразовуючи Висоцького, “всех на роги намотают, и по кочкам разнесут, и ославят по всему по белу свету”.

Але щойно програмами новин (першим, удень, про це повідомило РТР, увечері ж і наші підключилися) буквально поспіль, ніби “через кому”, пройшли два симптоматичні сюжети, котрі не вписуються до цієї ідеальної схеми.

Один – такий: іракські повстанці стратили одного із заручників-італійців та відіслали на його батьківщину відеокасету із відповідним записом. Вимога лишається незмінною: виведення італійського військового контингенту з Іраку. У свою чергу, прем’єр-міністр Італії Сільвіо Берлусконі заявив, що не збирається “идти на поводу у террористов”.

Інший сюжет – про шестирічну американську дівчинку, котра майже тиждень провела поруч із тілом мертвої матері у каньйоні, куди звалилося їхнє авто.

Тут особливо прикметні два нюанси.

По-перше, родичі загиблої, як годиться, через день-два звернулися до поліції із заявою про зникнення. Але у відповідь почули: ваша родичка – ви її і шукайте, у нас людей не вистачає (знайома фразеологія, чи не так?).

По-друге, дівчинку могли знайти значно раніше, бо проїжджий водій повідомив дорожню службу про зламану огорожу на шосе. Та патруль до каньйону спускатися полінувався – лише зазирнув, тож машину за деревом не помітив.

Коментуючи ситуацію, тамтешня поліцейська “шишка” виголосила буквально таке: “Головне – що дівчинка жива (очевидно, очікуються бурхливі оплески аудиторії) і що у неї було достатньо їжі і води(якесь печиво та трохи мінералки)”.

Тож дівчинку врятовано, вона уже сидить у ліжку і просить морозива. Овація, завіса.

Причому це вже другий (!) подібний випадок у супер-цивілізованій країні США за останній рік.

Жодних коментарів з приводу цих сюжетів зроблено ніде не було – звісно, то не формат програм новин (як то кажуть, “хто на що вчився”).

Але, мовби у тому старому анекдоті, – “тенденція, однако”.

Тут можна згадати й аналогічні висловлювання президента Путіна, котрий теж завжди рішуче відмовляється “идти на поводу” (а от Чорномирдін колись наплював на імідж – і “пішов”, і рятував людей, а на нього, як годиться, за це усіх “собак” понавішували).

І млявість рідної дипломатії, яка мовчки проковтнула нерозбірливі пояснення (навіть не вибачення!) американської сторони з приводу вбивства Тараса Процюка. Ну, знаємо ми тепер імена штатівських вояків з того клятого танку – то що, підемо їх різати, як нещасний, доведений до краю Калоєв – швейцарського авіадиспетчера, теж явного “стрілочника”?

До речі, останнє – з тої ж опери: якщо б швейцарська сторона поводилася у “гуманітарних” рамках стосовно родичів загиблих під час минулорічної авіакатастрофи, може, вдалося б уникнути нових жертв.

Отже, ганебна поведінка державних та позадержавних, але так само офіційних інституцій щодо людини – це аж ніяк не вітчизняне ноу-хау.

Можна з цього приводу щиро засмутитися – що я і роблю.

Можна похмуро порадіти: так їм і треба, ситим-благополучним, – аби не лише нам самотньо страждати на цій земній кульці!

А можна зробити практичні висновки і перестати: ходити на ринки, на мюзикли і просто вулицями, лежати у лікарнях, літати літаками, їздити автомобілями, працювати за кордоном (раптом там почнеться чергове “рятування демократії”?!) – собі дорожче.

Щоб потім не нарікати.

Хоча, коли це – “потім”?..