Робив це, вiрячи в iдею необхiдностi творення позитивного образу України. Вiрю у це, бо бачив, як залежить європейська публiчна думка про Україну вiд того, як повелося речникам цiєї опiнiї на наших землях.

Це не потьомкiнськi села, це не екскурсiї для європейських iнтелектуалiв, iнсценiзованi більшевиками у тридцятих роках. Це здоровий глузд i цiлком оправдане бажання берегти безпомiчних гостей вiд стресiв. (Колись менi оповiдали iсторiю про те, як в серединi п'ятдесятих один із польових командирiв УПА взяв пiд свою охорону групу польських студентiв-практикантiв, якi опинилися посеред бойових маршрутiв вiддiлiв українських партизанiв, польських бойовикiв, совєтських i польських урядових винищувальних загонiв, передовсiм тому, що любив молодiсть, а ще хотiв, щоб цi майбутнi iнтелiгенти мали що доброго оповiдати про свою молодiсть.)

Дотепер не знаю – як там з так званою правдою у впертому обминаннi Яремчого. Бо зрозумiти теперiшню Карпатiю без нього неможливо, але ж iснують мiсця, якi можна означити як тi, справжнi Карпати, але ж не тi, а цi справжнi Карпати конденсуються у Яремчому.

Задовгий вступ !!! (нiколи не мiг вловити пропорцiй мiж подуманою i написаною думкою).

Яремче викликає сумнiв уже навiть датою свого заснування – 1895. Навiть для вiдносно молодої iсторiї української колонiзацiї Карпат ця дата засвiжа. Курорти мали би у цьому вiдношеннi бути подiбними на коньяки, плiснявi сири, добрi вина, а не свiжу телятину i ще не пожовклий крiп. Кажуть, що тодi, коли Дора i Ямна, якi були популярним i затишним водночас лiтниськом львiвських нових (для 30-их) українцiв, у Яремчi по-смiшному купалися євреї-парвеню (з хусточкою на головi, затикаючи нiс i вуха, коли присiдали у воду, яка ледве сягала колiн...).

Тепер з моста над водоспадом скачуть за грошi хлопцi. Точно знаю, що перед тим порядно випивають, зiбранi грошi дають потримати приятелям, скачуть гарно i намагаються обминути при входженнi у воду не тiльки очевиднi каменi, але i мiтичний нiмецький танк, який "лежить на днi у плесi".

Мiст провадить до дива див – яремчанського сувенiрного базару. От коли менi стає шкода, що не роблю ретельних письменницьких нотаток, от коли стає завидно, що у художникiв є таке популярне заняття як малювання з натури. От коли пригадується француз Перек з його романом "Речi". От коли думаєш про iндiанцiв-алкоголiкiв, якi мрiяли про стримання навали європейських переселенцiв на свої пасовища. Дивним чином весь цей набiр предметiв викликає асоцiацiю з фiльмами про африканських чаклунiв, якi однаково вiльно використовують у своїх манiпуляцiях предвiчнi iнструменти давнiх цивiлiзацiй, примiтивне начиння доiсторичних часiв i пластиковi пляшки та одноразовi фотоапарати, зробленi десь у притонах азiатських мегаполiсiв.

Починаєш розумiти, що призначення бiльшостi предметiв визначити неможливо. Але поєднання!!!

У тих самих будках продаються (не можу всього згадати) гуцульськi лiжники (їх узiр за останнi кiлька рокiв перестав бути традицiйним, може нагадувати плед, пончо, може бути бiлим, сiрим або отруйно голубим), цiлком ужитковi i незмiннi протягом столiть вовнянi капчурi, бездоганнi макiтри i казковi гетьманськi булави, щось, що вимагає вiд нас безперервного перекушування, – батончики, горiшки, чоколядки, андрутики i вафельки, багато всього до фотографування – плiвки, батарейки, може для цього ж i рiзноманiтнi петарди, фоєрверки, зимнi вогнi. Поруч розкладенi гуцульськи капелюшки (колись Хустська фетрова фабрика мала обов'язок забезпечувати полiтбюро капелюхами (особливо звернiть увагу на Суслова) так, як Тисменецька хутрова – розкiшними зимоми вушанками (чому навiть у найбiльшi морози цi члени нiколи не опускали вух, адже на зонi i у вiйську це можна було робити, починаючи вiд якихось двадцяти градусiв?)), химернi солом'янi брилi i ковбойськi капелюхи на шкiляному пасочку, до якого можна приторочити п‘юрко орла, чiчку рододендрону i т.д. Через брак мiсця i часу мушу спинитися.

Але є ще тисячi брилкiв (виявляється, що це рiч першої необхiдностi) у виглядi кiстякiв, недопалкiв мальборо, мiнi-револьферiв i мiнi-(функцiональних)кинджалiв. Так само, як дерев‘янi кульковi ручки-чоловiки (тягнеш одну частину гуцулика у кептарику i гачах – i з'являється величезний фалос, яскраво нафарбований червоним на самому кiнцi) доповнилися такими ж милими гуцулками (тягнеш одну частину самописьця – спiдниця зсувається i оголюється беззастережне лоно з ретельно прилiпленим пучком найсправжнiшої овечої нефарбованої вовни).

Перед пiдсумком – останнi фрагменти: культова турбаза "Гуцульщина", яка отримала Шевченкiвську премiю i на багато десятилiть вплинула на всю стилiстику "сучасної української архiтектури", розвалена; довкола iншої культової вже тепер найдорожчої турбази "Карпати" – будiвельне смiття, ненза i розпука; неймовiрна кiлькiсть випадкових статевих актiв, якi єднають захiд i схiд України; пам‘ятник ковпакiвцям напроти Крайового музею визвольних змагань...

Маю вiдчуття, що все це свiдчить однаково сильно про двi речi. Може здатися, що справжнiй Гуцульщинi, Карпатiї, Галичинi i всiм нам – кiнець. А може видатися, що всi цi ознаки переконують у протилежному – гуцули i Карпати, ми i вони, все i все – безмертне i незнищенне.