Найбільш затребуваний жанр нової доби в Україні — історичний детектив. Поки що документальний, але художнє втілення не забариться. Такий висновок та прогноз ваш автор дає після успішної прем’єри науково-популярного фільму Акіма Галімова та Дарії Саричевої «Україна. В пошуках своєї історії», котра відбулася в ефірі «1+1» 25 серпня.

За свіжою традицією, успіх вимірюється не частками й цифрами, а кількістю переглядів на YouTube та позитивними дописами в Фейсбуку. Від часу першого показу й дотепер згадана стрічка є чи не єдиним прикладом, коли похвала в критично налаштованій до «олігархічного телебачення» соціальній мережі супроводжується посиланням на відео, яке хто ще не переглянув, той дурень і москаль. Робота команди, яка створила фільм, того варта — за окремими зауваженнями, про які нижче. Але поки — про тренди й позитив.

Поєднання розмовного жанру з цікавими науковими дослідами, яке сподобалося глядачам — не ноу-хау каналу. Два роки тому найбільший рейтинг після прем’єри мав на каналі «Україна» фільм Іларіона Павлюка «Код нації», який теж базувався на незвичному лабораторному експерименті. Мета якого — показати, чим українці відрізняються від інших націй і звідки походить наш народ. Фільм неодноразово повторювали, востаннє — з нагоди Дня Незалежності, й робота досі викликає стабільний інтерес.

Поєднувати журналістське дослідження з науковими експериментами вимагає додаткових затрат і, що важливіше, певних спеціалізованих знань у самих авторів. Бо спершу треба зрозуміти все самому, а потім — що вміють робити в Україні не більше двох десятків колег, — пояснити все широкій аудиторії простими зрозумілими словами. Частину аудиторії дратує традиційне телевізійне «розжовування». Вона вважає себе розумнішою за телевізор і переконана: продукт має відповідати лише їхнім високим інтелектуальним потребам. Згадують при цьому традиції «Очевидного — неймовірного». Проте покоління вихованих на «Очевидному — неймовірному» поступово відходить. Та й у відомій із радянських часів науково-популярній програмі її незмінний ведучий академік Сергій Капиця все ж схилявся до академічної науки, ніж до її популяризації.

Натомість українські глядачі Discovery — за моїми спостереженнями, котрі базуються на моніторингу дописів із Фейсбуку — діляться на дві умовні групи. Перша дивиться Discovery в пакетах кабельних операторів, і більше не сприймає нічого. Друга теж дивиться Discovery, але регулярно обурюється, чому випуски не адаптовані українською. Обидві сходяться в єдиному: українцям так ніколи не зняти. Раптовий сплеск інтересу до фільму «Україна. В пошуках своєї історії» тезу спростовує.

Автори пішли до аудиторії найпростішим шляхом, котрий не найгірший: звинуватили Росію в крадіжці питомо української історії та привласненні її. Маркер: «Росія — злодій» спрацював безвідмовно. Це основний драматургічний конфлікт. Цікаво й показово, що дотепер не помічено жодних спекуляцій. Навпаки: передивившись значну кількість стрічок із циклів формату «Загадки історії» та взявши участь у створенні кількох із них, пригадую — донедавна жодна з них не мала питомо українського контексту й, відповідно, конфлікту реалій із ніби відомими та дослідженими фактами.

Для прикладу, згадаймо розділ про походження й місце проживання легендарного Іллі Муромця. Раніше колеги брали відомості для створення текстів сценарію з Вікіпедії. Причому — її російської версії. Більш старанні шукали й знаходили посилання на інші джерела, але й вони були російськими. Тому ні в кого не виникало жодних питань до того, що Ілля — з російського міста Мурома, а служив він князеві Чернігівському. Ну сів на коня, доїхав із Мурома до Чернігова за день. Як кажуть, скаженому псові сім верст не гак. Найекзотичніше підігнану під відповідь задачку ваш автор почув у якомусь зробленому для одного з каналів-лідерів фільму, автори якого записали Муром до Чернігівського князівства, тим самим зменшивши реальну відстань між містами.

У плюсівській стрічці аргументовано доведено — немає жодного Мурома, то все російські вигадки. Є місто Морівець на Десні. Причому з'явилися фальсифікації задовго до появи Дмитра Кисельова, радянської пропагандистської машини, телебачення й друкованих ЗМІ як таких і навіть перших книг. Держава Московія, котра виникла вже після роздрібнення Київської Русі, потребувала власних героїв. Від себе ризикну додати те, чого не сказали в згаданому фільмі: московити прагнули реваншу за столітні приниження Золотою ордою. В той час, коли їхні князі несли кочівницьким ханам данину, наші королі та князі давали ордам гідну відсіч. Аби забути ганебні сторінки власної історії, московити почали красти чужу. Якби спільний кордон із Росією мали не ми, а поляки, росіяни би крали польську історію.

Не варто докладно зупинятися на тому, що вже відзначено вдячними глядачами. Зусиллями Росії спотворено справжній портрет гетьмана Мазепи. Завдяки капостям сусідів ми не знаємо нічого про Інгегірду, дружину Ярослава Мудрого й матір основних європейських шляхетних династій. Графіті Софійського собору тепер вивчатимемо уважніше. А священик Московського патріархату, котрий вперто доводить російське походження билинного богатиря Муромця, занесеного до рангу святих, виглядає в контексті сказаного смішним та недолугим.

Пояснень, чому Росія вкрала нашу історію й перешила в своїх інтересах, у фільмі більш ніж досить. Хоч затятих русофілів — а їх усе одно в Україні мільйони, — краще переконує сумнозвісний концерт на «Інтері», показаний напередодні, 24 серпня. Зверніть увагу: проросійська ганьба мала в день показу такий самий високий рейтинг серед каналів-лідерів, як проукраїнська стрічка наступного дня. Не варто порівнювати й віддавати комусь перевагу. Бо концерт на «Інтері» не може бути кращим чи гіршим за історичний детектив на «1+1». Якби щось із цього дивилося менше народу, тоді була б і тема для розмови.

Це, як на мене, дуже добре. Бо не говоримо про гіпотетичне «втирання носів». Глядачі концерту на «Інтері» не дивилися стрічку «Україна. В пошуках своєї історії». І, сподіваюся, навпаки. У першому випадку телевізор як ретранслятор став «зомбоящиком», у другому — актуальним просвітницьким майданчиком. Тому варто вже припинити дискусії довкола того, чи потрібне українцям україноцентричне якісне телебачення. Потрібне, треба його створювати.

Насамкінець — про неузгодженість у проекті «Плюсів», яка трохи напружила. Коли знімальна група фільму їде до Росії, щоби знайти в провінції єдиний дзвін із викарбуваним портретом справжнього Мазепи, похід подається як таємна операція. Акім Галімов із оператором приїздять до Оренбурга. Треба пройти на дзвіницю Нікольського собору. І далі — лише припущення, побудовані на особистому досвіду роботи.

Отже, жанр детективу передбачає нагнітання небезпечної ситуації, й журналіст мусить прослизнути в дзвіницю, коли священик не бачить. Час пішов, він обмежений, треба дістатися нагору, зробити фото зображення гетьмана, вийти назад неушкодженими. Місія нездійснена. Але не схоже, щоби працювала прихована камера. Картинка й ракурси зйомок не зовсім схожі на кадри, отримані внаслідок таємної операції.

Крім того, зайти в храм у Росії й не привернути увагу — таки нездійснена місія. Тамтешні попи відчувають чужих, мов Шариков — котів. Випробувано на собі: наш із колегою Андрієм Курковим невинний, без жодної камери в руках, візит до однієї з московських церков, захованої в центральній частині російської столиці, став якось причиною скандалу. Почалося з: «А что вы здесь делаете?», завершилося вигнанням із храму. Цитуючи товариша Саакова з «Кавказької полонянки», ми нічого не зробили — тільки зайшли. Можливо, я чогось не знаю. Проте таємність проникнення аж двох українців на другий рівень дзвіниці оренбурзької церкви, де служби не такі часті — все ж данина законам жанру. Та не виглядає таємничою. Хоча це не претензія, лише спостереження.

Дякуючи «Плюсам» за актуальний і по-хорошому резонансний ефір, правильно буде вимагати продовження. І, звісно, чекати інших форматів втілення. Наприклад, у серіалі. Де Росія буде чітко прописаним ворогом-злочинцем, і виглядатиме це не пропагандою, а історичною правдою.

Фото - скріншот з Ovva.tv