Події березня — квітня в Донецьку два роки тому всі охочі могли бачити на власні очі — в прямому ефірі. Потік стрімів, що котився тоді, можна було порівняти хіба що зі стрімами під час Майдану. Й усі вуличні акції «За єдину Україну», які вражали масовістю, в березні — квітні того року теж бачили всі. Як і все, що відбувалося в Харкові чи Дніпрі. Проте й Харків, і Дніпро встояли, а в Донецьк у липні зайшли «гіркіни-мотороли», й ми його втратили разом із Луганськом.

Чому? Це питання не дає спокою, коли раз у раз переглядаєш кадри велелюдних мітингів «Донбас — це Україна!». В який момент «щось пішло не так»? Адже події в Донецьку спочатку розвивалися за тим же сценарієм, що й у Харкові, Дніпрі, Одесі, Миколаєві, Запоріжжі, які й далі існують у межах України?

Відповідь дуже хотілося б почути у фільмі «Громадського ТБ» «Юзівська весна. Як ми боролися за Донецьк». Але, на жаль, його автори не ставили за мету розібратися, що ж саме спричинило перемогу сепаратизму в Донецьку. Телевізійники вирішили просто показати, як Донецьк опирався спробам так званої федералізації, вийшовши на мітинги за єдину Україну.

Основою фільму стали монологи учасників проукраїнських мітингів із Донецька — громадських активістів, журналістів, політологів, силовиків та екс-депутатів. Це хороший прийом — цілковита відсутність закадрових коментарів. Синхрони учасників «Юзівської весни», які, виїхавши з Донецька після його окупації, вже адаптувалися до нових умов у Києві, ба більше, знайшли себе в столиці, надзвичайно гіркі. Послідовно відновлюючи хронологію подій, вони ніби дивляться на себе тодішніх збоку й можуть оцінити все, що тоді відбувалося. Спогади проукраїнських демонстрантів Олексія Мацуки, Діани Берг, Богдана Чабана, Олексія Рябчуна, Євгена Шибалова, Володимира Чеппеля, Енріке Менендеса, Артура Шевцова болючі, але відсторонені. Навіть коли вони розповідають про останній мітинг 28 квітня, коли їх остаточно зрадила місцева міліція, дозволивши напасти на мирну демонстрацію молодикам із палицями, камінням чи вибуховими пакетами.

Переглядаючи цей фільм знову й знову, ловиш себе на думці, що, можливо, головною помилкою тодішніх проукраїнських мітингів у Донецьку було різке відмежування від Євромайдану в Києві (який, до речі, на той момент уже переміг). Специфічна регіональна «інакшість», прищеплювана мешканцям Донбасу впродовж десятиліть, усе-таки обмежила їхнє світосприйняття. Цей постулат занадто успішно вбивався в голови донецьких мешканців, тож навіть проукраїнські мітинги далі гасла «Донбас — це Україна!» не пішли. З іншого боку, це вже було прогресом порівняно з поділом України на три сорти й плакатами про Ющенка-фашиста в 2003-му й 2004-му.

Логіка подій, озвучена, окрім учасників мітингів за єдину Україну, тодішнім головою донецької ОДА Сергієм Тарутою, головою РНБО Андрієм Парубієм, тодішнім заступником начальника обласної СБУ Віктором Ягуном, народним депутатом від Партії регіонів, героєм відомого фільму «Інший Челсі» Миколою Левченком та мамою загиблого свободівця Діми Чернявського, нібито невблаганно веде до того, що сталося потім, — російської окупації. Але тут ключове слово «нібито».

Звісно, нинішній Микола Левченко, який ділиться своїми спогадами й думками організатора донецького антимайдану скайпом (оголошений у розшук, він ховається нині за кордоном), може скільки завгодно просторікувати, що він організовував людей проти корупції київських олігархів, а геть не за відділення Донбасу від України. Проте всі чудово розуміють роль Партії регіонів у тодішніх подіях.

Віктор Ягун каже, що його підлеглі були геть деморалізовані й, замість виконувати свої обов'язки, повсякчас кудись зникали. Що теж стало одним із чинників остаточної дестабілізації становища.

Кадри, де майбутній «народний губернатор» Губарев виголошує з трибуни зали засідань ОДА вимоги до керівників області Шишацького та інших оголосити Верховну Раду України такою, що втратила легітимність разом із Кабміном, тоді могли викликати хіба що криву посмішку. Хіба можна було всерйоз сприймати цього блазня? Нині ж вони сприймаються як грізний провісник війни на Донбасі.

Поява автобусів та машин із російськими номерами й людьми, які геть не орієнтувалися в місті, та ще й мали годинники з переведеними вперед стрілками, як згадують активісти в Центрі культурних ініціатив «Ізоляція», де записувалися їхні монологи, теж стала чинником ескалації конфлікту між проукраїнськими активістами та антимайданом. Це вже не були «самашедші бабусі» з триколорами, це була реальна фізична сила, покликана знищити українську державність.

Проте, згадаймо, така ж сила-силенна автобусів із сусідніх російських регіонів прибувала й до Харкова. Там навіть «моторолу» камери зафіксували. І все-таки «східна столиця» з цим упоралася. Вочевидь, тому, що на штурм Харківської ОДА спецпризначенцями, яких привіз міністр внутрішніх справ Арсен Аваков (харків'янин, до речі), дозволу ніхто не питав. Або ж мер міста Геннадій Кернес, який визнав перемогу революції «по факту», все-таки дав дозвіл на штурм будівлі. Точніше, головою обласної держадміністрації тоді був Ігор Балута, але від нього мало що залежало в ухваленні рішень щодо ключових питань. Справжнім господарем міста був усе-таки його друг Гепа.

В Донецьку, тим часом, події повернули в протилежний бік. Але в фільмі «Юзівська весна» ніхто з тих, хто намагався контролювати ситуацію, не дає відповіді на запитання: чому не відбувся штурм Донецької ОДА? А якщо відповіді й є, то дуже далекі від реальності.

Приміром, ось Сергій Тарута розповідає, як він погодив із Віталієм Яремою (тоді — перший віце-прем'єр) план щодо штурму захопленої бунтівниками будівлі Донецької ОДА й чекав його десь на світанку 7 квітня. Але штурму не було. Не сталося його й наступного дня, й іще через день. 1100 найкращих спецпризначенців, які приїхали штурмувати будівлю ОДА, за два тижні просто знялися й поїхали. Тобто люди чекали наказу, якого так і не було, цілих два тижні! Чому? Колишній «губернатор» Донеччини вважає, що тоді ніхто з керівників спецпідрозділів просто не захотів узяти на себе відповідальність.

Андрій Парубій, виправдовуючись, має іншу версію, чому штурм ОДА не відбувся: «Ключовою проблемою був саботаж наказів, саботаж планів і сценаріїв, які ми складали. Всі мають свої статути, й фактично кожен із підрозділів, дії яких ми координували і щодо яких ми давали розпорядження, кожен по своєму статуту доповідав нам, чому вони не можуть виконати свою ланку роботи».

Можливо, можливо. Але автори «Юзівської весни» (свідомо чи ні, не знаю) геть проігнорували цілий шматок цієї трагічної історії. А саме роль Ріната Ахметова під час протистоянь 7 квітня, тоді, коли й мав відбутися запланований штурм ОДА, й у подальші дні. Його стрімкий приїзд під будівлю обладміністрації, його переговори з тими, хто захопив 11-поверхову будівлю, його пропозицію поїхати до Яреми, аби вмовити того не штурмувати приміщення...

Діалог «хазяїна Донецька» з його підопічними (чи як їх назвати? Не рабами ж урешті-решт. — Авт.) досі можна знайти в інтернеті.

І він дуже показовий. Ось кілька уривків:

«Ахметов: Донбасс — это Украина! Кому, бл##ь, хорошо, если тут будут стрелять? Давайте обратимся к власти и поговорим. Нам нужно изменить Конституцию, чтобы избирать губернатора, чтобы его нам не назначали. Мы берем и говорим — нужны рабочие места. Все равно к чему-то должно прийти. И от этого люди должны жить лучше. Мы можем взять любую риторику. Но суть — как мы сделаем, чтобы были рабочие места. Мы должны делать так, чтобы жить лучше.

...Я буду просить, чтобы этого штурма не было. Кто готов со мной ехать — 3-5 человек, мы поедем будем говорить с Яремой.

Протестующие: Мы не хотим, он сразу говорит "оружие сдавать", а оружие мы не сдадим.

Ахметов: Моя просьба — штурма не должно быть. Слушай, если не говорить мы ни#уя не решим. Ни#уя никто не даст. Надо 50 пунктов — то-то-то.

Протестующие: Будем воевать. Я знаю, что будет дальше.

Ахметов: Но если завтра прольется кровь, что будет? Поехали, ребята!».

Нічого цього в фільмі «Юзівська весна» не згадано. Й така, сказати б, системотворча лакуна в фільмі щонайменше викликає подив. Можна погодитись із висновком політолога Олексія Рябчуна, мовляв, якби не участь у донецьких протистояннях третьої сторони, тобто Росії, все могло закінчитися по-іншому. Але наведені діалоги Ріната Ахметова з «шахтарями» свідчать, що були й інші причини. Ну не може спецназ стояти два (!) тижні в очікуванні рішення про штурм. А отже, весною 2014 року третьою силою в Донецьку була не лише Росія.

І не важливо, що Рінат Ахметов чи то проігнорував запрошення взяти участь у фільмі, чи то відмовився разом із Олександром Турчиновим, Олександром Лук'янченком і трьома колишніми керівниками силових відомств області (про це автори сумлінно поінформували публіку в фінальних титрах). Про його участь у подіях «Юзівської (чи краще “Русской”? — Авт.) весни» ми добре пам'ятаємо. На відміну від авторів фільму?

Фото - кадр з фільму