«Критика» без критики набула символічного значення: в кожному числі це видання комфортно цідить текстове дисидентство, його сторінки заміновано зворушливими кишеньковими дулями, показаними владі (чи то пак «режиму»). Але стилістика цих дописів могла б викликати заздрість у колишніх езопів – забагато есеїстки і брак «прямої дії».

Нещодавно від «Критики» відбрунькувалося нове видання – «Коментар». І знову назва викликає трепетне передчуття, адже на тлі «кривих» новин потреба в трохи рівніших коментарях шалена.

Перше число починається з бадьорого запевнення головної редакторки Світлани Матвієнко: «Коментар надає події значення, окреслює її, увиразнює. Коментар свідчить про те, що відбувається і – що важливіше – як це відбувається для нас, у нашому сприйнятті. <...> В Україні тепер доволі багато видань, які примушують читача стати «споживачем сенсацій» – а отже, перетворюють його на нечутливого, наляканого, забобонного та розгубленого. Таким – найлегше керувати: йому легко згодовувати будь-яке будь-що, він пливе за течією». Зрозуміло, що газета ніби бере на себе високу місію навести лад на горищах цієї от зашуганої свідомості.

Осяйність такої декларації фатально псують, хоч як це прикро, всі подальші матеріали, з яких насамперед зрозуміло, що «Коментар» (як і його псевдокритична мамаша) і не збирається апелювати до «споживача сенсацій».

Ретельніше моє ознайомлення з газетою остаточно підтвердило, що йдеться аж ніяк не про «нове видання», а про ту ж таки «Критику», що задля оригінальності почала з’являтися під різними назвами. Не випадає навіть гратися у «знайди десять розбіжностей» – їх узагалі немає: та ж таки автура, та ж концепція, ті ж обсяги. Це спостереження ще прикріше з огляду на тематику першого числа, яке присвячене «проблемі епатажу».

Як це часто трапляється з «критичними» авторами, до теми всі підступаються ду-у-уже здалеку, з рефлексій штибу: «Якось нещодавно пив я козяче молоко на Брайтон Біч і думав».

Наприклад, Микола Рябчук починає свій матеріал «Наше місцеве Ватерлоо» так: «Пригадується, у старому совєтському анекдоті опинилися разом на Краснiй площі в Москвi пiд час військового параду Олександр Македонський, Ганнібал (не той, котрий iз «Мовчання ягнят», а той, з історичного Картагена) та Наполеон». «Пригадую, як під Новий 2003 рік я слухала бесіду покійного Сашка Кривенка з Андрієм Бондарем та Євгеном Пашковським в етері «Громадського радіо», – згадує Катерина Ботанова на початку своїх «Епатажних акварелей». І Олег Сидор-Гібелинда туди ж: «Кілька днів – ночей? – тому прокинувся, розколошканий кошмаром».

Я, наївний, усе ще чекаю якихось (епатажних) «коментарів» до якихось (епатажних) «подій». Ніфіга. Ботанова дивується, як це так: стільки літературних скандалів, а побили одного лише Бузину. Убогість, знудженість літжиття і все таке. Рябчук полум’яно критикує т.зв. «здоровий глузд» (у популярніших термінах – барануватість народну) і вкотре змушує задуматися про еміграцію. Сидор-Гібелинда естетично вительбушує світовий кінематограф. Усе це чудова есеїстка, тексти для нормалізації інтелектуального травлення, тільки от де події і де коментарі?

У добірці віршів Андрія Охрімовича? В інтерв’ю з Ярославом Грицаком (про Франка, про мовчазну й аморфну вітчизняну аудиторію, про тексти)? Чи в інтерв’ю з Вадимом Галиновським (про естетику символіки лівацьких рухів: у кого Мао, у кого чорна зірка, у кого Че, хоча, як з’ясовується у підсумку, бджоли – не найцікавіші істоти у світі)?

«Голод 33-го як національне приниження». Ніби ніхто про це не здогадується. І Максим Стріха. Серйозний і антирежимний. Повний комплект легко підсумувати аж ніяк не епатажною тематикою, яка «критично» розчинилася в молочному шоколаді рефлексії, а улюбленим пафосом «Критики», що не потребує коментарів: знову «аристократи духу» розказали один одному, який галімий у нас народ (тільки мистецтво – вічне й нетлінне, про що не забули згадати).

Отже, «Коментар» увиразнив комедійність української гуманітарної «критики», яка для нашого суспільства – що вода для розрубаного навпіл коня: краще йому від неї не стає. Критики сподіваються, що йому, конярі порубаному, стає гірше. А отже, настане час, і усвідомить він свою тяжку травмованість. Конярі, як в анекдоті сказано, таки справді стає гірше. Тільки ж не від води.