Те, чим так довго інтригував глядача канал «1+1», 18 квітня таки сталося — тут нарешті видали в ефір дві перші серії другого сезону серіалу «Останній москаль». Називається він (сезон) «Судний день» і продовжує історію про пригоди Валєри (Ігор Скрипко), московського небожа теслі з Великих Вуйок Івана Петрука (Юрій Горбунов).

На відміну від першого сезону, тут немає Ірми Вітовської в ролі сільської продавчині — її замінила Лілія Ребрик, яка грає двоюрідну сестру героїні Ірми Вітовської, котра, за легендою, поїхала на заробітки.

Всі інші герої на своїх місцях — і «москаль» Валєра, і сільська вчителька Ксеня, й сільський голова Васильович, і місцевий торгаш Штефко, й навіть італійська заробітчанка Галина…

Шанувальники таланту Юрія Горбунова можуть тішитися — він тут грає вже дві ролі, Івана Петрука та його московського брата Дмитра.

Видно, яке задоволення приносить акторові можливість перевтілюватися одразу в двох персонажів — він грає різні характери залюбки, міняючи для ролі скоробагатька Дмитра навіть тембр голосу. Подеколи здається навіть, що цю роль озвучив хтось інший.

Приміряв актор також образ поета доби Відродження в камзолі й береті, ще й із гусячим пером у руці. Він пише вірші для коханої Галини, прагнучи повернути її додому з далекої Італії. Навряд чи ці поезії назвеш шедеврами красного письменства, але їх ніхто й не чекає від сільського теслі.

Одне слово, в своїх «роздвоєннях» чи й «розтроєннях» особистості ведучий каналу — виробника фільму буквально купається, знаходячи для кожної іпостасі родзинку.

Любить свого персонажа, сільського голову Василя Васильовича Микитюка, здатність якого зомлівати в найбільш гострих ситуаціях рятує від необхідності ухвалювати неприємні для його внутрішнього комфорту рішення, й Володимир Горянський.

Сценарій, попри те, що продовження серіалів зазвичай гірші за перший сезон, у «Судному дні», як на мене, смішніший. Принаймні, кілька разів доводилося щиро реготати. Бо Ольга Сумська (вона грає маму «москаля» Валєри) з каменюкою на шиї, яка сумно йде топитися, — це реально кумедно. Лишилося дочекатися, як обіграють її повернення до Великих Вуйок сценаристи в наступних серіях. У тому, що так воно й буде, немає сумнівів, адже Ольга Сумська у флешбеках — як та чеховська рушниця на стіні в першому акті драми. Мусить вистрілити.

Юрій Горбунов у ролі Івана Петрука грає ненависть до рідного брата, який забрав у нього кохану Ганнусю (Ольга Сумська), дуже переконливо. Ніхто не може змусити його змінити гнів на милість, а ненависть на любов. Це вам не персонажі «квартальского» серіалу «Родичі», де родичі-вороги вдають любов задля спокою батька. Тут уже шекспірівські пристрасті — якщо ненавидіти, то на повну котушку! Ти влаштовуєш вечірку, а на ж тобі, братику, гранату у відповідь — я собі творчий ювілей влаштую! Ти людей заманюєш червоною ікрою, а я їм горілки наливаю донесхочу. Та ще й кореспондентові з району інтерв’ю дам!

Одне слово, війна між родичами точиться не на жарт, і в неї втягується все село.

В «Останньому москалі» годі шукати гуцульської автентичності, це стандартний ситком, де актори просто грають виписані для них ролі в нібито карпатських краєвидах та інтер’єрах. Зрештою, сценаристи й не мали на меті відтворити гуцульський побут, тим паче місцеву говірку, якої пересічний глядач просто не розуміє.

Їхнє завдання — розповісти кумедну історію так, щоби глядач сміявся не з буцімто гуцульської недорікуватості (що цьому серіалу закидає більшість критиків), а з ситуацій та діалогів. І це, як на мене, авторам цілком вдалося.

Незважаючи на деякі ляпи. Приміром, кличний відмінок, який кум і сусід Івана Петрука Богдан використовує для звертання до Івана, кудись зникає, коли кличуть самого Іванового друга. «Бодя!» замість «Бодю!» у виконанні Юрія Горбунова звучить неорганічно як на уродженця Нового Роздолу та мешканця Івано-Франківська.

Немає в українській мові й слова «прибиратися», що його використовує Богданова дружина Марічка в розмові з «гуцулкою Ксенею», коли йдеться про хатнє прибирання. Прибратися можна хіба що звідкись, але не в хаті порядки навести.

Подеколи авторів підводить і надмірна актуалізація діалогів чи монологів. Приміром, жарт Штефка «я не проти жити по-новому, але хай старі схеми залишаться» викликає не сміх, а роздратування. Ця спроба позбиткуватися з постмайданної влади геть невдала. Недоречний вигляд має також і вкладена в уста того ж таки персонажа фраза Ігоря Коломойського, сказана ним Мустафі Найєму: «Каву йдеш пити?»

Ну а демонічний прокурор-грузин, який запроторює до буцегарні Петрука-юніора за спровокованого ним самим хабара, сприймається як спроба звести рахунки з Михеїлом Саакашвілі, на якого «Плюси» наточили величезного зуба з самого початку його призначення головою Одеської ОДА, та Давидом Сакварелідзе, екс-прокурором Одещини.

Ці дрібні капості на догоду власникові каналу не роблять честі ані авторам «Останнього москаля», ані Ігореві Коломойському.

Проблема цих дешевих гегів ще й у тім, що вже за якийсь рік чи й менше, такі «жарти» просто не зрозуміють нові глядачі серіалу. Бо такі речі актуальні хіба що для «Вечірнього кварталу», але аж ніяк не для серіалу, що претендує (й то цілком справедливо) на тривалу історію показу.

Того ж таки понеділка, 18 квітня, всі загальнонаціональні канали повідомили про винесення вироку Голосіївським судом щодо російських спецпризначенців ГРУ ЗСУ РФ Єрофеєва та Александрова, яких засудили до 14 років позбавлення волі з конфіскацією майна (чому в прізвищі Александрова більшість українських журналістів ставить наголос на останньому складі, що шалено ріже слух, геть незрозуміло. — Авт.).

Синхрон Іллі Новікова, адвоката Надії Савченко, який разом із мамою та сестрою Надії був на засіданні суду, теж дали абсолютно всі телеканали, що мають випуски новин у прайм-таймі. Так само, як і адвоката рядового ГРУ ГШ ЗС РФ Александрова Оксани Соколовської, котра після засідання заявила, що апеляцію захисники російських вояків таки подаватимуть.

Зрозуміло, що всі українські телеканали подавали вирок цього суду як початок процесу обміну на них Надії Савченко. Відтак новина дня наступного, про те, що адвокати російських ГРУ-шників відмовилися від апеляції, сприймалася більшістю оглядачів та й просто телеглядачів як уже досягнута у верхах домовленість про обмін.

Такій надії на чимшвидше повернення Надії додому сприяла й новина, теж масово поширювана всіма електронними й не тільки ЗМІ наступного дня, у вівторок, 19 квітня, — про те, як Президент Порошенко поговорив із українською бранкою російського СІЗО телефоном, умовляючи її відмовитися від сухого голодування.

Так, у розтиражованих кадрах розмови, коли Президент на камеру зв’язується через апарат урядового зв’язку (для автора було відкриттям, що цей совковий релікт іще існує в часи всевладдя мобільників. Невже нагорі досі впевнені, що президентська лінія зв’язку захищена від зовнішніх втручань і прослуховувань?) з Надією, до камери якої приніс свій мобільний український консул, могли справити враження чистої постановки задля «дешевого» піару Президента Порошенка.

Але Надії, впевнена, начхати, хто й який піар робить собі на ній. Головне — аби він реально допоміг їй вийти на волю й повернутися нарешті додому.

Приблизно про це саме казав її адвокат Ілля Новіков у програмі «Рандеву» з Яніною Соколовою 23 квітня, в суботу, на 5-му каналі. Ведуча, анонсуючи розмову з ним на своїй сторінці в ФБ, наголошувала: Ілля Новіков за два роки процесу над своєю підзахисною так вивчив українську, що вільно розмовляв нею впродовж усього часу інтерв’ю.

Сама Яніна Соколова в ефірі програми сказала, мовляв, їй хочеться плакати через те, що російський адвокат спілкується з нею українською, адже не кожен український політик у цій студії розмовляє державною мовою. І хоча авторка цих рядків якось похвалила ведучу за те, що та зробила своє «Рандеву» з головою Нацбанку Валерією Гонтарєвою органічною для останньої російською, бо це дало змогу героїні відповідати, не перекладаючи в голові запитання й відповіді українською, мушу визнати — це неправильно. Зазвичай гості телепрограм завжди чудово відчувають, із ким в ефірі можна говорити мовою окупанта, а хто її не сприймає.

Випадок Іллі Новікова настільки індивідуальний та особливий, що випадає з ряду українських можновладців-спікерів на розмаїтих ток-шоу. По-перше, він узагалі росіянин, і для нього вивчити українську — таки подвиг. По-друге, не належить до того сегменту українського істеблішменту, який або не хоче, або не може вивчити державну мову. По-третє, міг би геть не напружуватися з вивченням української, адже Надія Савченко все-таки знає (чи, як вона стверджувала, за два роки таки вивчила) російську. Але позаяк його підзахисна виявилася настільки незламною, що спілкувалася з російським слідством та судом виключно рідною мовою через перекладача, її захисник таки напружився й вивчив українську. Бодай задля кращого порозуміння з Надією.

Це було інтерв’ю не так про шляхи звільнення Надії Савченко, як про свідомий вибір окремо взятої людини під пресом дуже несприятливих обставин життя в рідній країні. Яніна Соколова своїми запитаннями змусила Іллю Новікова зізнатися, що робота з Надією Савченко змінила його назавжди й допомогла зрозуміти докорінну відмінність українців від росіян. Почуття гідності, притаманне українцям, — це те, що вирізняє нас із того тьмяного, сірого й укритого пилом тоталітаризму «братства слов’янських народів», а точніше, совка, який так буйно заколосився на вгноєній шовінізмом ниві російського постмодерного совка.

Період першої половини минулого тижня в плані випусків новин настільки тішив, що вселив у формат безнадії, де українці перебувають уже два роки, легку подобу ейфорії. Тут тобі й сподівання на звільнення Надії, й рішення Ради Європи надати Україні безвізовий режим. 20 квітня ця новина стала бестселером дня, й телевізійне звернення Петра Порошенка щодо рішення РЄ 20 квітня, яке теж крутили по всіх загальнонаціональних каналах, змусило на якийсь час видихнути, забувши про війну, тарифи та низькі зарплати з пенсіями.

Того ж таки 20 квітня, в середу, на каналі НТН вийшла чергова серія циклу програм «Страх в твоем доме» (саме так мовою оригіналу), де якийсь велемудрий психолог, коментуючи історію про те, як одружений чоловік відчув фізичний потяг до мужчини, гнівно затаврував гомосексуальність як виключно соціальне, а не природне явище. На його думку, гомосексуальність стала популярною за останні 20 років лише тому, що за радянських часів її кримінально карали. Ну а після того, як статтю за мужолозтво з Кримінального кодексу вилучили, це явище стало модним. Надто ж у колах шоу-бізнесу, де, вважає цей «психолог», головна мотивація — «выделиться». Виявляється, продовжує цей «душознавець», лише 4-5 % гомосексуалістів (правильно — гомосексуалів. — Авт.) є справжніми. Всі інші просто придурюються такими, аби завоювати собі місце під сонцем у царині геть розбещеного гомосексуалістами шоу-бізнесу. До якого цей «експерт» без тіні сумніву зарахував і телебачення.

Звісно, жодних посилань на джерела наведених цифр «психолог» не навів. Йому ж бо треба було залякати довірливу публіку звичаями шоу-бізнесу, від яких, як свідчить історія героя, врятує лише безмежна віра в Христа.

Коротше, йдіть у православний храм, і буде вам безмежне щастя, що його відчув головний герой драми НТН «Страх в твоем доме» після відвідин церкви, де молиться його матір. Вона, між іншим, і врятувала героя від самогубства, побачивши, як у її квартирі зі стіни гепнулася ікона Божої матері. Тоді вона викликала таксі й поїхала до сина, відчувши щось лихе. Врятувавши хлопця від самогубства, мама приводить його до храму, де він забуває про всі свої гомосексуальні досліди й повертається до себе справжнього.

Ця «докудрама, заснована виключно на реальних подіях», як її позиціюють на сайті каналу НТН, покликана допомогти людям, постраждалим через насильство в родині, розібратися з усім, що з ними відбулося, з допомогою кваліфікованих юристів та психологів.

Рівень кваліфікації останніх у випуску від 20 квітня змушує замислитися — чи не варто його продюсерам та студії Film.ua, яка й знімає «Страх в твоем доме» для каналу НТН, подумати про заміну своїх «кваліфікованих фахівців»?

23 квітня, в суботу, канал «Україна» показав чотирисерійну мелодраму «Чорна квітка», присвячену 30-й річниці Чорнобильської трагедії. Три серії, в яких розповідається життєва історія кохання, перервана техногенною катастрофою 26 квітня 1986 року, що поховала людей і всі їхні плани, зроблено дуже динамічно й достеменно. Коли спостерігаєш за перипетіями змагання двох самців за кохану дівчину, вчительку Лєру, яка приїхала до Прип’яті за розподілом по закінченні педінституту, лейтенанта Радянської армії Ігоря та «командированного» литовського атомника Вітаса, в них віриш.

Просто тому, що деталі життя в 1986 році ти ще пам’ятаєш і знаєш. Так, майонез тоді можна було лише дістати, а не купити у вільному доступі, в радянській школі були класи для «дебілів», від яких нормальні вчителі відхрещувалися як чорт від ладану, а Прип’ять реально було містом мрії, де все-таки забезпечувався досить високий за радянськими поняттями рівень продуктового постачання.

Але в фінальній четвертій серії, що її можна, як роман Олександра Дюма-батька, назвати «30 років по тому», чорнобильська трагедія обертається на солодкаво-нудотну «милодраму». Відтак спостерігати, як герої зустрічаються в Києві або завдяки випадку, або ж завдяки каналові «Україна» (!), куди запрошують головну героїню Лєру, щоб вона поділилася спогадами про Чорнобильську катастрофу, просто нудотно. Та й не може головна героїня через 30 років після аварії, переживши новину про втрату коханого Вітаса (про це їй збрехав надзвичайно наполегливий у своєму прагненні зробити Лєру «своєю» Ігор), наважившись на аборт після всіх чуток про можливість народити внаслідок катастрофи якусь потвору, мати вигляд молодший, аніж її названа дочка. Тут уже хочеться повторити сакраментальне «Нє вєрю!», приписуване Костянтинові Станіславському.

Ну не буває так. Звісно, від художнього кіно ніхто й ніколи не чекає документальної правди життя. На це є інші формати. Але для такого кіно важлива передусім правдоподібність. А в заключній серії «Чорної квітки» нею навіть не пахне. Хоча починалося все просто-таки чудово.

Фото - скріншот із сайту телеканалу «1+1»