Дебільне телебачення
Найближчими днями у всього прогресивного людства намічається багацько причин для урочистого попоїща. Що приємно – гряде кілька неперевершених річниць, які визначають сутність і високу місію телебачення.
Багато хто вважає, що історія ця – про унітази, хоча мені здається, що все ж таки про телебачення. Ефірна смерть прогарчала страшним дикторським баритоном у тюремній камері, прошелестіла скандальним шоу, що в ньому якраз сповідався самотній професор, який звик дрочити у ліфтах. Це чиста, рафінована смерть від телебачення, яка чигає на впертих грішників, себто – на найкращих телеглядачів.
Пророком такої смерті уповні можна вважати Рея Бредбері – саме він змусив своїх героїнь вичахати у чотирьох стінах, кожна з яких – телеекран (він, щоправда, зовсім забув про унітаз, – фантаст все ж таки, непрактична людина). Згодом на тему телевізійної смерті постало чимало високохудожніх карикатур і злющих сатиричних шмагань. От, наприклад, як пише про узагальненого телеглядача Вільям Гібсон: “...його зручно візуалізувати, як ледачу, збочену, паталогічно неосвічену, ненаситну істоту, що вічно потребує свіженького, з кров’ю, м’яса обранців божих. Особисто мені він нагадує щось такого ж розміру, як карликовий бегемот, кольору вареної картоплі, на місяць забутої в каструлі; це щось живе у темряві й цілковитій самотності. <…> Воно все вкрите очами і постійно пітніє. Піт потрапляє в очі й роз’їдає їх. У нього немає рота, нема геніталій, а тому воно може реалізовувати своє тваринне роздратування й свої інфантильні бажання одним лише способом: перемикаючи канали на дистанційному пульті. Ну, або через участь у президентських виборах”.
Якщо раптом ці слова для когось прозвучать упереджено – пригадайте ще один епохальний день, 7 березня 1989 року. Саме напередодні найбільшого гендерного свята усьому радянському жіноцтву було завдано нищівного морального удару. Масштабнішого теле-цинізму годі навіть уявити, адже саме тоді завершився показ 15-серійного бразильського серіалу “Рабиня Ізаура” (перші дві серії осяяли народ світлом істини ще 16 жовтня 1988 року, о 18.45). Розпач і смертельна туга увірвалися в оселі, й не одна домогосподарка задумалася про марноту подальшого життя. Адже не було ще ні пультів, ні огрому каналів, а перспектива чесних президентських виборів, як кажуть шахісти, слугувала недостатньою компенсацією.
Але доля дбає про позитивне реноме телебачення й одбирає у мене право на подальшу розбудову драматизму. Бо вже наступний день, 8 березня, через декілька років набув особливого значення що для шанувальників, що для критиканів екранного всесвіту. Це, без перебільшення, істинне свято для всіх, хто “кохається у TV-дебілізмі”, як шахтарі – у квітах. Це великий день примирення забутих у каструлі істот і тих, кому спало на думку плодити такого штибу метафори, бо всі вони у спільному пориві припали до нового віртуального джерела. Отже, цього дня на каналі MTV відбувся дебют мультсеріалу про Бівіса і Батхеда, улюблених теледебілів кількох поколінь, найвиразніших героїв сучасного телесвіту, що вже здобулися на свою культурологію та навіть іконографію.
Це натхненний приклад ошляхетнення лицемірства тупорилою правдою та вульгарною відвертістю. А відтак – немає привабливіших телепророків (ну, може за винятком пастора Сандея та Владіміра Познера). Бівіс і Батхед змінили всю парадигму телебачення. Вони визнали, що воно галіме, і саме від цього тащаться. Адже бути галімим – це круто. До того ж, це вершинне продюсерське мистецтво: творити настільки очевидний телекал, щоб усім заціпило від замилування. Після критичних рецепцій емтівішних красенів усі постали перед оголеністю колишніх смислів, секретів і загадок; вся колишня міфологія телебачення обвалилася. Відповідно, після Бівіса і Батхеда писати про телебачення неможливо, бо їхня філософська доктрина – вичерпна, самодостатня і позбавлена прогалин, наче ще один виплід екранної свідомості – лялька Барбі (днями цій сумнівній іграшці виповнюється сорок п’ять років; зайва нагода для всіх батьків замислитися, чи варто й далі плекати у діточій свідомості схильність до геронтофілії). З-поміж усіх чеснот, уживлених у телевізійний дискурс Бівісом і Батхедом, мені найбільше хочеться акцентувати одну. Йдеться про втрату відчуття гріховності, що мало б зродитися внаслідок змарнованого перед ящиком часу. Видатні дебіли очистили узагальненого телеглядача від щонайменших докорів сумління. А отже – провидінню все важче використовувати ефір для своїх каральних операцій, та й унітази з “нєржавєйкі” відлебеділи в небуття.
У зв'язку зі зміною назви громадської організації «Телекритика» на «Детектор медіа» в 2016 році, в архівних матеріалах сайтів, видавцем яких є організація, назва також змінена
для „Детектор медіа”
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
Читайте також
Долучайтеся до Спільноти «Детектора медіа»!
Ми прагнемо об’єднати тих, хто вміє критично мислити та прагне змінювати український медіапростір на краще. Разом ми сильніші!
Спільнота ДМ