Тож 25 лютого, сповнений відчуття прохлопаних зачарувань і надії на швидкісну сатисфакцію, я трепетно причалапав у “піддашний” простір, де мала відбутися акція “Страх свободи як страх іншого”, присвячена книжці “Нерви ланцюга (25 есеїв про свободу)”.

Покликала туди Олександра Коваль, президент львівського Форуму видавців, пообіцявши “щось незвичне”.

Далі дозволю собі втратити логічність розбудови тексту. Інакше про це не розповісти.

На вході темно. В коридорі тісно. Перевдягнені баришнями акторки допитуються прізвища у всіх, хто переступає поріг. Василь Шкляр, один із авторів “Нервів ланцюга”, вийшов покурити. Коли повертався, його питають: “Ви хто?” “Я – Вася!”, – гордо відповідає Шкляр. Трохи згодом гостей перестають питатися, хто вони. Кожному дають книжку. Авторам – теж дають. Юрко Покальчук дякує і засовує “Нерви...” у кишеню.

Начальник “Даху” і режисер місцевого театру Владислав Троїцький нашаманив всередині атмосферу “мистецького салону”. Босоногі й простоволосі діви, етнографічно упаковані во всьо украінскоє, розчиняються в загальній декадентській тональності: шляпки, вуалі, обнажонні плечі, сюртучки і котєлкі, манжетікі й воротнічкі. Тросточкі. Антураж – відповідний. Антикваріат і акваріум з двома черепахами (одна одну гладить ножищею по панциру). Клітка з папугою. Фортепьяно і пєніє. Романси вкупі з народними аборигенськими мотивами. На шинквасі – батарея багатолітрових коробок з вінцом, яке розливають у стакани й чарочки. Досвідчений Покальчук бере чарочку – і стає жертвою власного іміджу; чорні окуляри й формат тари створили ілюзію коньяку, тут-таки спростовану смаковими рецепторами. Снування. Я часто повертатимуся до цього слова. Все почалося зі снування. Щось нібито має початися через годину. Є час ходити, дивитися, спілкуватися, в’їжджати в творчий задум чи що там замість нього положено.

Зала, де має “щось відбуватися”, наразі називається “Гайд парк”, але більше нагадує баптистський дом молітви: попід стелею розвішані цитати (щоправда, не зі Святого Письма, а з “Нервів ланцюга”). Три сокири стирчать у пеньках, готові до використання й дискусій про свободу. Поруч – закапелок: “сповідальня або будка негласності”. Там розташовано відеокамеру, що перед нею можна сісти і розказати всю правду жизні. Втім, висповідані матеріали тут-таки збиралися оприлюднити. Конфлікт сенсів. Чомусь у “будці гласності” теж сиділа мєсна баришня з патіфоном й томно крутила пальцьом пластинку. За шинквасом – ще одна концептуальна кімната. Стіл, добротна таємничість і змовницький дух пиляви. Це – “масонська ложа” (при вході декому тицяли нашкрябані на клаптях обгорткового паперу запрошення в масони). Ще був “сераль”. Підозріле слово, але саме біля нього наливали.

Снування-спілкування-чекання. Сканування середовища. Письменники, журналісти. Представники сінематографу, талмудизму, малярства, науки, поліграфії та шоу-бізнесу. Строката аудиторія. Кожен шукає, куди й до кого приткнутися. Заходять представники літературознавства. По стаканчику. Що тут? Коли? А, ми краще підемо на пиво. При виході – дружня репліка старшого колеги, який вчергове вийшов на перекур: “Ну як, вже нагулялися? Поблядували?”

Ги-ги. Вперті й сором’язливі залишаються. Снування й очікування. У “Гайд парку”, виявляється, показують кіно. Про Катерину Білокур. Ну, значить так треба. Костюмовані декаденти не пішли дивитися на Білокур. Вони демонструють салонне спілкування. Дивіться й беріть приклад. Концентрується запах з роману Ф.М.Д. “Бєси”; студент Іванов уголос читає Сковороду в гардеробі, на сходах, біля сортіра.

Якась зворушлива бабця сидить у старозавітному шкіряному крісельці й мовчки почитує щось цікавеньке, надруковане на вижовклих сторінках. Вона справляє напрочуд гармонійне враження, бо щонайкраще вписалася в навколишнє снування.

Чогось бракує. Наприклад, щоб котрийсь із сюртучних виліз на стільця, постукав срібною десертною ложечкою об кришталевого графіна й гучно закликав: “Ґа-а-аспада, ґаспада!”. Зазираю у “Гайд парк”. Там ще про Катерину Білокур показують. “Уєду, на х...й, в Москву”. Лімонов, процитований Жаданом, звисає зі стелі.

Снування. Підходить знайомий. Він, на відміну від мене, був тут на попередніх “салонах”. Але чомусь запитує: “А що тут відбувається?” Ги-ги. Я вже півтори години запитую себе про це. Безрезультатно. Тож вирішив до людей чіплятися, щоб пояснили.

Одні кажуть: так це ж і є свобода – роби, що хочеш. А книжка? Про неї ж хтось має заїкнутися? Авторів мало, але вони нібито прийшло щось говорити. – Як захочуть, скажуть. А ні – то й ні.

Зловив я Влада Троїцького (бо хто ж знає, як не він?). З’ясувалося, ідея в тому – щоб зібрати докупи зовсім різних людей культури, із різних середовищ, зібрати в одному місці й в один час. І внаслідок цього має щось відбутися.

А чому фільм про Білокур? – Ну так це ж фільм про свободу. Питань нема. Хоча з тим-таки успіхом можна було б показати “Войну і мір” – також фільм про свободу.

Коли снування сягнуло апогею, з’явилися в тусні листівочки для тупих, де все було написано. Ну, все – це я перебільшив (через вроджену ввічливість). Точніше, ці листочки увиразнили стартове спостереження, що концепту немає, а замість нього є згущена стихійність.

Але все ж таки основна подія вечора відбулася. Зібрання в “Гайд парку”. На тобі свободу, висловлюйся. На правах господаря почав Влад. Про те, як йому соромно: жити в цій країні, говорити російською, соромно за людей, за владу, за культуру. Приблизно цей-таки текст, сповнений великого прагнення і ще більшої безпорадності, мені вже неодноразово доводилося чути від російськомовних інтелігентів, які на підставі власної неприкаяності в українській культурі намагаються виснувати всенародний апокаліпсис (замість того, щоб дослухатися до цитованої вище мудрості Едуарда Лімонова).

Певним чином спростувати “срєднєрусскую тоску” Троїцького намагався Юрко Покальчук, але потім почалося те, що і мало статися. Вийшла бабця і прочитала полум’яну лекцію про “Слово о полку Ігоревім”. Перекручення і лінгвістичні відкриття. Вийшла жінка в червоному платті з товстим журналом і обурилася, який це ганебний журнал. Вийшов актор в чоботях і по-школярському, на три з мінусом, прочитав віршика.

Попередньо організатори акції збиралися опублікувати “тексти виступів та інтерв’ю” в рамках проекту “Культура – стратегія життя. Персональна позиція”. Якщо вони не відмовляться від цього задуму, то результат змусить переосмислити цінність здобутків Беккета та Іонеску.

Захотілося втекти. Чи то культура так подіяла, чи “страх іншого”, чи повідомлення Влада про нещасних селян, яких модерний бізнесмен відлучив від бухла.

Троїцький переконаний, що людям культури треба позбуватися черепашого, індивідуально-панцирного існування, вилазити із себе, шукати комунікації. Збиратися і говорити, “вчитися слухати один одного”. Похвальна педагогічна мета. Виховання свободи. Романтизм.

Тільки от пропущено поза свідомістю кілька посутніх речей. По-перше, всі ці пошуки спільної, єдиної української культури – оманлива пастка. Порозуміння між “людьми культури” неможливе вже тому, що одні з них говорять і творять українською, а інші – протягом багатьох років вибачаються, що не опанували мови тубільців. Порозуміння неможливе, бо розчленований Київ – для когось навіки буде “мать городов русскіх”, а для когось – перше й останнє ґетто. Порозуміння неможливе, бо ми живемо у різних свободах і, на щастя, далеко не кожен український митець погодиться сказати собі: “Уєду, на х...й, в Москву”.