Щонедільні випуски «10 хвилин з Арсенієм Яценюком» (транслюються на численних каналах телебачення та радіо в режимі «я тобі поперемикаю») щоразу навіюють асоціації з героїнею середньовічних казок — Шехерезадою. Та, щоб відтягнути неминучу загибель, щовечора розповідала казки, але так, щоб їхня інтрига замість розв'язання тільки розігрівалася. У підсумку це врятувало казкову героїню. Нашому прем'єр-міністрові загрожує всього лише, як казали за радянських часів, «перехід на іншу роботу» — тож і з'являється він із розповідями не щовечора, а щотижня. Але враження ці розповіді залишають те саме — якоїсь таємничої недоговореності, інтриги, що тільки зростає. Що більше Яценюк розповідає, то більше замість відповідей постають нові й нові запитання.

Задля справедливості — серед мовленого Яценюком трапляються й абсолютно чіткі та слушні тези, як-от викладки про те, скільки відсотків ВВП зжирає війна й скільки відсотків з'їла окупація. Одна тільки біда: чомусь наші можновладці оперують поняттями ВВП та національного бюджету, але ніколи від них не доводилося чути про таку категорію, як національний дохід. Але ж найбільший ВВП можна так ефективно розтринькати, що країна ледь животітиме! Втім, як здалося, існує певна закономірність: що непевнішим є стан Яценюка, що більше йому треба захищатися — то предметнішими стають його десятихвилинки. Коли ж небезпека минає, він впадає у благодушну релаксацію — й тоді десятихвилинки стають насичені жартами, алегоріями, менторськими ремарками, натомість точність і предметність кудись зникають.

У випуску 28 лютого Арсеній Яценюк, зокрема, завів мову про комунальні послуги, які чи то неодмінно будуть, чи то лише мають бути якісними. Отут стала очевидною одна простенька річ: коли реформи й справді почнуть відбуватися, українці це одразу помітять і зрозуміють — бодай із того, що очільники держави нарешті припинять висловлюватися в невизначено майбутньому часі. Припинять вести мову про те, що «має бути», а почнуть розповідати, що саме й як саме вони для того роблять, яких заходів уживають отут і зараз.

Але прикметним є інше. Українці чудово розуміють, що за спожиті послуги, зокрема й комунальні, треба платити. От тільки за всіма комунальними послугами так або інакше бовваніють старі знайомі постаті — в Києві це, зокрема, Рінат Ахметов. І цим постатям бракує одного-єдиного — довіри споживачів, тобто всіх нас із вами. А нам усім бракує впевненості, що ми оплачуємо саме газ і тепло, а не олігархічні надприбутки. Бракує, власне, впевненості, що ми оплачуємо ринкові послуги, а не платимо середньовічну данину, відкупне. Так само бракує й упевненості, що за таких умов ті послуги взагалі, бодай теоретично, коли-небудь можуть стати якісними: довільне й не оголошене заздалегідь вимкнення гарячої води, а в грудні (!) — й тепла стає дедалі більш звичною реальністю.

Але от на це Арсеній Яценюк уваги не звернув. Не звернув він уваги й на те, що його слова дуже сильно розійшлися з реальністю. А сфера комунальних послуг нині являє собою класичну олігополію — тобто в даному разі конгломерат локальних монополій. Яценюк же, мов по написаному, вів мову про ринкові реформи. А чи чули ви коли-небудь останнім часом, щоб із комунальними тарифами розбирався антимонопольний комітет? А чи конгломерат локальних монополій — це й є омріяний Яценюком ринок?

Ще одна теза про світле майбутнє: існуватиме мінімальний перелік безкоштовних медичних послуг, а всі решта послуг стануть оплачуваними зі спеціального страхового медичного фонду, до України прийде страхова медицина. Добре це чи погано? А на це запитання неможливо відповісти без знання щонайменше однієї деталі — якою буде сума медичної страховки. Інший чинник, від якого чимало що залежить, от який: хто й як контролюватиме, куди витрачаються кошти зі страхового медичного фонду? Й мова навіть не про корупцію: останнім часом дедалі частіше доводиться чути, що зарплатня держчиновників має вимірюватися у гривневому еквіваленті тисячами доларів. То чи не вийде так, що фонду медичного страхування вистачить рівно на зарплатню його бюрократичній обслузі?

До речі, неодноразово ведучи мову про гіпотетичну медичну реформу, прем'єр жодного разу, наскільки я знаю, не підняв важливої теми — якості медичних послуг у приватних клініках, де, за численними відгуками, часто-густо лікарі трапляються не так висококваліфіковані, як чиїсь протеже, а самому мені доводилося розмовляти з лікарями, які наполягали на непотрібній і гранично небезпечній, виходячи з загального стану пацієнта, операції — аби лише за неї заплатили. Доводилося бачити лікарів, які за сумісництвом працювали в державній поліклініці та приватній клініці — й, відповідно, всіх відвідувачів поліклініки тупо спрямовували до клініки. Зі слів Яценюка взагалі жодного разу не випливало, що медична реформа має бути комплексною, бо такою — комплексною — є криза в галузі. От вам є чарівна паличка — махнемо нею, й усе, мов у казці, стане чудово-пречудово.

А з пам'яті ніяк не вивітрюється почуте в «10 хвилинах» два тижні тому (переповідаю не дослівно, але точно за змістом). Тоді Яценюк пояснював причини економічних невдач — мовляв, у світі криза, викликана падінням цін на нафту, вона вразила найбільші економіки світу, зокрема Китай, дещо зачепила також США та країни ЄС, а Україна глибоко інтегрована до світової економіки...

Що тут було сказати? Про те, що весь світ загинається від тяжкої кризи, й тільки Україна тримається до останнього, казала Юлія Тимошенко, коли була прем'єр-міністром. Казав Микола Азаров, коли був тим же самим. Казав Віктор Янукович, коли був президентом. І от тепер Арсеній Яценюк. Чи він і справді сподівався, що його слова сприймуть за беззастережну істину? Після цих слів виникли й інші запитання.

Таке, наприклад: невже Україна так тісно економічно пов'язана з Китаєм? А якщо ні, то яку іншу «найбільшу економіку світу» мав Яценюк на увазі? Є одна здогадка, але за часів російської агресії ця здогадка звучить надто вже непатріотично. Хоча... 2010 року, йдучи на президентські вибори, обіцяв же Яценюк «єдиний простір від Ужгорода до Петропавловська-Камчатського»!

А ще таке запитання: чи не міг би пан Яценюк пояснити, яким чином високотехнологічні економіки мають руйнуватися від падіння цін на нафту, тобто одну з сировинних, витратних складових? Економіки видобувного та нафтопереробного типу — так, але високотехнологічні? Можливо, тут і є якийсь зв'язок, але надто вже він неочевидний — то прем'єрові варто було, бодай аби його правильно зрозуміли, розкласти все по полицях.

І, нарешті, таке запитання: виходить, від падіння цін на російську нафту й, відповідно, російський газ Україні одне тільки лихо? І краще було б, якби ціни на російські нафту та газ так і залишалися захмарними? Бо саме так пролунали слова Яценюка.

Надто часто випуски «10 хвилин з Арсенієм Яценюком» справляють дивне враження й змушують пригадати стару рекламу: «Іноді краще мовчати». Бо так, нібито правильні, абеткові речі каже прем'єр — якщо взяти кожну його тезу окремо. Але якщо порівняти їх із реальністю — щось не складається. Ніби пан Яценюк скрупульозно діє за якимось підручником, а прораховувати наслідки тих дій — то вже даруйте. Ніби в реформах цінним є не кінцевий результат, а «сам процес».

Бо якось і не пригадати, щоби коли-небудь прем'єр-міністр зважував плюси та мінуси, розповідав про можливі побічні ефекти та про заходи до їхньої мінімізації. Його промови видаються не роз'яснювальними, а агітаційними, причому агітаційними в суто радянському розумінні.

«10 хвилин із Арсенієм Яценюком» є наочним прикладом від'ємної публічності — тобто того, як така от фальшива публічність, публічність-не-до-кінця може не збільшувати, а зменшувати довіру.

Фото - сркіншот з YouTube-запису програми