Ігор Піддубний, відомий кінодокументаліст, автор кількох резонансних фільмів («Степан Бандера. Жизнь между красным и черным»; «Крым. Курорт особого режима» та інших) до 25-ї річниці незалежності України виклав для допрем'єрного перегляду в мережу свій черговий фільм-розслідування. Називається він дуже провокативно — «Украя». Обігрується тут походження назви Україна — чи то справді мають рацію ті, хто Україну виводить від «окраїни», і якщо це так, то окраїною чого тоді є Україна — Західного світу чи Російської імперії? Чи ж, навпаки, Україна справді означає поняття «країна», як одностайно твердять нинішні історики, спираючись на літописи?

Дурнувату, відверто кажучи, назву «Украя» можна прочитати ще й як засторогу, адже російською це химерне слово можна розділити, отримавши сполучення іменника в родовому відмінку з прийменником: «у края», тобто на краю. Скажімо, прірви. Мовна шизофренічність, закладена в діаметрально протилежних конотаціях назви-каламбуру, немов задає орієнтири та планки всій майже двогодинній оповіді про 25-річний шлях України як незалежної держави. Про це не менш красномовно свідчать і назви трьох частин фільму: «Период полураспада» (про Чорнобиль як початок розвалу СРСР); «Крайние» (про авторів цієї «геополітичної катастрофи») та «Хата скраю» (про те, як Україна всі 25 років незалежності вперто знищувала всі свої шанси стати нормальною європейською державою). Патетика в документальному розслідування, хай навіть (чи й надто!) у заголовках, завжди недоречна, бо несамохіть робить автора заручником власних штампів. Хай навіть вистражданих під час нескінченних зйомок і монтажу.

Роздвоєння між бажанням нарешті сказати всю правду про те, «як це було», а саме, як і чому розвалився СРСР, та ледь прихованим смутком за «великою державою» накладає  відбиток на все полотно. Гідне уваги бодай тому, що в нього вкладено цілий рік роботи, як зізнається автор у коментарі на спеціально створеній сторінці «Украя» в Фейсбуку.

Цього разу автор, відомий передусім тим, що вміє працювати з архівними документами, зрадив свою похвальну звичку — документами тут можна назвати хіба що донесення КДБ УРСР до Верховної Ради республіки. У кадрі для візуалізації процесу їх написання чомусь використано старовинну друкарську машинку «УндервудЪ». Мабуть, аби показати анахронізм тодішніх органів влади? Бо навряд чи всемогутні «органи» використовували для своїх потреб аж таке застаріле обладнання. Переважно ж Ігор Піддубний у своїх «пошуках минулого» покладається на слова очевидців процесу розпаду імперії. Незважаючи на те, що при цьому завжди згадується безсмертне «ніхто не бреше так, як очевидці», ображати недовірою учасників буремних подій 1990–1991 років Патріарха Філарета, Левка Лук'яненка, Леоніда Кравчука, Олеся Донія чи Дмитра Павличка або ж Івана Дзюби не хотілося б. Тим паче, за 25 років по проголошенні незалежності вони свої синхрони вивчили так, що ті від зубів відскакують. Адже за чверть століття Україна відсвяткувала щонайменше п'ять ювілеїв (чи напівкруглих дат, кому як подобається), і до кожної напівкруглої чи круглої, 10 і 20 років, українські телевізійники 24 серпня щедро давали в ефір сторінки новітньої історії у виконанні незмінних персонажів. Отож, нічого нового до своїх попередніх вражень вони додати не могли апріорі. Ну от хіба що Леонід Кравчук чомусь у фільмі «Украя» розмовляє російською. Тоді як пани Лук'яненко, Павличко, Доній, Дзюба, Патріарх Філарет та правозахисниця Рима Білоцерківська — українською. Це могло б не видаватися принциповою позицією, адже ми чудово знаємо, скільки російськомовних вояків захищають Україну на східних кордонах. Але все-таки ця білінгвальність, закладена в назві фільму, знову ж таки, дуже вже подібна до мовної шизофренії. А ця, своєю чергою, накладає відбиток на ідеологічну складову. Якої тут... просто немає.

Приміром, коли на початку другої частини з промовистою назвою «Крайние» нам показують харківський шпиталь, де волонтери роздають пораненим черговий вантаж (допомагає їм у цій добрій справі сам автор, несучи в подарунок бійцям стоси книжок, але оператор при цьому показує детективи Чейза, і все це на тлі закадрового монологу автора про важливість історії), війна, де ровесники української незалежності працюють снайперами задля утвердження нарешті незалежності реальної, ніяк не називається. От просто собі — війна, учасників якої можуть, на думку автора, забути так само, як ветеранів інших війн. Яких саме, не уточнюється. Розумій, як хочеш — чи це Друга Світова (Велика Вітчизняна в поняттях почилого СРСР та РФ), чи то афганська авантюра радянської верхівки.

А ось два синхрони Євгена Комаровського, харківського педіатра, нині уславленого на всю країну. В першій частині фільму Ігоря Піддубного лікар розповідає про свої враження 1991 року, коли Україна віднайшла незалежність. Він тоді був упевнений, що його діти, яким було сім і три роки, років за двадцять житимуть у чудовій країні.

Але в заключній частині фільму, яка має дуже промовисту назву «Хата скраю», цей самий лікар розповідає, як медсестри його лікарні 25 років тому, під час спалаху дифтерії, ночами їздили на електричках до російського міста Бєлгород міняти пеніцилін на протидифтерійну сироватку. Бо антибіотиків у лікарні було хоч греблю гати, а сироватки — катма. Нині ж, продовжує Євген Комаровський свій монолог, на такий подвиг ніхто з медперсоналу вже не здатен. Монтаж, як відомо, наше все, і скидається на те, що автор фільму, записавши розлогий синхрон славетного лікаря, просто розбив його на дві частини, використавши саме в тому місці, де вважав за потрібне. Й вийшло, що доктор Комаровський на камеру засуджує медперсонал, який нині не здатен перетнути україно-російського кордону задля порятунку невакцинованих пацієнтів. «Забувши» при цьому, що Бєлгород зразка 2016 року — ворожа територія, де будь-якого українця можуть оголосити диверсантом, шпигуном тощо, запроторивши до буцегарні. Прикладів маємо забагато, аби нехтувати такими «незначними деталями».

1991 року ж, коли кордонів між щойно створеною державою Україна та Російською Федерацією взагалі не було, Бєлгород просто не вважався «закордонням». Як і сама Росія в свідомості абсолютної більшості українців 25 років тому. Подібні нюанси, які автор «героїчно» ігнорує, дуже вже дисонують із закадровим текстом Ігоря Піддубного в уже згаданих кадрах із харківського шпиталю. Де він констатує: історична шкільна наука завжди нагадувала конспект зі сторінками, заляпаними брудом. Недарма ж її в шкільному розкладі ставили останнім або передостаннім уроком. Цими словами автор фільму проголосив свої амбіції розглянути історію відновлення української незалежної держави всебічно та безсторонньо, залучивши до свого розслідування учасників вікопомної «Біловезької зустрічі». Один із яких, Станіслав Шушкевич, перший голова Верховної Ради незалежної Білорусі, який 8 грудня 1991 року разом із Леонідом Кравчуком та Борисом Єльциним підписав угоду про припинення існування СРСР, у своєму синхроні нагадав: Україна разом із Білоруссю та балтійськими державами постала 1918-го. А отже, веде свій родовід аж ніяк не від 24 серпня 1991 року. Просто Естонії, Литві та Латвії пощастило в тому, що вони, на відміну від України чи Білорусі, проіснували до 40-х років минулого століття, а відтак США завжди вважали їх окупованими «совітами». Саме тому «прибалтам» відносно легко вдалося відновити свій суверенітет. Проте автор у подробиці реальної окупації України більшовиками 1921 року, як, утім, і опір українців більшовикам, не заглиблюється.

Якщо харківський режисер робив свій фільм саме для 25-річних ровесників незалежності України (адже переконувати в тому, що крах розпад Радянського Союзу був ідеологічно, історично та економічно зумовленим, тих, хто й досі ностальгує за «великою державою», марна річ), він спробував посіяти в їхніх головах зерна сумніву. В тому, що їхні батьки на референдумі 1 грудня 1991 року зробили правильний вибір. Вочевидь, ця спроба приречена на невдачу. Бо снайперові з харківського шпиталю, який бореться за реальну незалежність України на східному фронті, геть по цимбалах, хто і як розвалював «великий Радянський Союз» чверть століття тому. Він бачить реального ворога крізь оптику снайперської гвинтівки тут і тепер. І цього досить, аби знати, хто цей ворог. А всі «бла-бла-бла» дуже імпозантних спікерів на тему, що якби народ брав участь у житті громади, не розраховуючи лише на начальника-пана, то нічого катастрофічного з СРСР би не сталося; чи що якби в Конституції УРСР в 1991 році новітні господарі держави не викреслили б економічний блок до ухвалення нового Основного закону, ми б не мали розграбування країни; або ж що якби ми вміли правильно прогнозувати, то не дожилися б до цілосвітнього катаклізму; чи якби Горбачов погодився на конфедерацію союзних республік, то ми б і досі жили при соціалізмі «з людським обличчям», — то все від лукавого. Історія, й кому цього не знати, як Ігореві Піддубному, не має умовного способу. Якщо сповідуєш інший принцип, тобі пряма дорога в альтернативщину. Вона шалено цікава, але не має жодного стосунку до реальності. Спитайте в Дмитра Шурхала, чию книжку «Українська якбитологія» автор цих рядків залюбки перечитує. Або ж зверніться до роману «Дефіляда в Москві» покійного Василя Кожелянка. Там є відповіді на всі запитання про біфуркаційні точки.

Фільм «Украя», як підкреслює сам автор, відверто провокативний. Було б чудово, якби він спровокував реальну дискусію навколо подій новітньої історії України. Але говорити про те, що чекає на «Украю» — Україну, без жодної згадки про три Майдани (Революція на граніті 1990 року, Помаранчева революція 2004-го та Революція гідності 2013-14-го) — це просто нонсенс. А саме це й зроблено у фільмі. Така «фігура замовчання» просто перекреслює майбутнє країни, яка, за великим рахунком, здобула незалежність не 1991-го, а лише 2014-го. Таке враження, що фільм знімався не зараз, а років -надцять тому. І саме тому, можливо, в автора, який присвятив цій роботі цілий рік, залишаються без відповіді три запитання: чому, коли Борис Єльцин заборонив Компартію, на її захист не вийшов жоден із 20 мільйонів її членів, навіть на одиничний пікет (ага, ніби 25 років тому хтось знав, що воно таке. Хоча відповідь проста — якщо КПРС заборонив сам колишній голова Московського міськкому партії, то генеральна лінія змінилася, і всі комуністи мовчки з цим погодилися. — Авт.).Чому Верховна Рада України підняла вік кандидатів у народні депутати з 21-го до 25-ти, щоб не допустити до Ради Олеся Донія та йому подібних? (У цьому запитанні, до речі, вже міститься відповідь. — Авт.). Третє запитання Ігоря Піддубного, на яке він у процесі роботи над фільмом не отримав відповіді, — що було в тих паперах, які підписали керівники трьох держав у «Беловежье», й чому ані в Україні, ані в Білорусі оригіналів цих документів немає?

На сторінці фільму «Украя» у Фейсбуку справді є лише два факсиміле. Одне — постанови Верховної Ради України за підписом тодішнього голови Верховної Ради України Івана Плюща про ратифікацію Угоди про створення Співдружності Незалежних Держав 8 грудня 1991 року з застереженнями. Постанова складається з трьох рядків без «шапки», назви постанови та підписів без тексту «високої Угоди».

Друге факсиміле — власне застереження до Угоди, які виписано вже на трьох сторінках за підписом того ж таки Івана Плюща. Для справжнього дослідника тут — непочатий край роботи. Надто ж у тих частинах, у яких ідеться про те, що високі сторони поважають територіальну цілісність одна одної та недоторканність (в оригіналі — з однією «н». Ну хто ж тоді розрізняв дівочу цноту й політично-юридичні дефініції? — Авт.).

Ось де безмежне поле для справжнього розслідування, достатньо просто піти за кожним пунктом застережень. Але Ігор Піддубний, на жаль, віддав перевагу патетичним каламбурам.

Ілюстрація - кадр з фільму