Остаточний діагноз

24 Листопада 2003
1335
24 Листопада 2003
14:09

Остаточний діагноз

1335
Натхненники антиющенківської кампанії перебували до недавнього часу перед вибором – працювати в полі більш-менш вигадливих інтриг чи тупо зосередитись на примітивній „мочилівці”.
Остаточний діагноз


„Не люблю починати з цитат, але на події минулого тижня варто подивитися очима Конфуція. Коли його запитали, з чого би він почав управляти державою, той відповів: "Почав би з повернення словам їх справжнього змісту”, – так розпочав останню програму „Епіцентр” її ведучий В’ячеслав Піховшек.

Зворушливо було почути ці слова від „філософа за професією і освітою”, який обрав своїм головним заняттям якраз позбавлення слів будь-якого адекватного змісту. Або точніше - надання наперед визначеного змісту і словам, і подіям.

Що ж, якщо скористатись порадою ведучого „Епіцентру” і спробувати повернути словам справжній зміст, стане зрозуміло: інформаційна війна з опозицією вступає у свою „гарячу” фазу.

Концепція цих воєнних дій визначилась давно і тепер із кожним днем лише набирає розмаху. Вона не відзначається оригінальністю і в різних варіантах повторювалася у різних країнах СНД. Суть її полягає у тому, щоб за будь-яку ціну маргіналізувати опозиційні політичні сили - у нашій сучасній ситуації передусім „Нашу Україну”, - наділивши їх „ярликами” терористів, фашистів, націонал-екстремістів, якщо узагальнити - головних противників суспільної стабільності.

Технології такого типу вже застосовувалися і в Україні - у другому турі минулих президентських виборів 1999 року. Тоді, правда, роль „дестабілізаторів” відводилась комуністам і їхньому лідеру Петру Симоненкові.

Тоді ж, як і зараз, – але ще до першого туру - реалізовувались технології, спрямовані на розкол опозиційних сил. Які, кінець кінцем, були реалізовані, якщо хто пригадує, за безпосередньої участі нинішнього міністра оборони, навіть якщо незалежно від його бажання. Схожість прийомів і навіть риторики тодішньої антиопозиційної пропаганди могли б багато кому відкрити очі і зараз.

Але з історичною пам’яттю в українських громадян справи кепські. До чого, до речі, чимало прислужились і згаданий на початку знавець Конфуція, і його попередники, соратники та послідовники. Втім, якщо більш-менш уважно приглянутись і прислухатись до формулювань того ж останнього „Епіцентру”, задум влади розшифровується без напруги. Мало того, як уже не раз зазначала „Детектор медіа”, ці задуми вже не маскуються – вони елементарно нав’язуються. Причому, що цікаво, нав’язуються вже не тільки глядачам, а й самим „акробатам фарсу”, позбавляючи навіть таких „зірок” маніпуляцій, як той же Піховшек, хоча б дрібної втіхи побавитися перед камерою якими-небудь начебто ліберальними інтенціями.

Забави закінчилися, поступившись місцем чіткому, жорсткому виконанню відповідних вказівок – у рамках, так би мовити, військово-інформаційної доктрини. Яка вибудовується наступним чином: стабільність - „наше все”, влада – запорука державної стабільності, провладні політичні сили - її основа. Політичні сили, які декларують необхідність зміни нинішньої влади, – вороги стабільності, екстремісти з фашистським „ухилом”(або ж, і все частіше, звучить: просто фашисти). При цьому опозиція є зборищем людей, які ні в морально-етичному сенсі, ні в правовому сенсі, як мінімум, нічим не кращі від тих, хто при владі нині (згідно прально-порошкового слогана – навіщо платити більше?). Треба думати, саме в такому сенсі буде найближчим часом задіяний і (ясно ж, не просто так викинутий) аудіокомпромат проти того ж Петра Порошенка та 5 каналу. Можливо, все в найближчому „Епіцентрі”… Елементарна стратегія пропонується до буквального виконання ЗМІ, прямо підконтрольним об’єднаним соціал-демократам. Ну а ЗМІ, що контролюються іншими фінансово-політичними групами (цей факт ще недавно мало не породив плюралістичні ілюзії), займаються допоміжними, але теж важливими справами – від „глибокої” псевдоаналітики типу прогнозування процесу розколу опозиції, падіння рейтингу Ющенка, пережовування системних та ситуативних проблем і недоліків опозиційних політиків і аж до вкидання у медійний контекст суцільно вигаданих, або поданих у відповідно викривленій, пересмикнутій формі повідомлень.

Для апробації тих чи інших маніпулятивних „заманух” використовуються, як і раніше, різноманітні інтернет-майданчики, де можна, при бажанні, лише за одними заголовками вирахувати, так би мовити, „порядок денний” провладних ЗМІ в боротьбі з опозицією. Для прикладу, кілька заголовків інет-видання „Тиждень”(більше відомого як „Темник”) лише за кілька останніх днів:

Підсумки тижня: Світло політреформи і тінь націонал-"нашизму",



"Прєрваний польот", або Кінець початку ери "нашизму",

„НУ: курс на політичне самознищення-2”,



"Нашисти" - таки нацисти.



Під заголовками, певна річ, – концентрована антиющенківська пропаганда в жорстких рамках згаданої загальної концепції, яка надалі тиражується у більш відомих виданнях чи телепрограмах – на зразок „Проте” чи „Епіцентру”. Зміст їх, причому, часто збігається мало не дослівно. Про загальну спрямованість – годі й казати. Так само, як і загалом, попри різні формальні нюанси, провладні ЗМІ, як і їхні власники, як і ангажовані політичні аналітики, як і адепти „політреформи а-ля Кучма” шикуються у відповідному векторі, як металева стружка під дією магніту.

І, за великим рахунком, той страх, який охопив правлячу еліту і змусив її до подібного рівня консолідації та об’єднання зусиль проти однієї людини і очолюваної нею політичної структури(з усіма її промахами, недоліками і слабкостями), свідчить на користь Ющенка більше, ніж найвигадливіша пропаганда і агітація.

З цієї точки зору натхненники антиющенківської кампанії перебувають, або перебували до недавнього часу перед вибором – працювати в полі більш-менш вигадливих інтриг чи, згідно наполеонівського принципу про „правоту великих батальйонів”, тупо зосередитись на примітивній „мочилівці”. Численні приклади останнього часу дають змогу остаточно визначитись із „діагнозом” – головна ставка зроблена на примітив.

Наскільки він буде ефективним у кінцевому рахунку? До чого приведуть тупорилі, але настирливі спроби насильницьки позиціонувати Ющенка в масовій свідомості як „радикального екстреміста, приреченого спиратися на нечисленних галицьких націоналістів-есесівців”? Час, звісно, покаже.

Зате вже зараз ясно, що влада, позиціонуючи себе, вже не прагне мати в очах власних громадян кращий вигляд – тобто переконувати у своїй особливій управлінській ефективності, здатності покращити добробут громадян. Єдина „фішка”, за яку вони чіпляються, – це все та ж сумнозвісна стабільність. Ну що ж, досить, принаймні, об’єктивна оцінка рівня довіри громадян до влади взагалі і її головного керманича – зокрема...

Ось характерна цитата з уже згаданого „Епіцентру” від 16 листопада:

СТУДІЯ(В.Піховшек): - Іде жорстока політична боротьба. І хто б що вам не говорив, це єдине пояснення її жорстокості, її температури, її, якщо завгодно, напруження. Чому? Ось як відповідають у партії, що симпатизує Віктору Андрійовичу Ющенку. У цієї партії на язиці те, що у Ющенка на умі.

СИНХРОН: Інтернет-видання "Майдан", 13 листопада 2003 року. "Партія "Яблуко" виступає за перегляд результатів приватизації великих державних підприємств після проведення виборів президента в 2004 році... необхідно реприватизувати або націоналізувати великі гірничо-збагачувальні комбінати і великі металургійні підприємства, а також підприємства нафтогазового комплексу, які, на їх погляд, приватизовані з порушеннями".

І давайте не мати ілюзій. Реприватизація зовсім не означає, що народ щось отримає. Як завжди, народ матиме до цього опосередковане або жодного відношення не матиме. Реприватизація означає, що прийдуть нові підпанки, які хочуть отримати власність, яка зараз не в них. Тільки нам-то що до цього? Кому ця ситуація вигідна, так це Віктору Андрійовичу Ющенко, який постійно отримує бали як постраждалий. Те, що стосується безпосередньо нас, це до чого можуть привести політичні катаклізми в країні. Скільки людей буде в них втягнуто і скільки постраждає. До того ж, політичне протистояння відкине країну на роки назад. Не дарма прозвучали такі слова прем`єра Віктора Януковича:

СИНХРОН: Віктор ЯНУКОВИЧ, Прем’єр-міністр України: Головний чинник - це стабільність, це налаштованість суспільства в Україні на стабільність, це налаштованість влади на стабільність, налаштованість політиків на стабільність”.

Як кажуть, все ясно, тільки нічого не зрозуміло. Прихід Ющенка загрожує реприватизацією? Припустимо. Але „народ до цього жодного відношення не матиме”. Як і завжди. Так у чому проблема? Ага. Ті, хто чогось накрав раніше, змін не хочуть. Тепер для них „головний чинник – це стабільність”. Концептуально, нічого не скажеш. От до чого зводиться сенс політичної кампанії нинішньої влади. Зберегти оцю саму "стабільність". До речі тут видалася і та ж Тузла, якою так завзято продовжує „опікуватись” Піховшек, демонструючи, як для нашого зазвичай русофільського есдеківського ефіру, чудеса жорсткої позиції відносно Росії. Адже „вирішуючи питання” з Тузлою, Кучма в підконтрольних мас-медіа знову подаватиметься як гарант стабільності та здатності захистити країну від будь-яких катаклізмів як усередині, так і зовні кордонів. А що в цей час, мовляв, демонструє Ющенко? Звичайно, не реальний Ющенко – а той, яким його, майже фашистом, представляють провладні медіа? От вам і вся технологія. Цікаво буде, до речі, подивитися, як, відігравши її, есдеківські медіа знову стануть лагідними та пухнастими стосовно Путіна та його адміністрації...

І в той же час ніхто, звісно, не скаже, що "стабільність", запоручником якої знову збираються зробити український народ, всупереч усім законам політології, базується на супербагатстві меншості та злиднях більшості. Ця стабільність куплена за гроші мільйонів українських заробітчан, які в наймах у благополучних європейців "відбивають" хоч невелику частину вкраденого у них олігархами і потім імітують на батьківщині "середній клас", не полишаючи при цьому мрії втекти "за бугор" назавжди. Куплена ціною невиплачуваних зарплат працівників бюджетної сфери. Та що там говорити – і так все всім ясно. Усе це було – і все це залишилось. Просто давно зникло з медійного "порядку денного", бо в українських медіа знають, як треба охороняти "стабільність".

Народ справді, що називається, "приноровився" жити при нинішньому режимі. Інстинкт виживання українців, загартований голодоморами, робить свою справу. Ми навчилися жити - ігноруючи владу, зневажаючи владу, всупереч владі. І як не парадоксально – владу це влаштовує. Вона теж пристосувалася до цієї ситуації, визначилася з формами експлуатації і видобування грошей із населення, зрештою, просто сформувалась як клієнтелістська, корупційна псевдодемократія, яка "по понятиям разводит" внутрішні суперечності, навіть на гадці не маючи зважати на якесь там "єдине джерело влади в Україні" (тобто, згідно Конституції, – все той же народ).

Власне, до стабільності такої влади, але дещо „відредагованої” під „мультиолігархічну” замість нинішньої „державно-олігархічної”, коли всі олігархи – у кулаці в одного Гаранта їхніх капіталів, і має привести задумана есдеками так звана „політична реформа”. Яка ось-ось знову вийде на перший план не тільки „громадсько”-форумних, а й медійних технологій.

Головного ж ефекту від триваючої роками позірно-вільної, постмодерністської гри з медійними інтерпретаціями політичного життя – реального та імітованого - досягнуто давно. Масово визнаний у народі діагноз українського політикуму, щоб не вживати непарламентських виразів, можна сформулювати так: ”усі вони одним миром мазані”.

У цьому діагнозі – найбільша загроза для здійснення в Україні будь-яких системних змін. А в сенсі прикладному – саме тут закладена найбільша загроза для майбутнього президентства Віктора Ющенка. Що не кажи, діяльність будь-якої опозиції – за визначенням, за природою - джерело суспільних пертурбацій. Страх населення перед змінами, небажання адаптуватися по-новому, хай навіть до більш цивілізованих і демократичних правил, можуть стати куди вагомішим аргументом на користь збереження сьогоднішнього варіанту "стабільності", ніж вигадки хитромудрих політтехнологів про "нацистів", "фашистів" і "націонал-екстремістів", безглуздя яких неочевидне лише люмпенізованим фанатам халявної горілки.



Та, власне, всі ці "страхітливі" міфи і розраховані зовсім не на буквальне сприйняття, а саме на утвердження підсвідомих страхів і загального почуття відрази до політики взагалі.

Паралельно проштовхувана всіма доступними засобами все та ж "політреформа" – теж давно очевидний варіант тотального усунення громадян від будь-якої політичної участі.(На певний оптимізм, правда, налаштовують результати опитувань громадської думки, про які повідомив днями директор Інституту соціальної психології Ігор Слюсаревський - майже 80% респондентів виступають за всенародне обрання Президента.)

Постає питання – яким чином може бути нейтралізована така загроза? Бо якщо це протистояння, образно кажучи, залишиться на його сьогоднішньому рівні: між "Кучмою -2"(в сенсі - провладним кандидатом) і, скажімо, Ющенком як "Кучмою з людським обличчям"(розумнішим, по-людськи привабливішим і т.д.), але так чи інакше змушеним діяти в рамках існуючих правил гри – тут успіх нинішньої інформаційної війни проти Ющенка зовсім не виключений.

Спробуємо запропонувати (звісно, суто гіпотетичний) варіант вирішення проблеми.

Очевидно, що "Наша Україна" має перевести протистояння з владою у принципово іншу площину.

Питання зміни влади має набути в суспільній свідомості, сказати б, екзистенціального характеру. Має йтися про вибір не між гіршими і кращими політичними персонажами, не між, припустімо, Ющенком, який зараз має високий рівень довіри населення, і Кучмою – з його негативними рейтинговими показниками, а про вибір між існуючою псевдостабільністю (за якою приховується елементарна стагнація, занепад і подальша деградація України аж до безнадійної відсталості) і спробою національного модернізаційного реваншу. Реваншу, який би залишив українцям шанси таки врешті-решт долучитися до європейської цивілізації – у всіх сенсах.

Що для цього потрібно? Передусім, усвідомлення опозиційними лідерами модернізаційної мети – як головної, для якої здобуття влади – не самоціль, а лише інструмент реалізації.

Потім - відповідна зміна стратегії і тактики. І, нарешті, концентрація зусиль із донесення до масової свідомості (яким чином – питання технологічне і, попри всі труднощі, виконуване) інформації про нову глобальну суперечність – між безнадійним Минулим і перспективним Майбутнім.

Знову-таки, чисто теоретично, внаслідок такої "зміни віх" нині грізні і небезпечні політичні інтриги та інформаційні війни в масовій свідомості матимуть вигляд (і сприйматимуться) як жалюгідні, історично безперспективні спроби протистояти Прогресу.

А от на питання, чи спроможна опозиція на такі кардинальні зміни, можемо відповісти, як ота сова із старого анекдоту, що порадила мишам з метою самозахисту перетворитися на їжаків. Коли бідолашні миші запитали, як же це зробити, вона відповіла: "Це мене не стосується. Я мислю стратегічно..."
У зв'язку зі зміною назви громадської організації «Телекритика» на «Детектор медіа» в 2016 році, в архівних матеріалах сайтів, видавцем яких є організація, назва також змінена
Наталя Лігачова, "Детектор медіа"
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
1335
Читайте також
20.09.2001 14:25
«Детектор медіа»
2 353
Коментарі
0
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
Долучайтеся до Спільноти «Детектора медіа»!
Ми прагнемо об’єднати тих, хто вміє критично мислити та прагне змінювати український медіапростір на краще. Разом ми сильніші!
Спільнота ДМ
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду