Багато хто знає, наскільки моторошне враження може справити прочитання будь-якого медичного словника чи довідника. Спершу надибуєш симптоми кожної другої хвороби у своєму занедбаному організмі, а потім безпомильно констатуєш, що з таким букетом недугів навіть на аналізи рипатись не варто, – не візьмуть у тебе таких паскудних аналізів. У снах з’являються закривавлені санітари з холодними очима, які хором кричать на тебе: “Раньше надо було приходить!” Себто, до знайомства зі спеціальною літературою.

Твори нібито українця Чака Паланіка, а особливо нещодавно виданий “Удушення”, теж варто було б визнати “медичними словниками” у сенсі їхнього параноїдального впливу на читача.

Протягом останніх років я розучився отримувати задоволення від романів, що безпомильно діагностують щонайвищий рівень лайна у світі. Аж дивно, скільки пристрасті розтринькано на замилування невиліковними соціальними болячкам. Але книжки плодяться, а каліки залишаються при своїх милицях. Утім, сучасні “дослідники калу” (за Л.Подерв’янським), на відміну від старших колег, змінили тональність, знайшли іншу мотивацію, яка остаточно розпрощалася з дидактикою та мораллю. Якщо бітникам треба було епатувати, кричати й нагромаджувати текстову агресію, щоб розворушити обивателя (от уже ж ніяк не можу збагнути, чому все каміння мистецьких революцій летить саме в нього – у це найбезневинніше зі всіх соціальних створінь), то сьогодні такого штибу шаленство зустрічається хіба що як “данина традиції”. Паланік виявляє не менше дикості, ніж Берджес чи Селбі, але в нього вона суто жанрова; радикальний канон твориться апробованими засобами – не відмовлятися ж від цих спокус.

Отже, роман “Удушення” змушує пригадувати всіх читаних тобою ворохобників і зосереджуватися на пошукові “десяти відмінностей”.

Починає він з простацького зізнання: “Те, про що тут написано, вам не сподобається відразу. А далі буде ще гірше”. Приблизно таку ж думку більшість бітників тримали при собі, мовляв, спершу все ж таки прочитайте, а потім – плюйтеся на здоров’я. Так це все і відбувалося: народ читав, плювався, церква і громадські організації здіймали скандальну хвилю, уряди сушили голову щодо заборони тих чи інших творів й перспективи ув’язнення авторів – веселіше може бути хіба що в дурдомі.

Свобода слова забрала у сучасного письменника навіть цю радість: страх перед відповідальністю. Громадськість безсила у демократичній країні. Паланік – чудова ілюстрація. Написав собі чоловік книжку “Бійцівський клуб”, після якої, здавалося б, довіку американцям обтікати. Та ще й Фінчер кіно зняв достатньо жорстке. А народ, замість чергового походу проти Ларі Флінта, виявив неабияку хитрість – і давай цей “Бійцівський клуб” хвалити. Мовляв, справді, таки прогнило наше королівство. І з нами не все гаразд. А товариш Паланік – молодець, не побоявся, надавив на чиряк, за що йому велике спасибі й загальне визнання.

Отже, скандал неможливий, поки автор сам не постане в образі героя-терориста, про що йому після такого гарячого тріумфу вже й думати не хочеться. Ну хіба стане огризатися пересічний “раб Майкрософта”, якщо йому відкриється кар’єра Дугласа Коупленда?

Така от дилема роззявляє перед автором свою неапетитну пащу: з одного боку, здобутий поп-статус нічим не муляє (та ще й душею кривити заради його досягнення не довелось), а з іншого – саме проти нього, статусу цього, він і виступав. Прості пастки – найнадійніші.

Паланік не полишив свій сповідально-блюзнірський жанр. А після “Удушення” цілком зрозуміло, що він і не збирається рвати стоп-кран і втікати на інше творче пасовисько. Якщо публіка сприймає видавлювання прищів як атракціон – його варто розбудовувати. Хвала Творцеві, в людині доста всякої всячини, що її можна видавити. Єдине, від чого йому все ж таки довелося відмовитися, – так це від щонайменшої серйозності. Що в “Колисковій”, що в “Удушенні” Паланік не забуває своєчасно зруйнувати пафос тексту пасажем, що свідчить про ідіотичність щойно сформульованих думок. Та й виштовхування сюжету подалі з реальності цьому неабияк сприяє. Наприклад, дописався Паланік до того, що головний герой “Удушення”, сексоголік і глизявий мерзотник Віктор Манчіні, був зачатий від Христа; але як тільки в душі читацькій з’являється засмак крупнокаліберного омерзіння, відразу ж автор зуби шкірить: спокуха, “шутка юмора” така, ховайте ножі.

Паланікове жонглювання парадоксами нищить чимало по-справжньому цінних ідей, які могли б стати окрасою будь-якого інтелектуального хард-кору. Посередність, нездара і жалюгідний тип Віктор бездоганно визначає сенс і філософську повноту власної упослідженості: “Коли прикидаєшся слабким, отримуєш владу над людьми. У порівнянні з тобою вони почуваються сильними. Коли дозволяєш людям врятувати себе, цим ти рятуєш їх.

Усе, що треба, – це бути слабким, вразливим і вдячним. Тому залишайся завжди невдахою.”

“Моральне падіння”? Про це варто було думати раніше. Набагато раніше. Принаймні півтора століття тому, коли найяскравіше вдавалося белетризувати людську схильність до “злочину-покарання” як сенсу життя. Тепер злочин не може бути достатньо важким, а покарання достатньо справедливим. А відтак нащо длубатися у своїх сумнівних схильностях, якщо можна їх успішно демонструвати з чималим зиском для себе?

Герой – це той, хто може публічно засвідчити все своє свинство, переконавши загал, що це – зворушливий вияв безпорадності.

Герой – це той, хто може позувати перед фотокамерою, коли мавпа запихає йому в задницю каштани, й випромінювати впевненість у собі й власних вчинках.

Віктор Манчіні заробляє тим, що розігрує в рестораціях сцени удушення. Його нібито рятують від прикрої смерті. І кожен “рятівник” охоче забирає Віктора у своє життя: листується з ним, вітає зі святами й – заради чого грав оркестр – підтримує матеріально. Уся ця маленька індустрія обману наприкінці роману терпить крах. Зрештою, саме так закінчується найвідоміший твір Старицького.

Тим часом один із сексоголічних побратимів Віктора невтомно збирає каміння. Знову щирість з цинізмом танцюють гопака. Щось таке вони намагаються будувати. Попри невдачі і втрату однодумців. Концентрована марнота, від якої віє тваринним сумом.

“Те, що ми зараз будуємо, у темряві, на руїнах, — це може бути все, що завгодно”, – так завершує свою оповідь Паланік, хоча наперед зрозуміло: це “що завгодно” має нагадувати про ймовірність захворювання на рак, про безсенсовість кожного подиху і про кількість лайна у світі, хоча останній параметр – величина стабільна, й тому в оригінальному дослідженні нею можна було б і знехтувати.