Навряд чи хтось, окрім них, міг узятися за такі неоднозначні теми, як, приміром, зброя в майданівців. Але вони взялися — і вийшов перший фільм циклу «Слідами революції» «20 лютого. Злам».

Фільм другий, «Амністія», так само позбавлений чорно-білого поділу на героїв і покидьків, жертв і катів. 15 квітня його прем’єра відбулася в ефірі «UA: Першого», справивши незабутнє враження на Юрія Макарова, ведучого «Першої студії», де він та його гості, одна з авторок «Амністії» Ангеліна Карякіна й адвокат Української Гельсінської спілки Дмитро Мазурок, намагалися розкласти по поличках свою емоційну бурю від побаченого в програмі «Амністія. Післямова».

Авторкам фільму не позаздриш, адже їм довелося знову й знову занурюватися в відео з закривавленими тілами загиблих на Інститутській, які ось щойно були живими й активними. А також — за допомогою спогадів Галини Дідич та Леоніда Бібіка реконструювати події 18 лютого. Це шалено боляче — занурюватися в криваві події дворічної давнини. Але дуже потрібно як авторкам, так і їхнім глядачам.

Як і у фільмі «20 лютого. Злам», де головним героєм став майданівець Іван Бубенчик, котрий хвалився тим, що розстрілював з автомата беркутівців, у центрі «Амністії» — дуже неприємна для нас усіх ситуація. А саме — хай і випадкове, але вбивство одного з учасників Революції гідності Сергія Дідича його побратимом Леонідом Бібіком. Останній збив на смерть першого машиною в Кріпосному провулку, намагаючись прорвати ланцюг «Беркуту».

Закадровий коментар повідомляє: справа про загибель Сергія Дідича — єдина доведена до вироку з усіх розслідувань злочинів на Майдані.

Зала суду, де сидить згорьована дружина вбитого, змушена дивитися в очі вбивці, хай і мимовільного, її Сергія, дуже непоказна. Вирок, що його виголошує суддя, теж не вражає пафосом, бо лунає дуже буденно. Власне, це й не вирок із визначенням покарання для доведеного вбивства з необережності. Це зняття з підсудного всіх обвинувачень через те, що його дії підпадають під закон про амністію, ухвалений 21 лютого 2014 року.

І ось тут починається найцікавіше й найзаплутаніше. Ангеліна Карякіна каже, що цим законом знімається відповідальність за «протиправні» дії під час масових заворушень усіх без винятку учасників. Тобто тих самих беркутівців, яких нині судять, цілком можуть відпустити з зали суду так само, як щойно відпустили Леоніда Бібіка.

Автори фільму нагадують, що закони про амністію українським парламентом ухвалювалися тричі — в грудні 2013-го, в січні та лютому 2014-го. І перший такий закон допоміг уникнути покарання Володимиру Сівковичу, Василеві Коряку та іншим організаторам «ялинкового» шабашу в ніч із 30 листопада на 1 грудня 2013-го.

Єдиним фігурантом тієї грудневої справи, який справно ходить на всі судові засідання, залишився колишній голова КМДА Олександр Попов. У своїх синхронах він каже, що йому потрібно через суд довести, буцімто геть не винен у побитті людей під стелою Незалежності. Вважаючи при цьому, що ніякі закони про амністію йому не потрібні, адже він зможе довести свою невинуватість саме через суд.

Чи потрібні такі закони про амністію, що не розбирають, хто правий, хто — ні? Ці важкі запитання автори розслідування ставлять собі впродовж усього фільму. Але відповіді на них наразі немає.

Ще одне питання, яке не має відповіді, — чому всі три закони, якими скасовувалася кримінальна відповідальність за участь у подіях Революції гідності, називають законами про амністію? Адже зняття покарання застосовується зазвичай до вже засуджених громадян.

У фільмі Ангеліни Карякіної та Анастасії Станко є ще один персонаж — офіцер «Беркуту» на прізвище Шаповалов. Журналістка розмовляє з ним через ґрати клітки в суді, й він, анітрохи не криючись, дуже спокійно й навіть зверхньо, розповідає все, що вважає за потрібне. І про патрони, які роздавали спецпризначенцям, і про те, як у них летіли коктейлі Молотова, і про… свою невинуватість у сотні смертей на Майдані.

Юрій Макаров у «Післямові» казав, що саме цей персонаж його вразив до глибини душі. Адже він не відчуває жодних мук сумління і впевнений — йому нічого за злочини на Майдані не буде. Вочевидь, покладаючись на той самий закон про амністію, згідно з яким суд залишив без покарання Леоніда Бібіка.

Кадри, де Галина Дідич сидить у залі суду, який щойно відпустив на волю вбивцю її чоловіка, залишають враження безнадії. Людина, яка два роки добивалася правди про загибель свого Сергія, підштовхуючи слідчих, збираючи по крихтах свідчення очевидців, залишається зрештою сам на сам зі своїм горем. Її сльози рвуть душу й душать безсиллям проти Закону. І хоча Леонід Бібік на камеру щиро вибачається перед Галиною Іванівною, зрозуміло, що вона цих слів просто не почує. Адже справедливості вона так і не добилася.

Тим часом два роки тому, 21 лютого 2014-го, закон про амністію для учасників Майдану сприймався як благо, бо дозволив припинити кровопролиття в центрі Києва й визволити з тюрем сотні майданівців, кинутих туди за несправедливими звинуваченнями.

Але мало хто з нас тоді думав, що під нього підпадають усі сторони протистояння, як майданівці, так і антимайданівці, а тим паче силовики. За два роки цю тему чи не вперше наважилися зачепити хіба що Ангеліна Карякіна та Анастасія Станко. Вони своїм фільмом аж ніяк не дегероїзують подвигу Небесної сотні, як може здатися на перший погляд. Журналістки «Громадського» намагаються розібратися в тому, що сталося 21 лютого 2014 року, власними силами, а не через російський наратив, який маже чорною фарбою всіх майданівців. Мовляв, вони вбивали силовиків, а останні лише відповідали на насильство.

Це шалено складне завдання — визначити, в який момент народ має право на повстання, щоб бути впевненим у своєму обов’язку боротися з ненависним режимом. Якщо ж майданівців амністують, як тих злочинців, та ще й під одну гребінку з тими, хто провокував насильство, не даючи собі клопоту розбиратися, хто правий, хто винуватий, це підриває віру в справедливість повстання.

На додачу закон про амністію щодо всіх учасників масових заворушень 2013-2014 років породжує вимоги терористів із ОРДіЛО до української влади ухвалити такий самий закон щодо них.

З усіх майданівців, які під час Революції гідності влаштовували доведено мирні демонстрації (зокрема, автопробіг до Межигір’я), лише одна публічна людина відмовилася від застосування щодо неї закону про амністію. Журналістка Ірина Славінська, коли їй запропонували не закрити справу за відсутністю складу злочину, а застосувати закон про амністію від 21 лютого, обурилася цій пропозиції судді, що розглядає її цілковито сфабриковану старою владою справу. Про це теж говорили в «Амністії. Післямові» з Юрієм Макаровим.

Що з цим усім робити — незрозуміло. Але, як справедливо сказала Ангеліна Карякіна, краще, якщо українці самі розкажуть про себе правду, хай і нестерпну, аніж це робитимуть російські пропагандисти з відомо якої дзвіниці.

Тут головне — почати.

Фото - скріншот з YouTube-каналу «Громадського телебачення»