Дебільне телебачення

5 Березня 2004
942
5 Березня 2004
13:43

Дебільне телебачення

942
Найближчими днями у всього прогресивного людства намічається багацько причин для урочистого попоїща. Що приємно – гряде кілька неперевершених річниць, які визначають сутність і високу місію телебачення.
Дебільне телебачення
Сьогодні, рівно п’ятнадцять років тому, зафіксовано чудесний випадок, коли телебачення перебрало функцію “промислу Божого”. Історія така: одного з численних американських негідників Майкла Гудвіна засудили до смертної кари. Але гуманний суд Південної Кароліни в останню мить пом’якшив вирок і запроторив злочинця на довічне ув’язнення. І от якось сидів собі зек Майкл на унітазі й телевізор дивився. А щоб нікому не заважати – наушники нап’ялив. Дивитися телевізор, сидячи на унітазі, – ідилія, недосяжна для простих смертних. У ній є повнота, завершеність споживацького циклу, єднання духовного з матеріальним; телевізор спрявляє всі свої потреби в глядацьку душу – і вона негайно ж посилає сигнали помсти, щоб організм розродився взаємністю. Це світла мрія, інь і янь інформаційних технологій, перфектне взаємопроникнення. Втім, замість того, щоб явити світові гімн, створити полум’яний псалом унітазній телелюдині, ця модель раптово провалилася у метафізику, клацнувши упирськими зубами невідворотного провидіння: дроти навушників, протягнуті від телевізора, у поєднанні з металевим сідалом із “нєржавєйкі”, плюс магічна пастка води, що далекими каналізаціями тече в інші простори, – все це призвело до прозаїчного “кз”; смертний вирок відбувся у щойнайпарадоксальніший спосіб (після цього випадку навіть атеїсти переконалися, що у Господа – неабияке почуття гумору).

Багато хто вважає, що історія ця – про унітази, хоча мені здається, що все ж таки про телебачення. Ефірна смерть прогарчала страшним дикторським баритоном у тюремній камері, прошелестіла скандальним шоу, що в ньому якраз сповідався самотній професор, який звик дрочити у ліфтах. Це чиста, рафінована смерть від телебачення, яка чигає на впертих грішників, себто – на найкращих телеглядачів.

Пророком такої смерті уповні можна вважати Рея Бредбері – саме він змусив своїх героїнь вичахати у чотирьох стінах, кожна з яких – телеекран (він, щоправда, зовсім забув про унітаз, – фантаст все ж таки, непрактична людина). Згодом на тему телевізійної смерті постало чимало високохудожніх карикатур і злющих сатиричних шмагань. От, наприклад, як пише про узагальненого телеглядача Вільям Гібсон: “...його зручно візуалізувати, як ледачу, збочену, паталогічно неосвічену, ненаситну істоту, що вічно потребує свіженького, з кров’ю, м’яса обранців божих. Особисто мені він нагадує щось такого ж розміру, як карликовий бегемот, кольору вареної картоплі, на місяць забутої в каструлі; це щось живе у темряві й цілковитій самотності. <…> Воно все вкрите очами і постійно пітніє. Піт потрапляє в очі й роз’їдає їх. У нього немає рота, нема геніталій, а тому воно може реалізовувати своє тваринне роздратування й свої інфантильні бажання одним лише способом: перемикаючи канали на дистанційному пульті. Ну, або через участь у президентських виборах”.

Якщо раптом ці слова для когось прозвучать упереджено – пригадайте ще один епохальний день, 7 березня 1989 року. Саме напередодні найбільшого гендерного свята усьому радянському жіноцтву було завдано нищівного морального удару. Масштабнішого теле-цинізму годі навіть уявити, адже саме тоді завершився показ 15-серійного бразильського серіалу “Рабиня Ізаура” (перші дві серії осяяли народ світлом істини ще 16 жовтня 1988 року, о 18.45). Розпач і смертельна туга увірвалися в оселі, й не одна домогосподарка задумалася про марноту подальшого життя. Адже не було ще ні пультів, ні огрому каналів, а перспектива чесних президентських виборів, як кажуть шахісти, слугувала недостатньою компенсацією.

Але доля дбає про позитивне реноме телебачення й одбирає у мене право на подальшу розбудову драматизму. Бо вже наступний день, 8 березня, через декілька років набув особливого значення що для шанувальників, що для критиканів екранного всесвіту. Це, без перебільшення, істинне свято для всіх, хто “кохається у TV-дебілізмі”, як шахтарі – у квітах. Це великий день примирення забутих у каструлі істот і тих, кому спало на думку плодити такого штибу метафори, бо всі вони у спільному пориві припали до нового віртуального джерела. Отже, цього дня на каналі MTV відбувся дебют мультсеріалу про Бівіса і Батхеда, улюблених теледебілів кількох поколінь, найвиразніших героїв сучасного телесвіту, що вже здобулися на свою культурологію та навіть іконографію.

Це натхненний приклад ошляхетнення лицемірства тупорилою правдою та вульгарною відвертістю. А відтак – немає привабливіших телепророків (ну, може за винятком пастора Сандея та Владіміра Познера). Бівіс і Батхед змінили всю парадигму телебачення. Вони визнали, що воно галіме, і саме від цього тащаться. Адже бути галімим – це круто. До того ж, це вершинне продюсерське мистецтво: творити настільки очевидний телекал, щоб усім заціпило від замилування. Після критичних рецепцій емтівішних красенів усі постали перед оголеністю колишніх смислів, секретів і загадок; вся колишня міфологія телебачення обвалилася. Відповідно, після Бівіса і Батхеда писати про телебачення неможливо, бо їхня філософська доктрина – вичерпна, самодостатня і позбавлена прогалин, наче ще один виплід екранної свідомості – лялька Барбі (днями цій сумнівній іграшці виповнюється сорок п’ять років; зайва нагода для всіх батьків замислитися, чи варто й далі плекати у діточій свідомості схильність до геронтофілії). З-поміж усіх чеснот, уживлених у телевізійний дискурс Бівісом і Батхедом, мені найбільше хочеться акцентувати одну. Йдеться про втрату відчуття гріховності, що мало б зродитися внаслідок змарнованого перед ящиком часу. Видатні дебіли очистили узагальненого телеглядача від щонайменших докорів сумління. А отже – провидінню все важче використовувати ефір для своїх каральних операцій, та й унітази з “нєржавєйкі” відлебеділи в небуття.
Команда «Детектора медіа» понад 20 років виконує роль watchdog'a українських медіа. Ми аналізуємо якість контенту і спонукаємо медіагравців дотримуватися професійних та етичних стандартів. Щоб інформація, яку отримуєте ви, була правдивою та повною.

До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування спільних ідей та отримувати більше ексклюзивної інформації про стан справ в українських медіа.

Мабуть, ще ніколи якісна журналістика не була такою важливою, як сьогодні.
У зв'язку зі зміною назви громадської організації «Телекритика» на «Детектор медіа» в 2016 році, в архівних матеріалах сайтів, видавцем яких є організація, назва також змінена
для „Детектор медіа”
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
942
Читайте також
27.09.2001 12:22
Анна Шерман
«Детектор медіа»
2 210
Коментарі
0
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
Долучайтеся до Спільноти «Детектора медіа»!
Ми прагнемо об’єднати тих, хто вміє критично мислити та прагне змінювати український медіапростір на краще. Разом ми сильніші!
Спільнота ДМ
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду