Більше чотирьох годин «UA:Перший», «Громадське», ATR, «Чорноморка» та «Крим.Реалії», а також низка веб-сайтів і радіостанцій у прямому ефірі транслювали поліфонію думок щодо минулого та майбутнього Кримського півострова.

26 лютого офіційно визнано Днем спротиву окупації. Саме того дня два роки тому кримські татари на заклик Меджлісу вийшли на багатотисячний мітинг під Верховною Радою АРК, аби не допустити сесії, де місцеві депутати планували оголосити про вихід Криму зі складу України.

Проте учасники першої півгодини ефіру марафону почали не з цих славетних кадрів, які два роки тому обійшли світ і які транслювала телекомпанія ATR. Тут почали з перших проявів сепаратизму на півострові ще 1994 року, так званої «мєшковщини».

Тоді сепаратизм у Криму вдалося подолати завдяки проголошенню Автономної республіки Крим у складі України.

Марафон «Кримське питання», за словами його організаторів, передусім мусив нагадати українцям і не лише нам, що в Криму далеко не всі волали до Путіна.

Що кримські татари, українці та етнічні росіяни влаштовували масові протести проти окупації. Що місцеві активісти носили їжу та воду українським бійцям у заблоковані «зеленими чоловічками» без розпізнавальних знаків частини. Що люди, які не змогли з різних причин виїхати з Криму, не полишають надії знову опинитися в Україні.

Що Крим, зрештою, це Україна.

Марафон від 26 лютого вразив напрочуд чіткою структурованістю. Кожні півгодини ведучі, які змінювалися щогодини, та їхні гості в студії та додатковому гостьовому майданчику присвятили окремому блокові болючих для кримчан питань. І обговорення, треба сказати, завжди було максимально осяжним, незважаючи на чіткий таймінг для кожного учасника.

Безпрецедентний – єдино правильне означення для марафону «Кримське питання». За кількістю залучених спікерів, які розуміються на тому, про що говорять, а не товчуть воду в ступі. За спектром кримських проблем, із якими зіткнулися українські патріоти після анексії Криму. За рівнем компетентності всіх без винятку учасників – як ведучих, так і запрошених гостей.

Уперше за 25 років кримське питання отримало таке масштабне висвітлення. Не кажучи вже про два роки окупації. Досі так предметно, відверто й безкомпромісно «Кримського питання» ніхто не розкривав .

У першому блоці марафону Рефат Чубаров, Андрій Сенченко та Сергій Куніцин спростували міф, буцімто напередодні «возвращения в родную гавань» увесь Крим був завішаний російськими триколорами. Насправді проросійські настрої були сильними хіба що в Севастополі. Там, як засвідчив один із кримських активістів-учасників програми, місцеве населення жило передчуттями скорого «возз'єднання» з батьківщиною-Росією. Проте вже в Симферополі, столиці АРК, нічого подібного й близько не було.

Сергій Куніцин та Андрій Сенченко розповіли, як реагувала нова українська влада на можливість змінити статус Криму на сесії Верховної ради АРК (попросила того ж таки пана Куніцина стати прем'єр-міністром автономії).

Але це було вже неможливим після того, як будівлю Верховної Ради АРК захопили «зелені чоловічки».

Рефат Чубаров, розповідаючи про багатотисячний мітинг кримчан під Верховною Радою АРК, сказав, що 26 лютого це протистояння досягло мети – мітинг не допустив сесії, на якій кримські депутати збиралися вивести Крим зі складу України. Але вже о 4-тій ранку до приміщення парламенту, розбивши скло у вхідних дверях, зайшли до зубів озброєні російські вояки.

Хронологія подій, відтворена в документальних кадрах і розповідях свідків, перекреслює головний міф путінської пропаганди про добровільне приєднання Криму до Росії. Бо голосування під дулами автоматів – це абсолютне насильство.

Коли обговорювали тему енергетичної й товарної блокади Криму громадськими активістами, одна кримчанка скайпом заявила, що відсутність електрики навіть проукраїнських кримчан налаштовує проти України. Проте їй заперечив інший активіст у студії – ця блокада повернула тему Криму на міжнародний порядок денний. Принаймні, лише після цього міжнародна спільнота заговорила про план його деокупації.

Окремий блок присвятили економічним питанням, пов'язаним із так званою націоналізацією приватної власності в Криму самопроголошеною владою півострова. Заступник міністра юстиції докладно розповів – щодо кожного випадку треба подавати позов на Росію до ЄСПЛ. І хай ці процеси зазвичай тягнуться два-три роки, але що більше буде таких позовів, то більше шансів їх виграти. Бо, якщо просто проковтнути кричущі факти так званої націоналізації, міжнародні організації теж їх не помітять.

Блок щодо української освіти для кримських випускників теж ряснів конкретними порадами.

Іншими словами, марафон «Кримське питання» можна було б назвати й так: «Все, що ви хотіли знати про Крим, але на мали в кого запитати».

Жодне ток-шоу не спромоглося б настільки всебічно й докладно розкласти по поличках тему українського Криму, як зробили це в марафоні «Кримське питання».

Дуже емоційним вийшов блок про порушення прав людини в Криму. Коли говорили дружини та мами кримськотатарских активістів, ув'язнених російськими окупантами за «екстремізм» (насправді лише за те, що вони відстоювали право розмовляти рідною мовою чи збиратися на мітинги з нагоди пам'яті жертв депортації), вражав їхній спокій. Ні сліз, ні гримаси болю на обличчях – тільки почуття власної гідності й готовність боротися за рідних. До кінця.

Знайти й запросити до студії чи на зв'язок скайпом людей, які мають що сказати про окупований Крим, – це колосальна робота організаторів. Провести чотири години ефіру так, щоб вони промайнули непомітно, і при цьому кожен мав змогу висловитися, знаючи, що його ніхто не перебиватиме криками й образами, – найвищий пілотаж ведучих і редакторів.

Таке професійне ставлення до своїх прямих обов'язків українських телевізійників – радше виняток, ніж правило. Тим цінніший цей ефір у контексті майбутнього Суспільного мовлення, яке саме в марафоні «Кримське питання» зуміло нарешті показати своє ідеальне обличчя.

27 лютого, в річницю вбивства Бориса Нємцова, телеканал ZIK показав стрічку німецько-російського виробництва (автори сценарію та режисери Міхаіл Фішман, Любов Камиріна, Мілана Мінаєва) «Борис Нємцов. Вбивство під стінами Кремля».

Закадровий текст тут переклали українською, додавши до фінальних титрів подяку всім, хто допомагав із показом фільму на каналі. Чим зіпсували весь ефект від самого фільму. Бо замість «дякуємо таким-то» (далі за списком) тут написали «дякуємо таких-то» (відповідно).

Та й упродовж стрічки закадровий україномовний текст часто-густо різав вухо русизмами чи синтаксичними кальками з російської. Мабуть, редактори, які готували україномовну версію фільму, просто погано знають російську. Могли б зрештою бодай фахівців з університету Франка запросити.

Проте головне все-таки не кількість помилок у закадровому тексті. Головне – сам факт показу фільму про вбитого російського опозиціонера на так званому маленькому каналі. Що свідчить про його великі амбіції і не може не тішити. Адже це ознака того, що цей донедавна суто львівський канал бачить себе не лише у всеукраїнському, але й ширшому масштабі. Для загальнонаціональних каналів – це поява ще одного конкурента. Для глядача – ще одна нагода перемкнути кнопку.

Щодо самого фільму «Борис Нємцов. Вбивство під стінами Кремля» (хоча, знову ж таки, камінь у город «мовознавців» із каналу ZIK, українською після літери «в» у прізвищі Нємцов треба було б написати «Убивство»), то він у наративній формі показує еволюцію Бориса Нємцова від талановитого науковця-фізика до фактичного дисидента-опозиціонера.

Це шалено цікаво – спостерігати, як скромний студент фізико-технічного факультету Горьковського університету, згодом – аспірант і кандидат наук, після Чорнобильської катастрофи стає обличчям протесту проти будівництва Горьковської АЕС.

З плином фільму розкривається «величезна таємниця» – цей красивий, спортивний, розумний і дотепний чоловік геть не вписувався в путінську систему останніх років. Хоча свого часу, разом із своєю партією СПС, підтримав Путіна на виборах президента РФ.

Бориса Нємцова, коли він необережно бовкнув у Києві фразочку про Путіна «Да он ёб...ый!», на думку Євгенії Альбац, просто несло. І вона сказала про це Борисові прямим текстом: можна говорити чи робити все, що ти вважаєш за потрібне, але не можна особисто ображати Путіна.

І з того моменту, як показують автори фільму, колишній перший віце-прем'єр уряду Росії, колишній кандидат у наступники Єльцина, блискучий оратор та організатор масових акцій і можливий президент післяпутінської Росії був приречений. На якийсь дикий, атавістичний розстріл в центрі Москви.

Замовників якого, як і у випадку з убивством Анни Політковської, не знайшли.

Цей фільм – болісне нагадування про те, як може обірватися блискуче життя блискучої людини, не кажучи вже про її успішну кар'єру. І, на жаль, не лише в Росії, а будь-де. В Україні в тому числі.