«Родственнички» як логічна деградація «Сватів». Огляд телепрограм за 14–20 березня 2016 року
На початку минулого тижня на каналі «1+1» стартувала нова «мелодраматична комедія» від студії «95 квартал». Називається це дійство невибагливо — «Родичі» («Родственнички», бо знято цей серіал російською мовою). Презентуючи чергове дітище купи квартальских сценаристів, режисер-постановник Андрій Яковлєв нагадав про свою безпосередню участь у попередньому надзвичайно успішному серіалі студії «95 квартал» «Свати». Адже в обох він виконує роль режисера-постановника. Вочевидь, «Родственнички» зібрали всіх своїх сватівських колег по цеху на чергову халтурку.
Коли я бачила цифри перегляду «Сватів» (найбільш феноменальний успіх на їхню долю випав на російських каналах — частка 25 %), хотілося цитувати російського класика нецензурної творчості Сергія Шнурова: «Любит наш народ всякое г…но!»
Важко не погодитися з цим вироком. Але народу начхати, що там собі думає про його смаки якийсь лідер групи «Ленінград», і він малює черговий рейтинговий злет черговому невибагливому (це ще м’яко сказано!) продукту квартальців. Адже, за даними видання «МедіаБізнес», він стартував із показниками із часткою 11,7 % за аудиторією 18+, «50 тис.+» та часткою 16,6 % за аудиторією 18–54, «Вся Україна». Що перевищує середньомісячну частку каналу.
Не вірити очам своїм підстав не маю. Так само як засумніватися в точності цих даних.
І за що ж любить наш народ подібні «шедеври»?
Можливо, за те, що історія про родичів, яку йому показують у вечірньому постпраймі з понеділка по четвер, не має жодних геотегів. За природними ландшафтами це може бути і як «средняя полоса России», так і якась із центральних українських областей. Вивіска «Варваровка», яку проїжджають герої по дорозі до свого батька, цілком російськомовна, а отже натякає — автори сподіваються повторити успіх своїх «Сватів» і на російських каналах. Інакше вони б не пішли проти правди — всі дорожні вказівники в Україні зроблено українською.
Грошові знаки, що ходять у реальності, де персонажі проживають сценарій, — виключно долари. Бо брати Воропаєви на уклінні прохання сестри Людмили позичають їй саме американські купюри. Чим мешканці села Варварівка та гості розплачуються в місцевому сільмазі, не видно, а продавець актуальну валюту ніяк не називає.
Час, у якому відбувається дія фільму, теж не визначено. Таке враження, що історія про те, як літній самотній батько намагається помирити двох синів, розгортається в абсолютному вакуумі. З виразним відбитком ностальгії за радянськими часами. Яка виринає в спогадах головного героя серіалу Михайла Івановича Воропаєва. Маємо тут і плакат з олімпійським «мішкою» на стіні, й чистий затишний дім, де жила щаслива родина, що не знала жодних проблем, і матір із немовлям на руках… Там він був щасливим, і тепер намагається повернути ті часи, відновивши нормальні стосунки між членами колись дружної родини.
Повертає в минуле глядача й пісня «Прощай, со всех вокзалов поезда…», яку зі сцени просто-таки зразкового за радянськими мірками сільського клубу досить емоційно виконує його директор. Та ще й підспівують йому не абихто, а цілий хор ветеранів у павлово-посадських хустках (точніше, платках).
Персонажі з волі сценаристів наче потрапили в якесь позачасся та ще й у паралельний простір. Де нібито нормальні на вигляд люди з нібито нормальними (принаймні, звичайними на вигляд) головами, які теоретично мають не лише їсти, але й епізодично про щось думати, поводяться геть ірраціонально.
В анотації до серіалу сказано, що брати Ігор та Сергій Воропаєви давно ворогують, і лише задля спокою рідного батька раз на рік, у день його народження, прикидаються дружною родиною. Але ж хвилиночку, люди з такою шляхетною мотивацією апріорі не можуть поводитися, як дикуни в Бантустані чи деінде. Приміром, кинути в легковик старшого брата бананову шкірку (хай і випадково в неї влучивши) з висоти кабіни здоровезної фури, якою молодший брат добирається до родинного гнізда, а після сварки з цього приводу — здійняти куряву на ґрунтівці, аби лишити останнє слово за собою. Та після цього морди одне одному б’ють просто на дорозі, а не обіймаються, заїхавши до батька в двір.
Вчинки персонажів настільки ж нелогічні, наскільки халтурно виписано їхні характери. Приміром, уявити собі, що пещена дружина високопоставленого чиновника й дочка багатого татуся погодилася тягти на садовій тачці важелезний холодильник у модельних туфлях через усе село, та ще й разом із заклятою своячкою, просто неможливо. Або ж — щоб ця пихата краля витратила шалені гроші тільки на професійне студійне фото в карнавальних костюмах нібито з Ріо-де-Жанейро. І все це задля того, аби матеріально підтвердити ідіотське повідомлення батькові молодшого брата-далекобійника, буцімто старший купив їм із жінкою путівки на карнавал у Бразилії, де вони стали чемпіонами з бальних танців (!).
Так само неможливо уявити, щоби ця пані погодилася заради спокою свекра крутити сідницями на сцені сільського клубу в непристойно короткій спідничці. Фактично — в трусиках. Ну не може такий типаж узагалі придурюватися люблячою невісткою. Хіба що якби йшлося про якусь неймовірну спадщину в близькому майбутньому. Але ж герой Олександра Феклістова Міхаліванич, батько братів Воропаєвих, хоча й симулює неміч, аби помирити братів, досить міцний чоловік і вмирати не збирається. Принаймні, найближчим часом.
Я розумію, що це типу комедія, де від героїв годі чекати психологічно вмотивованих учинків. Але ж бодай натяк на їхню обґрунтованість має бути! Таке враження, що сценаристи писали кожен свій шматок окремо, керуючись дуже туманними побажаннями продюсерів та режисера. На кшталт — що більше маразму та ідіотизму, то краще.
Засмутила в цій «мелодраматичній комедії» чудова характерна актриса Катерина Кистень. Вона, звісно, щосили старається зробити свою героїню смішною, вклавши весь хист у порятунок ролі, але що їй грати, коли діалоги, написані сценаристами, вражають убозтвом. От і доводиться їй, бідосі, викручуватися бодай за допомогою міміки.
Хоча, якщо народ залюбки ковтав «Сватів», які теж не вражали глибоким психологізмом (це сарказм), то чергову халтуру від «95 кварталу» їсть іще з більшим задоволенням. Хіба ж дарма цей народ-рейтингоносець так довго й старанно приманювали примітивними жартами?
Подією минулого тижня можна вважати й ексклюзивне інтерв’ю голови Нацбанку Валерії Гонтарєвої ведучій та автору програми «Рандеву» на 5-му каналі Яніні Соколовій у суботу, 19 березня. Анонсоване за два місяці до того на особистій сторінці в ФБ телеведучої та актриси, воно виявилося справді вартим прискіпливої уваги. По-перше, нечасто головні банкіри країни виходять в ефір. По-друге, після всього негативу, що лився і ллється на голову Валерії Гонтарєвої і з боку політиків, і з боку вкладників, і з боку людей, що виживають на зарплату, яка через коливання курсу впала вдвічі, а то й втричі, хотілося почути всю правду й нічого крім правди про те, хто ж таки винен і що робити.
Яніна Соколова дуже добре підготувалася до цього інтерв’ю, зібравши купу запитань до головного банкіра держави від читачів її сторінки у ФБ, а згодом — відсіявши несуттєві чи узагальнивши типові. Вражає те, що люди в переважній більшості ставлять Валерії Гонтарєвій ті самі запитання, що й рік, і два тому: чому курс гривні щодо долара порівняно з весною 2014 року, відколи вона обійняла цю посаду, підстрибнув більш ніж удвічі; як вижити в умовах, коли в холодильнику дедалі менше харчів, і що буде далі, якщо тенденція не зміниться.
Голова Нацбанку в «Рандеву» з Яніною Соколовою сказала те, що повторює весь останній рік — курс гривні катастрофічно впав через російську агресію на сході України, коли ми фактично втратили індустрію Донбасу, яка давала 15 % ВВП і 30 % валютної виручки. Бо якби не було цієї агресії, курс 11,75, який завдяки реформам в НБУ та програмі підтримки України МВФ було таки реально збалансовано на серпень 2014-го, тримався б і досі.
Деякі цифри, що пролунали з вуст глави НБУ, вражають. Або ж — пересічний глядач їх просто не знав чи благополучно пропустив повз вуха під час звітів пані Гонтарєвої у Верховній Раді. Приміром, ось ці:
«… Щоб ви розуміли, у нас негативне сальдо нашого рахунку поточних операцій — це наші експортні, імпортні операції — на кінець 2013 року було мінус 16 мільярдів доларів або 10 % нашого ВВП. З такими дисбалансами жити не можна, а країна перебувала просто над прірвою. Результати 2015 року — у нас більше немає дисбалансу за поточним рахунком. Рахунок був повністю збалансований, тобто замість мінус 16 мільярдів ми отримали нуль — це величезний якраз доробок для нашого з вами добробуту і фінансової стабільності».
Те, що обиватель вважає винною в усіх своїх бідах саме голову НБУ, свідчить про дві фундаментальні проблеми української влади загалом і найголовнішої фінансової інституції зокрема. Перша — традиційна українська недовіра до будь-якої влади, а тим паче до її головної фінустанови. Хоча той-таки Нацбанк, на думку його голови, за кількістю комунікацій лідирує серед держустанов.
Друга — невміння цих установ вибудувати комунікації з населенням у зрозумілий і прийнятний для нього спосіб. Для цього потрібно не лише вряди-годи давати інтерв’ю переважно спеціалізованим виданням чи інтернет-ресурсам, а йти, сказати б, у маси, на телебачення. Чого така «сакральна» структура, як Нацбанк, старанно чомусь уникає — Яніна Соколова, приміром, на листування з прес-службою НБУ задля організації інтерв’ю для 5-го каналу з його головою витратила два (!) місяці.
Щоб уникнути звинувачень популістів у всіх смертних гріхах, Нацбанкові варто було б запустити масштабну просвітницьку програму для населення, яке все-таки має колись зрозуміти, чому доларизація економіки — це погано; як формується курс гривні; до яких банків варто нести заощадження й чому неможливо реструктуризувати валютні кредити.
Бо всілякі конспірологічні теорії, якими після кожного стрибка курсу гривні чи виступу голови НБУ у Верховній Раді, де її закидають фальшивими доларами деякі фріки у владі, на руку легіонам популістів, які грають у старовинну забаву українських політиків «що гірше, то краще».
Отож, «Рандеву» Яніни Соколовою з Валерією Гонтарєвою вийшло насиченим, відвертим і несподівано щирим. Аж так, що пані Валерія озвучила прожитковий місячний мінімум своєї родини — 100 тисяч гривень. Причому більшість цієї суми пані голова НБУ витрачає на сплату за навчання сина в лондонській економічній школі. І це так обурило ФБ-спільноту, що вона тиждень пінилася «зрадою».
Але, люди, якщо перевести ці гроші на милі серцю кожного українця американські долари, вийде приблизно чотири тисячі доларів. Це все-таки набагато скромніша сума, ніж офіційні зарплати топ-менеджерів «Газпрому» чи «Роснефти».
І це теж треба пояснювати кожному «маленькому» чи «великому» українцеві — колишній інвест-банкир, вочевидь, має солідні заощадження. Інакше Валерія Гонтарєва не пішла би на державну службу, де зарплата відповідальних чиновників становить 250 доларів. Дозволити собі туфлі за 100 доларів (запитання до голови НБУ з ФБ), як Валерія Гонтарєва, ні вчителька, ні лікарка, якщо вони живуть на одну зарплату й не задіяні в корупційних схемах, звісно, не можуть. І це, знову ж таки, породжує черговий сплеск лементу про «зраду» й зажерливість українських чиновників.
Але, повторюся, це проблема комунікаційних стратегій влади, яка чомусь геть не вміє розповідати простими словами про важливі й складні речі.-
Хотіла було дорікнути Яніні Соколовій за те, що вона в своїх «Рандеву» чи програмі про кіно завжди переходить на російську, якщо співрозмовник російськомовний. Але у випадку з головою Нацбанку ця особливість усіх інтерв’ю телеведучої та актриси виявилася дуже доречною. Все-таки пані Гонтарєва, незважаючи на всі старання опанувати державну, якою виголошувала свої звіти з трибуни Верховної Ради, терпіла поразку від депутатів-популістів іще й через неможливість моментально парирувати закиди депутатів тому, що володіє українською суто формально. Якою вона, на жаль, ще не навчилася думати. Українська мова пані Гонтарєвої — аж ніяк не «азірівка», але вимагає вдосконалення.
Іще одним відкриттям тижня для вашої авторки вкотре став «Репортерський клуб» на каналі «Еспресо».
У суботу, 19 березня, тут показали й обговорили фільм Дарини Давидової про долю двох Романів — Кисляка та Кубишкіна. Перший відомий тим, що, маючи від народження діагноз ДЦП, під час окупації Донбасу став волонтером, вивозячи людей із зони конфлікту. Другого, який після поранення в зоні бойових дій має 65 % ураженого мозку, витягли з того світу такі самі волонтери, як Роман перший, але яким деякі районні чиновники не дають земельних ділянок. Хоча на це є відповідна постанова Верховної Ради.
У фільмі Дарини Давидової є сцена зустрічі Романа Кисляка з Мариною Порошенко. Автор розповідає, за яких умов вона відбувалася — як завжди, з «безпрецедентними заходами безпеки», коли жодна стороння миша не мусить прослизнути в свята святих.
Проте журналіст Павло Казарін на всі закиди щодо цих заходів слушно зауважив: зустріч першої леді з Романом Кисляком, якого відмовилися обслуговувати у львівському кафе, аби інвалід не ображав своїм виглядом відвідувачів, — це потужний сигнал усьому українському суспільству, як треба ставитися до людей з обмеженими можливостями.
Можливо, це й був найголовніший меседж від українського телебачення минулого тижня.