Політика, точніше, спілкування з її українськими представниками, виявляється, не завжди перетворює політичного оглядача на запеклого циніка чи похмурого мізантропа. Що й показав Сергій Рахманін у своїй авторській програмі «Гра в класику» 29 лютого. На каналі ZIK того вечора ведучий зі своїми гостями — Сонею Сотник, радіоведучою й виконавицею сучасної музики, та музикантом Дмитром Шуровим — обговорювали тему, здавалося б, дуже далеку від злободенних. Говорили про те, яка музика потрібна українцям після Революції гідності.

Насправді, з огляду на генетично закладену в нас музикальність і потребу цю музикальність виливати в співі, тема надзвичайно важлива. Отож, що співають нині в окопах на передовій і що співатимуть українці за кілька років? Чому Майдан досі не породив нової музики, якогось абсолютного для всіх народного хіта на кшталт «Червоної рути»?

Питання складні, але Соня Сотник і Дмитро Шуров намагалися знайти на них відповіді просто в студії.

На передовій, до речі, улюблена пісня — «Червона рута», сказала Соня Сотник. А найпопулярнішою піснею в українців залишається Гімн України. У цьому запевняв Дитро Шуров, і досить аргументовано. Справді, що таке гімн, якщо не пісня? Та ще й така гармонійна, як «Ще не вмерла...?» Наш гімн — ідеальне поєднання музики з текстом, вважає композитор і виконавець.

Сергій Рахманін, утім, залишився собою, себто політичним оглядачем, поставивши запитання — чи повинен український виконавець бути патріотом? Узявши за приклад казус співака San Say під час національного відбору на «Євробачення-2016».

Соня Сотник на це відповіла, що, на відміну від згаданого виконавця, не може їздити з концертами на окуповані території. Дмитро Шуров сказав, що його російській аудиторії, яка на нього досі чекає, неможливо пояснити, чому він не може туди поїхати.

Політичним підтекстом відгонило й запитання ведучого про те, чи варто саме Джамалі їхати на «Євробачення». Обоє гостей були категоричними — Джамалі не можна, а треба їхати! Хай навіть вона не візьме жодного призового місця, але головне, щоб її композиція «1944» прозвучала на всю Європу. Дмитро Шуров додав: тепер для України час робити несподівані кроки. Ми можемо виставляти кого завгодно й куди завгодно.

Тут хотілося додати з бондіани — «І нехай весь світ зачекає». Точніше, замре.

Ця інтелектуальна «Гра в класику» на малому каналі, як завжди, змусила ностальгійно зітхнути за подібними програмами українського телебачення зразка середини 90-х — «Останньою барикадою», «Без табу» Миколи Вересня чи «Версіями» або ж «Проти ночі» Ольги Герасим'юк... На жаль, на великих телеканалах про «ігри розуму» давно забули. Отож, канали «малі» цілком успішно посіли цю нішу.

ZIK, до речі, успішно опанував і жанр підсумкової тижневої програми. Ведучий «Погляду на тиждень» Дмитро Тузов у суботу, 5 березня, досить віртуозно модерував дискусію між Олегом Рибачуком та народною депутаткою від БПП Марією Іоновою.

Тема була досить дошкульною — відтермінування розгляду безвізового режиму для українців Радою Європи до оголошення результатів референдуму в Голландії. Як варіант — до внесення поправок у закон про електронне декларування чи початок роботи Державного бюро розслідувань.

Скептик Рибачук досить успішно й навіть завиграшки розгромив би всю непевну аргументацію пані Іонової, яка, здається, озвучувала темники БПП, якби не своєчасне втручання в їхній діалог Дмитра Тузова. Програма Дмитра Тузова «Погляд на тиждень» цілком конкурентоздатна в масштабах українського телепростору.

Один із «малих» телеканалів, а саме «Еспресо», як і ZIK, теж полюбляє інтелектуальні забави. І не лише в особі Віталія Портникова з його «Політклубом» — віднедавна тут потужно заявив про себе «Репортерський клуб» (назва не оригінальна, але менше з тим) Леоніда Канфера.

Документаліст Леонід Канфер — справжнє надбання каналу «Еспресо». Без нього ніколи б не виник подібний дискусійний клуб, бо він ставить дуже високу планку обговорення. Так було свого часу з його фільмом «Кровний ворог». Так само сталося і з його ж таки фільмом «По той бік місяця» («По ту сторону луны»), який обговорювали 5 березня, в суботу.

Знімали його торік. Тоді ж таки показали в Росії, де автора в одному з ток-шоу на російському телебаченні обізвали «человеком, называющим себя режиссером», висмикнувши з контексту деякі його фрази.

«По той бік місяця» — спроба автора збагнути, навіщо їдуть на Донбас російські добровольці. Він знімав свій фільм, абсолютно не криючись, адже до російських журналістів у місцевих «сепарів» та їхніх добровільних помічників із сусідньої держави ставлення доброзичливе. На відміну від журналістів українських.

Леонід Канфер цю нагоду — знімати все і всіх, що й кого вважає за потрібне, використовує сповна, не озираючись на те, «что станет говорить княгиня Марья Алексевна» (c) Грибоєдов О. С. Це гранично чесна журналістська робота. Він у всіх своїх героїв запитує: «За що ви тут воюєте?».

Варіант — «чего он сюда приперся?». Це запитання автор непрямо адресує найбільш юному добровольцю з Череповця — Черепу. І всі його візаві одностайно повторюють штампи роспропаганди — мовляв, борються за «русскій мір». Або ж — проти нациків, яких самі в очі не бачили, але про які їм усі вуха протуркотів телевізор. Чи й узагалі воюють із ненависним «госдєпом», який оголосив війну великій Росії.

Упродовж фільму, центром і фіналом якого стало практичне знищення Збройними силами України «добровольців-сепарів» під селищем Сокільники, де загинули майже всі його герої, Леонід Канфер у закадрових коментарях ставить «наївні» запитання. Приміром, якщо в російських добровольців і місцевих «ополченців» так скрутно з боєприпасами, технікою й іншими необхідними для боїв артефактами, звідки ж тоді «перемоги» й котли? Як за такого жахливого забезпечення, тобто його практичної відсутності, сепаратисти могли наступати в Дебальцевому?

Ось Леонід Канфер фільмує тренування бойового з'єднання «сепарів» проти «укропів». «Удивительно, как эти бывшие трактористы профессионально рассредоточиваются по зданию» — коментує автор цілком професійні дії явно професійних військових. Зрозуміло, що на всі ці «наївні» запитання автора український глядач давно знає відповіді. Але фільм робився для глядача російського, й цей нехитрий прийом розраховано на тих, хто ще не втратив навичок критичного мислення й не піддався роспропаганді.

Останні кадри «По той бік місяця» — хаотичний монолог журналіста, приголомшеного абсолютно безглуздою загибеллю тих, із ким він кілька хвилин тому вів жваві дискусії про «госдєп» і «нациків». Тобто для загиблих Казака, Солдата, Черепа (потім виявилося, що останній вижив) ця смерть, можливо, й почесна, адже вони нібито билися «за правое дело» проти «нациків і госдєпа».

Але для військово-польової дружини котрогось із «ополченців» смерть її чоловіка не має жодних високих мотивів, і вона вже не може сказати, за що він загинув. А відтак ця війна втрачає для жінки будь-який сенс. І це — авторський вирок роспропаганді. Яка вбиває цілком реально.

Проте далі — більше, хоча й здавалося, що далі й більше нікуди. Виявилося, що Леонід Канфер знайшов того самого Черепа з Череповця, який після першого «шухера» тихо злився з «сепарських» позицій, повернувшись на батьківщину. Інтерв'ю журналіста з юним захисником «русского міра» продемонструвало таку інтелектуальну недолугість останнього, що місцями хотілося його пожаліти. Проте Леонід Канфер геть безжально дотискає Черепа запитаннями на кшталт: «Ти знаєш, за що Росія воювала в Чечні? За територіальну цілісність. Чому Україна не може воювати за свою територіальну цілісність, адже Донбас — це частина України?».

Ці запитання виявляються геть непідйомними для його візаві, бо їх йому ніхто ніколи не ставив. Натомість ця жертва пропаганди безпорадно посилається на розповіді про те, як українські «нацики» розпинають на хрестах російських (чи російськомовних донбаських) жінок. На запитання автора, чому він не бореться з російськими нацистами, які справді вбивають людей за національною ознакою, Череп заскочено відповідає, мовляв, ну, які ж це нацисти.

«Ігри розуму» в інтелектуальному «Репортерському клубі» (5 березня вийшов його четвертий випуск) на «Еспресо» розпочалися власне з обговорення фільму Леоніда Канфера. І тут виявилося, що його учасники — українські, білоруські та колись російські журналісти, які нині живуть і працюють в Україні, мають досить широкий діапазон думок про вплив роспропаганди на пересічного російського телеглядача.

Одні, як Юрій Макаров, символічно знявши капелюха перед Леонідом Канфером за неймовірну чесність фільму, вважає: всі апеляції російських найманців до Михаїла Свєтлова з його романтикою про «Гренада, Гренада, Гренада моя» чи 22 червня як день віроломного нападу Третього рейху на беззахисний СРСР — це частина суто російської ментальності. І краще нам, українцям, про росіян забути. Бодай на якийсь час.

Інші, як Айдер Муждабаєв, думають, буцімто цей вірус (імперськості) — не російський, а радянський. І ноги його ростуть зі школи, яка вчить передусім підкорюватися, а не думати.

Український журналіст Олександр Міхельсон відстоював думку, що телепропаганда знайшла такий жвавий відгук у серцях пересічного російського телеглядача тільки тому, що для нього велич імперії — частина національної ідентичності.

«Ігри розуму» в межах «Репортерського клубу» на «Еспресо» вразили не лише рідкісним рівнем справді інтелектуальної дискусії, але й... мовною дискримінацією. З усіх присутніх українських журналістів рідною мовою спілкувалася лише Оксана Піддубна.

Всі інші послуговувалися російською. Вочевидь, як у нас заведено вже 370 років, щоб не образити російських чи російськомовних колег із Білорусі. Деякі з яких, виявляється, змушені подавати інформацію з України, заплющивши одне око. Для того, щоб не розчаровувати білоруських читачів. Ну бо якщо ти напишеш про урядову кризу в Україні, це погано вплине на настрої колег у Білорусі.

До речі, та сама Оксана Піддубна, коли її не зрозумів Леонід Канфер, дуже невимушено перейшла на російську.

Відтак його запитання щодо непорозуміння з українськими колегами, які, на думку Леоніда Канфера, просто цькують росіян, що переїхали до України через утиски ЗМІ в Росії, отримало природну відповідь. Немає в нас жодних цькувань російськомовних журналістів. Просто тому, що українські «нацики» — вигадка російської пропаганди.

Фото - скріншот з YouTube