8–9 травня для так званих великих телеканалів стали днями не менш великого іспиту. Можу лише уявити, чого коштувало топ-менеджменту деяких із них не поставити в ефір «старих добрих» радянських фільмів про «Велику Вітчизняну війну». Проте більшість таки впоралися з неминучим, як Новий рік, нападом «побєдобєсія» в День Перемоги, й 8–9 травня кінопоказ на великих та малих телеканалах переважно тішив добрим смаком у доборі стрічок.

Приміром, для авторки цих рядків справжнім відкриттям стала історична драма-байопік «Сісі. Прекрасна імператриця» на каналі «1+1» 8 травня. Німецько-італійсько-австрійський фільм вражає масштабністю локацій, багатством і водночас вишуканістю інтер'єрів та вбрань персонажів. Кожна деталь — на місці, всі репліки — сто разів виважені. Жіночі костюми — абсолютно автентичні і взірець смаку як на тодішню моду.

Ну й сама історія вражає. Небагато було в Європі позаминулого століття монархів, та ще й імператорів, які б одружувалися з великого кохання, а не лише з династичних міркувань. Імператриця Елізабет (Сісі) ж узагалі настільки непересічна монархиня, що бодай якоїсь схожої на неї ані тоді, ані тепер навряд чи знайдеш у монарших домах.

Коли дивишся чудово зроблену історичну драму, де немає жодних огріхів і ніщо не ріже ні око, ані вухо, мимоволі починаєш шукати паралелі з теперішнім. Отож, коли дуже непересічна (може, це взагалі була перша європейська феміністка, яка браво скакала на конях і щодня тренувалася на гімнастичних брусах) і вперта в своїх прагненнях почути народ юна імператриця вмовляє чоловіка, австрійського імператора Франца-Йосифа, дати більше свободи підвладним Австрійській імперії провінціям, а він не менш уперто відмовляється, ловиш себе на думці: історія таки циклічна. Коли можновладець не хоче дослухатися до волі підданих, на нього й на державу чекають потрясіння. Українці переживали щось подібне вже двічі за якихось десять років.

Проте «прекрасній імператриці» все-таки вдається зламати опір вінценосного чоловіка, хоча вже й перед лицем краху імперії, коли Австрія втратила Ломбардію та Венецію. Сісі за дорученням Франца-Йосифа їде до столиці бунтівної Угорщини й просить мадярську шляхту не оголошувати незалежність від Австрії. Тільки задля того, щоби зберегти мир у «клаптиковій імперії». Бо інакше, на глибоке переконання Елізабет, Австрія втягнеться в чергову війну з бунтівними провінціями, яку може й не пережити. Імператриця звертається до угорської шляхти її рідною мовою.

Завдяки цьому виступу Сісі 1867 року колишня Австрійська імперія стала Австро-Угорською, що означало, по-перше, збереження держави на карті, а по-друге — фактичну автономію Угорщини, яка стала країною — співзасновницею нової імперії. З новою інтронізацією імператорського подружжя.

Завдяки мудрості Сісі імператор Франц-Йосиф пішов на необхідні тодішньому суспільству реформи, тож Австро-Угорська імперія залишилася в пам'яті нащадків його підданців «щасливою Австрією, яка укладала шлюби». Подальша історія залишається за кадром епічного полотна про позитивний вплив Елізабет на чоловіка: для фіналу обрано кульмінаційну точку історії — тріумфальну інтронізацію подружжя. Але завдяки цьому фільму краще розумієш ностальгію галичан за цісарськими часами, яку випромінює публіцистика й художня проза деяких франківських авторів. Справді, є за чим сумувати. Можливо, найбільший сум викликають кадри з маленьким кронпринцом Рудольфом, єдиним спадкоємцем австрійського престолу. Якщо, звісно, знати, що, досягши розквіту літ і сил, він видавав багатотомне видання «Австро-Угорська монархія в словах та образах», де було описано звичаї всіх народів, що мешкали на території дуже строкатої за національним складом та віросповіданнями імперії. Зокрема й галичан. Том, присвячений Галичині, як пише антрополог Марина Гримич у книзі «Бранзолія», побачив світ уже після смерті Рудольфа стараннями його дружини Стефанії. В тій-таки книзі, присвяченій еміграції галичан до Бразилії, можна прочитати, з яким болем відгукнулися галицькі газети на загибель кронпринца, підкреслюючи його увагу до русинського життя під час візиту в Галичину. Хтозна, можливо, якби Рудольф не наклав на себе руки, історія Європи не звалилася б у провалля Першої світової війни, а українці отримали би свою незалежність набагато раніше. Бодай разом із чехами та словаками...

Ось такі алюзії й паралелі викликав чудовий фільм, який, на перший погляд, геть не про нас і не «про війну».

8 травня телеканал ICTV змінив сітку мовлення, виключивши з неї всі розважальні програми. Натомість тут показали один із найважчих фільмів про часи Другої світової війни — оскароносний «Список Шиндлера» Стівена Спілберга. Порівнювати американський шедевр із радянськими фільмами «про війну» (на лапках наполягаю, бо це вже давно спеціальний радянсько-російський жанр. — Авт.) не випадає. Навіть із найкращими — «Летять журавлі», «Білоруський вокзал» чи всенародно улюбленим «В бій ідуть самі старі» Леоніда Бикова.

Стівен Спілберг зняв справжню античну трагедію про те, як звичайна людина, та ще й типовий («побутовий», якщо можна так сказати, адже вступив до НСДАП суто з меркантильних міркувань) нацист стає вінцем господнього творіння, рятуючи від неминучої смерті в концтаборі Аушвіц польських євреїв. Тут усі герої постають тими, ким були: німці — німцями, поляки — поляками, євреї — євреями. Інша річ, що їхня поведінка в екстремальних умовах диктується геть не національними особливостями. Але на те вони й екстремальні умови.

Натомість у всіх радянських фільмах згадки про національність героїв або взагалі немає, або ж вона згадується хіба що в парадигмі «дружби народів». Мовляв, усі народи СРСР боролися проти німецького фашизму пліч-о-пліч. Окрім кримських татар, щоправда. Ті взагалі «зрадники», не варті згадки.

«Наш» Леонід Биков, знімаючи свою стрічку, не зміг подолати опору найвищого кіноначальства (про це, до речі, згадували його друзі в одному з випусків циклу «Сімдесятники» «UA: Першого» від 9 травня минулого року, що його повторили цьогоріч теж 9 травня), яке не дозволило йому зробити фільм українським. Про національне походження капітана Титаренка в фільмі нагадують кілька його слів про українське небо, мовляв, воно, як і повітря та все інше на його батьківщині, «другое!». Сказані, до речі, чистісінькою російською мовою. Неможливість розповісти про реальну участь українців у Великій Вітчизняній війні (ну хай уже так, бо фільм знімався за радянських часів) рідною мовою, показавши героїзм саме українських льотчиків, які захищали свою землю, вихолостив справжній трагізм тієї війни. В наслідку вийшла хай дуже талановита, навіть переконлива, але пласка кіноагітка для «народного користування». Натяку на античну трагедію, не кажучи вже про об'ємну тривимірність «Списку Шиндлера» з його неймовірною пластикою достеменності, тут годі й шукати. Цей фільм радше ближчий до жанру оперети.

Саме тому він так легко вписується в парадигму святкування Дня Перемоги на радянський кшталт. Саме тому торік, під час чергового традиційного концерту на каналі «Інтер» під назвою «Победа. Одна на всех» його безсоромно експлуатували, представивши романс «Виклик» («Ніч яка місячна») улюбленою піснею Леоніда Бикова з фільму «В бій ідуть самі старі».

Цього року, в черговому традиційному концерті до Дня Перемоги на «Інтері» під аналогічною назвою пісня «Ніч яка місячна» знову прозвучала. У виконанні вже, щоправда, не народного артиста Олександра Пономарьова, а невідомого авторці Івана Березовського (співав він, до речі, незгірш Пономарьова). Титри до композиції, дякувати богові, теж змінили — замість просто «народна пісня», як торік, указали авторів романсу «Виклик» Миколу Лисенка та Михайла Старицького.

Для розмаїття замість підводки про улюблену пісню Леоніда Бикова перед романсом на екрані продемонстрували той самий кадр із «українською темою» Капітана Титаренка, про який ішлося вище. Вбивши тим самим двох зайців — і народний радянський фільм «про війну» згадали, і про Україну не забули.

Більшість телеканалів 9 травня цього року, верстаючи чи то святкову, чи то жалобну сітку, відмовилися від трансляції радянських фільмів, натомість зробивши ставку або на голлівудські блокбастери (ICTV, Новий, частково «1+1»), або на традиційний для кожного конкретного каналу контент (СТБ, теж частково «1+1»).

Похвальна обережність з огляду на цілковиту амбівалентність цьогорічних урочистостей — із прямих ефірів інформаційних каналів було важко зрозуміти, святкує Україна День Перемоги над фашизмом (?) у Другій світовій війні чи ми поминаємо її жертв. Скидається на те, що рознарядку про «перемогу над фашизмом» (чому не над нацизмом, бо фашизм — це суто італійське явище, яке ще за Сталіна поширили на німецьку нацистську ідеологію? — Авт.) спустили з Адміністрації Президента. Принаймні, саме так називали цей день ведучі 5-го каналу, а кому, як не їм, найліпше знати про всі останні віяння з контори власника?

Тут уже АП (чи все ж таки ВР?) треба було б визначитися остаточно й безповоротно — або ми 8 травня разом з усією Європою поминаємо жертв Другої світової війни (можна й святкувати Перемогу над нацизмом, як це роблять у деяких союзних державах, приміром, у Великій Британії), і тоді 9 травня безповоротно йде в історію тоталітаризму, або ж повертаємо (в ім'я суспільного компромісу, аякже!) один-єдиний і спільний із усім пострадянським простором та сакральний для Росії День Перемоги. З усім його «русскім побєдобєсієм».

У цьому плані позиція Ганни Безлюдної та Єгора Бенкендорфа, які з упертістю маніяків щороку 9 травня влаштовують кількагодинне шоу «для ветеранів», могла би навіть викликати повагу своєю безкомпромісністю. Якби не одне «але». Це «але» — тисячі загиблих українських воїнів від рук російського агресора 2014–2016 років. На тлі російсько-української війни за незалежність України робити репортажі з Брестської фортеці чи Хатині (надто ж на тлі пропагандистських кліше «лайфньюзів» про «одеську Хатинь» 2 травня) — це танці на кістках. Простіше кажучи — блюзнірство.

Блюзнірство — розповідати так, наче ми застигли, як та муха в бурштині (без асоціацій, будь ласка!), десь у 2012 році, про акцію «Бессмертный полк», що відбулася в сорока країнах світу, і навіть — о боже! — Америці.

Блюзнірство — робити репортаж із Брестської фортеці про героїзм її радянських захисників, вдаючи, що не знаєш: її брали двічі. Спершу спільні сили вермахту й червоноармійців викурювали звідти 1939 року польські війська, серед яких були українці й білоруси, а вдруге, вже 1941-го, німці вибивали звідти гарнізон радянський.

Блюзнірство — за помахом руки режисера піднімати вгору невідомо чиї портрети в фіналі концерту «Победа. Одна на всех». При цьому чудово знаючи, що ця попервах народна акція в РФ перетворилася на цілком офіційну й чергову профанацію пам'яті про загиблих у Другій світовій війні (за версією російських телеканалів та «примкнувшего» «Інтера» — Великої Вітчизняної). Нікому з притомних менеджерів (вочевидь, на «Інтері» таких просто не лишилося) не спало на думку, що носити по вулицях портрети загиблих предків, хай навіть зі шляхетною метою — це щось із дикунських звичаїв. У будь-якому разі це не має жодного стосунку до християнської традиції.

Як на мене, саме цей канал винен у провокаціях на Алеї Слави в Києві та біля метро «Арсенальна», оскільки пропагував серед своїх глядачів акцію «Бессмертный полк». Звісно, без цього каналу в Києві теж вистачало агітаторів-пропагандистів від маргінальних політсил чи професійних провокаторів. Але ж ніхто не заперечить, що, перефразовуючи дєдушку Лєніна, з усіх мистецтв для нас найважливішим є телебачення.

Фото - скріншот з YouTube-каналу телеканалу «Інтер»