Спершу я прочитав роман Вільяма Гібсона “Ідору”, присвячений люмінесцентним дурницям нашого віртуального майбуття, а потім потрапив на виставку традиційної української іграшки, яка триватиме у київському музеї Шевченка до п’ятого лютого. Автор проекту – провідний працівник державного музею народної архітектури і побуту України, етнограф Олексій Доля – влаштовує її вже вчетверте, тож попереднє уявлення про цю експозицію я вже мав, хоча щоразу вона розширюється, доповнюється, змінюється; плинність красивих речей загальновідома, а іграшок – і поготів. Як і минулого разу, пішли ми усією сім’єю. Мені важко говорити про масштаб дитячого задоволення (особливо у порівнянні з мандрівкою підступним магазином штибу “Дитячого світу”), але й у них на виставці завелися вже свої улюбленці. Наприклад, чорт і смерть з лялькового вертепу. На мене вони теж справляють грандіозне враження. Як і те, що між “пияком” та “парубком” важко помітити істотну різницю (як і між відьмакуватою “чарівницею” та “тещею”, – от де народний “чорний гумор”).

Але спочатку був солом’яний бичок укупі з такими ж солом’яними свинею і конем. Саме цей прекрасний образ змусив мене пригадати роман Гібсона. Є там одна згадка про ювеліра, який “ненавидів ширвжиткову електроніку, і навіть не її, а як її роблять. Беруть пару літрів чіпів і плат й засовують це все у пластиковий корпус”. І таким чином виготовляють сміття, яке рано чи пізно вертається на звалище. Тож він надумав запаковувати функціональну начинку в футляри з бронзи, інкрустовані чорним деревом. Комп’ютери залишилися комп’ютерами, але всі ці клавіші зі слонової кістки чи гірського кришталю набули однієї важливої якості – окрім суто мистецької та матеріальної цінності повернулося ще й відчуття справжності, неповторності кожної речі; в разі потреби начинку можна викинути і вставити що-там-є-найсучаснішого, але сама річ від того не змінюється; комп’ютер ніби перестає бути просто “пеньком-2” чи “пеньком-3” – він стає ідеєю комп’ютера, втіленою в істинній, абсолютній формі. Ти так само доручаєш електронним паразитам зберігати свою пам’ять, творчість та інше життя, але забираєш у них право бути сміттям і цим знецінювати твій сакральний багаж.

Таким чином виставка української іграшки спалахнула якимось кібер-панківським світлом. Стала очевидною не тільки інакшість цієї іграшки у магазинно-базарному контексті, – про це й писати не варто, – йдеться про інший сенс та інше буття іграшки. Зрештою, йдеться про іграшки, для яких доводиться відвойовувати місце у дитячій свідомості. Що сказав би про цих глиняних чи дерев’яних звіряток імператор Пікачу? Як би поставилася до нитяних ляльок віконтеса Барбі? Чомусь саме такими питаннями намагаються обкласти себе батьки – й тому одразу потрапляють на прикрий шлях, по якому можна йти тільки з похнюпленою головою. У тридев’ятому царстві іграшки битва за автентичність програна надійніше, ніж Ватерлоо. Але це той випадок, коли не про звитяжне протистояння “кращого” та “гіршого” варто говорити, а про зіткнення різних ідей іграшки.

Як фаховий журналіст, я люблю підслуховувати. От і на виставці ходять люди з дітьми, показують їм солом’яних бичків та й кажуть: дивіться, мовляв, як колись люди жили бідно і чим оце гралися. Подивиться дівчинка на ляльку з мішковиною замість обличчя, пожаліє прабабусь своїх – ну як можна це порівняти з нинішніми пупсами? Цим архівним “духом сивої давнини” найефективніше нищиться традиція. Адже це експозиція іграшок, більшість з яких – не “тіні забутих предків”, а речі, що творяться в наші дні сучасними майстрами. Звісно, представлено на виставці й викопний матеріал (зокрема глиняні іграшки, яким більш як п’ять тисяч років), такого масштабу експозиція якраз і цікава розмаїттям пропонованого драйву – і для мужів учених, і для “покемонських тренерів”, але мені якраз хотілося б акцентувати не науковий її концепт, а суто споживацький.

Всі знають, чим хороша сучасна фабрична іграшка. Тим, як легко та переконливо вона ламається, звільняючи життєвий простір для інших іграшок. Ну, батьки – істоти наївні, й на певному етапі вони думають, що їм таки вдасться купити іграшку, яку дитині не захочеться зламати. Після чергового облому починається пошук “іграшок, які не ламаються”, з якими стає ще приємніше ламати всі інші іграшки, – процес цей неуникненний і оспіваний у законах Мерфі, а його побічним ефектом є враження про “унікальну здатність своєї дитини все ламати”. До речі, нещодавно моя теща, виголосивши такого кшталту думку про найменшого свого онука, вирішила вдатися до “ходу конем”: купила іграшку (машинку), яку треба збирати. Логічний наслідок: вона була зламана ще до того, як вдалося зліпити її докупи, – абсолютний тріумф сміттєвої концепції. Але це досконале й нетлінне сміття. Воно яскраве – і руки самі тягнуться до нього. Воно потрапляє до рук – і починає трансформуватися у свій первісний стан. Ламай мене, – кричить пластик, – я все одно всіх переживу. Можливо, саме така ідеологія іграшки формує підсвідомий потяг до саморуйнування й утверджує пріоритет нетлінної матерії на все подальше, “доросле” життя.

Спосіб сприйняття традиційної української іграшки зовсім інший. Вона не гіпнотизує з першого погляду, не пожирає вашу увагу, нічого від вас не вимагає. В ній не закладено програми “купи мене негайно” і тому її легко не помітити. І зовсім інше життя цієї іграшки починається тоді, коли ви торкнетеся її плетеної-в’язаної-виліпленої-вирізьбленої поверхні. Саме через доторк – найосновніший дитячий механізм опанування світу – відбувається приватне саторі. Багато хто в таких випадках говорить про енергетику самого матеріалу, його пам’ять, силу і тепло, і, звісно ж, про той шмат душі, який пожертвуваний був майстром. У це не варто вірити, як і в кожну правду. Але раптом, коли на виставці я побачив бабцю-майстриню, що там-таки – “в он-лайні” – мотає собі маленькі лялечки одну за одною, то остаточно збагнув міркування Гібсонівського комп’ютерного ювеліра: коли ми бачимо іграшку на вітрині, ми не звикли думати про те, як її роблять.

Як комп’ютер залишається комп’ютером, так само іграшка залишається іграшкою. Але вона може бути самодостатнім сміттям, а може бути досконалою формою для існування гри. Тієї гри, сенс якої не вичерпуватиметься процесом ламання, а ще й стане можливістю відчути тепло і пам’ять – те, з чого і твориться жива традиція.

Як сказав кібер-панк Гібсон, “ти береш її до рук, і відчуваєш, що вона тут”.