Дуже мене зворушило її романтичне прагнення боротися за олюднення цієї премії, а також переконання, що вона все ж таки продукує певні культурні цінності.

Позиція пані Корнієнко (особливо на тлі моїх занепадницьких міркувань про репресивну функцію держави щодо сучасної культури) нагадала кумедні рядки з маніфесту Андрія Шевченка “Повернення”: “Сьогодні МИ готові віддати ЇМ і ЇХНЬОМУ Президенту шевченківську премію. Завтра МИ відмовимося від "Ще не вмерла...", тому що ВОНИ встають під неї”.

Навіть якщо абстрагуватися від того, що логіка процитованого пасажу істотно накульгує і занадто нагадує сумнозвісну магічну формулу “сегодня ты играешь джаз...”, все ж таки незрозуміло, коли це Шевченківська премія (у метафоричних координатах А.Шевченка) була НАШОЮ. За “доброго царя” Хрущова чи за “улюбленого керівника” Брежнєва? Це хороше гасло: давайте не будемо ЇМ нічого віддавать. Адже ВОНИ і так взяли вже геть усе, що схотіли. Чомусь Андрію здається, що ухопити Шевченківську премію – це вельми цінний здобуток. Натомість я з кожним роком усе більше переконуюся, що у цьому мішку вже й котами не пахне.

Які функції виконувала Шевченківська премія раніше – загальновідомо. Коротко нагадаю: у 1969 році Постановою ЦК Компартії України і Ради Міністрів УРСР від 23.04.1969 року республіканську премію імені Т.Г.Шевченка та республіканську премію з архітектури (існувала з 06.02.1968 р.) перетворено на Державну премію УРСР імені Т.Г.Шевченка. Указом Президента України від 27 вересня 1999 року її було перейменовано у Національну премію України імені Тараса Шевченка. За час її існування лауреатами стало більш як півтисячі митців. Незмінні риси: претензія на щонайвищий статус, виразний літературний наголос і невимовна кон’юнктурність. Відповідно, імена багатьох лауреатів у новому часі змушують тричі плюватися через ліве плече. Від цього спадку (чи то пак “тягаря історії”) неможливо відмовитись: медицина запевняє, що вилікуватися від генетично успадкованої болячки напрочуд важко. Зрештою, кожна премія – це відповідна традиція та карма. Лише завдяки своїй назві вона не тільки залишилася, але й зберегла чимало любих тоталітарних рис, про що протягом останніх років невтомно говорили, зокрема, Ю.Андрухович, О.Забужко, М.Рябчук і багато інших митців, які щонайбільше заслуговують на всілякі культурницькі відзнаки (незалежно від їхнього бажання). Навіть цих голосів достатньо, щоб задуматися над хріновим піаром “найвищої державної відзнаки” і розпочати якісь рятівні операції. Комітет вдався до найпростішого і найдієвішого жесту: якщо найбільшими критиками премії стали “вісімдесятники”, то їм насамперед треба давати, – чим ще пояснити нечуване захоплення письменниками цієї ж “незадоволеної” генерації, коли лауреатами дружно стали Олесь Ульяненко, Євген Пашковський, В’ячеслав Медвідь, Василь Герасим’юк та Ігор Римарук, а тепер ще й Василь Слапчук?

Врешті-решт, однією претензією стало менше: в комітет прийшли люди, які намагаються нагороджувати достойних митців. От і у цьогорічному перелікові лауреатів (письменники Юрій Барабаш та Василь Слапчук, оперна співачка Людмила Юрченко, художник Сергій Якутович, кінорежисер Сергій Буковський) все чистенько і виважено.

Але, на жаль, неможливо ототожнити премію з іменами лауреатів і на тому поставити крапку. Бо доводить розглядати ще й ті, “колишні”, аспекти: соціальну функцію та культурницьке значення.

І постає чудесна картина. Держава майстерно спекалася культурки і докладає зусиль до її подальшого винищення: здавалося, становище з книговиданням уже не може погіршитися, – наче вже й нікуди; виявилося – може (якщо навіть привчений до законодавчого знущання український видавець вирушає палити рукописи під Кабмін); українська музика не заслуговує на народну увагу, якщо її автор – не Поплавський і не Данилко, а тому тернисті дороги вітчизняних виконавців на ТБ заросли сталевими будяками; українська преса зморщилася, сіла на круту дієту і зійшла на пси. Це оскоминний перелік, з яким носяться лише “потерпілі”. Тим часом народ дивиться телевізор і знає, що в Україні з культурою все ніштяк, бо от же ж вони – лауреати Шевченківської премії, успішні митці, гордість нації, вшановані державою. А тут ще й процент жирів у “найвищій нагороді” виріс до ста тисяч (у той час, як більшість інших “поважних” літературних премій – у тому числі й державних – мають грошовий еквівалент 500-700 гривень).

Отже, що далі, то більшою мірою Шевченківська премія слугує винятково для демонстрації чумної респектабельності й іншої цінності, окрім карпенко-карівських “ста тисяч”, не має. Вона не створює подій в культурі, бо має за підґрунтя лише гробарський механізм. Звісно, мистецтво лауреатів від цього не втрачає цінності, але воно залишається на полицях, у шухлядах, студіях. У кращому разі – втілюється в дивакуватих проектах, на кшталт книжкової серії шевченківських лауреатів. Допіру вийшов доробок Бажана. Дуже актуально.

Але будь-яку критику незмінно переважить вічнозелений аргумент: така премія є – і добре, бо могло б і не бути. І перетворити цю плюгаву констатацію на гамлетівську дилему нікому не вдасться – не дозволить традиція і армія претендентів. Адже Шевченківська премія завжди чимось нагадувала ЖЕК або відділ соціального забезпечення: тільки ті, хто має достатньо часу й терпіння, щоб вистояти здоровенну й украй знервовану чергу, можуть доступитися до омріяного.

Такого штибу рецидиви – нездоланні, бо вони уживлені в плоть премії, наче пересаджене серце; це конструктор, ключі від якого розгублено, а деталі настільки проіржавіли й зрослися, що надаються лише до ламання.