З іншого боку, таке відверте фіаско марксистського тлумачення кількості можна пояснити “позицією автора” чи якоюсь іншою контркультурністю. Зрештою, йдеться не про Берджеса, хоча саме з його українським перекладом “Механічного апельсина” трапилася типова оказія, що виродилася у нетиповий для вітчизняного літпроцесу скандал. Настільки нетиповий, що мирно вишитий білими нитками простір “доброчинного піратства” почав тріщати під тиском таких загрозливих понять, як “право” і “закон”. Правду кажучи, тріщить він уже в усьому світі не одне десятиліття, але нитки ці занадто міцні навіть для акулячих зубів, що ними поки що не можуть похизуватися національні борці проти свідомих шаровиків у царині споживання інтелектуального продукту.

Зі всіх публікацій, присвячених проблемі піратства в Україні, зрозуміло лише, що це, по-перше, дуже нехарашо, а по-друге, що на це нема ради. Бо абсолютна більшість громадян згодна визнати, що “приватна власність – священна”, але фатально забуває цю істину, коли вирушає на Петрівку чи радіобазар. Побутова й психологічна мотивація споживача, який “підтримує піратство”, настільки очевидні, що про них і говорити ліньки. Інша річ, що звичайний споживач, який натхненно скуповує будь-які компакти за комуністичні три-чотири гривні, не побіжить одразу ж публічно качати права й хизуватися своїм вибором. У його мовчанні й впертому “I Agree” – запорука процвітання піратства, бо масштаб такого приватного правопорушення цілком узгоджується з інстинктивним бажанням уникнути купівлі квитка у тролейбусі. Єдина різниця полягає в тому, що інтелектуальний рух на захист дармового проїзду неможливий.

Історія, що виникла внаслідок природного бажання видавництва “Кальварія” захистити свої права на видання Берджеса в Україні, обросла полемічним шаленством лише тому, що “злодій” та “власник” виявилися сусідами у комунальній квартирі. Опоненти видавців, які повісили твір у своїх електронних бібліотеках, звикли до того, що права на опубліковані тексти розчиняються у численних “I Agree”. До того ж практична логіка переконує, що коли твір потрапив до мережі – хана правам; його подальша циркуляція нестримна й залежить лише від зацікавленості інших користувачів. Отже, прищучити одного з інтернетівських порушників копірайту – це як публічна страта, що влаштовується не так заради справедливості, як з метою настрашити інших, невиявлених злодюг. Можна до оніміння сперечатися про те, чи є правова різниця між публікацією на папері й у мережі, можна визнавати чи ігнорувати застосування деяких законів до інтернетівської реальності, але насправді йдеться не про те, щоб заперечити факт крадіжки, а про те, щоб надати йому зовсім іншого, благороднішого тлумачення.

Віртуальність цього скандалу дозволила всім зацікавленим позбутися дискусійного лицемірства й одразу перейти до веселого мордобою, обдарувавши одне одного повним комплектом електронних гематом. У проміжному підсумку всі залишилися на своїх позиціях. Позаяк іншого фіналу й не передбачається (бо навіть ліквідація найбільш впертих сайтів концептуально неістотна), я дозволю собі зосередитися на кульмінаційному моменті дискусії, що ним стала публікація Андрія Бондаря “Пірати чи Робінгуди?” (“Дзеркало тижня”, №11, 2004 р.) та реакція на неї головного редактора видавництва “Кальварія” Петра Мацкевича, – йдеться про відкритий лист головному редакторові “ДТ”, що з ним можна ознайомитися, зокрема, на культурницькому форумі “Майдану”.

У “ідейній” статті Бондаря, що захищає право електронних бібліотек на прихватизацію “кальварійського” тексту, є один істотний недолік – це сповзання у соціальну, робітничо-селянську аргументацію. Мовляв, книжки “Кальварії” занадто дорогі, а тому недоступні для багатьох; а раз видавці-буржуї такі жадібні, то не гріх цих глитаїв обікрасти, “благородно” виваливши українського Берджеса для вільного скачування. Мацкевич комплексно обурюється і його економічно-правову “ескападу” важко заперечити. Інша річ, коли він закидає Бондареві “моральну некомпетентність”.

Всі подальші упрівання чомусь зійшли на обговорення “соціальної несправедливості” й хибного тлумачення законодавства, замість того, щоб вивести цю розмову саме в площину моралі, філософії, ідеології. Й так сталося, що навіть деякі опоненти “Кальварії” не поставили під сумнів пафосну тезу, ніби інтелектуальне піратство – рядовий кримінальний злочин. А якраз із цієї сумнівної “аксіоми” треба було почати, звернувшись до кібер-панківської доктрини “Дешевої правди”, що в ній подано зразки осмисленої боротьби з копірайтом та іншими правами, які давно вже захищають не автора, а монструозні апетити шоу-бізнесу та паразитного кшталту структури “правовласників”. Звісно, в українській ситуації ця розмова була б суто теоретична, хоча навіть у випадку з виданням Берджеса було згадано нюанс, який дає “моральне право” на таку боротьбу; йдеться про те, що книжка була б на три (!) гривні дорожча, якби “Кальварія” розмістила на обкладинці фото автора. Переконаний, що правовласники могли б виявити ще трохи фантазії й “обкласти правами”, наприклад, обов’язкове художнє оформлення чи ще якусь біду, з чим “Кальварії” довелося б мовчки погодитися – “приватна власність священна”.

Я мушу наголосити: сенс такого спротиву “авторським правам” полягає не в тому, щоб красти (к чортам благородство і робінгудівську муру, адже саме на ній виплекано вже безліч поколінь правовласників), а в тому, щоб тверезо подивитися на роль і значення автора та його істинних прав. Пригадати безліч випадків з історії новітньої літератури чи рок-музики, коли автор мегапопулярних творів вмирав у злиднях, збагативши своєю творчістю не одну корпорацію. Зрозуміти, чому традиція “офіційних бутлегів” стала комерційною. А відтак – поставити під сумнів “священність” права, використання якого уможливлює набагато страшніші злочини, ніж купівля компакту за три-чотири гривні чи вільне скачування українського Берджеса. Я розумію, чому опонентам “Кальварії” наразі набагато зручніше балакати про специфіку інтернету та тупо виправдовуватися. Адже неприйняття авторських прав як тоталітарної за своєю суттю міфологеми автоматично означає, що автор такої декларації добровільно відмовляється від своїх теперішніх і майбутніх прав і кричить: грабуйте мене, я дозволяю. І якщо в тебе є що красти, така перспектива – не з найприємніших.