Обидва виконавці, точніше, їхні пісні, мають свої переваги. Пісня Джамали є глибокою, натомість пісня SunSay — заводною й «більш міжнародною» за звучанням. Пісня Джамали розповідає про трагічну сторінку нашої історії, натомість пісня SunSay є оптимістичною й життєстверджувальною.

Що є зараз важливішим, яку Україну, знаючи про нинішню ситуацію, краще оцінить Європа — традиційно «багатостраждальну», а чи таку, яка попри все радіє життю? Таку, яка співає ексклюзивно свою музику з фольклорним корінням, а чи таку, що перебуває на загальноєвропейській хвилі? Того ніхто не може передбачити заздалегідь. Єдине суто особистісне враження: чомусь, коли SunSay показували крупним планом, перед очима поставав Монс Зелмерльов. Чому? Не знаю. Ані у зовнішності, ані, тим паче, в пісні — нічого спільного, але менше з тим. Може, манера триматися, щось невловиме в міміці та жестах?

Ще під час першого півфіналу члени журі попереджали: волею сліпого жереба до першого півфіналу потрапили, умовно кажучи, ліричні, спокійно-мелодійні пісні, тоді як до другого — жваві, яскраві й різнопланові. Навіть якщо це й справді була воля жереба (а не довіряти журі я не маю підстав), це вийшло дуже грамотно з режисерського погляду — у плані активізації темпу та накручування інтриги. Власне, на міжнародних конкурсах «Євробачення», й теж волею сліпого жереба, рік за роком спостерігається те саме: спокійніший перший півфінал і карнавальний, безбаштовий другий. Якби учасників було розподілено інакше, немає гарантії, що яскраві виступи з другого півфіналу не задавили б собою камерніші виступи з першого. Та й трійки переможців явно виокремлювалися на загальному тлі саме у своїх півфіналах: Brunettes Shoot Blondes цілком могли загубитися, якби виступали у другому, а Pur:Pur не так яскраво сприймалися б на загальному тлі першого.

Якщо вести мову про хід дійства, то перший півфінал виявився тим першим млинцем, що вийшов глевким: порівняно з ним, у другому півфіналі чимало чого було скориговано. В усякому разі, балачок було менше, а ведучі поводилися стриманіше й не виходили на перший план — ну, майже не виходили. Хоча однаково подеколи їх видавалося забагато. «Художнє випендрювання» учасників перед виступами зазнало певної трансформації й у другому півфіналі перетворилося на щось, подібне до сповідей. На щось більш-менш щире. Залишаючись при переконанні, що цей пункт програми є зайвим, мушу зазначити: в такому форматі «словеса» учасників, вочевидь, корелювали з їхнім співом. Зворушливо щирим був SunSay, сказавши щось на кшталт: «Я не маю голосу Джамали, але хочу спробувати». Якщо це й була гра, то дуже тонка й природна. Ті ж учасники, що корчили з себе суперзірок: «Та я! Та ми! Всіх порвемо!» - вони й отримали те, на що виступили. Втім, знову повторюся: навіть у вигляді «сповідей» розмовні виступи учасників створюють у глядачів упереджене сприйняття їхніх пісенних виступів.

Не обійшлося й без ложки дьогтю: після виступу переможниці іспанського національного відбору Барей (у першому півфіналі виступав переможець білоруського відбору Айван) Олександр Педан спитав у неї: «What do you think about Ukraine?» (а чи «about Ukrainiaп» - пролунало, радше, так). Зрозуміло, запитувати в іноземців щось на кшталт: «Вам Україна сподобалася, а чи дуже сподобалася?» - це традиційне з розряду «Про що спитати, коли не знаєш, про що спитати». Але ж так відверто напрошуватися на компліменти — чи не надто вже по-дитячому?

Цього разу під час багатьох виступів (а я залишився вірним «UA: Першому», чию трансляцію й переглядав) складалося враження: щось у конкурсантів негаразд із вокалом. Якийсь глухий він, плаский. А журі хвалило тих самих учасників за чудовий вокал... Аж потім спало на думку: а може, це щось зі звуком? І справді, коли під час глядацького голосування демонстрували нарізки з виступів, звучало все зовсім інакше, глибоко й рельєфно — принаймні там, де було таким. І, до речі, цього разу ведучі уточнили: з одного телефонного номеру можна відправляти не взагалі одне SMS, а по одному за кожного виконавця.

Що ж до нарізок, то повторювали їх кілька разів, причому не лише під час трансляції, а й між програмами в перерві. Якщо під час першого півфіналу включені до нарізок фрагменти пісень видавалися довільними й не завжди виграшними, то цього разу їх було дуже вдало підібрано — аж до того, що фрагмент пісні тріо Japanda був набагато виграшнішим, ніж пісня в цілому.

Зазнала змін і поведінка журі. Руслана прямо заявила: після першого півфіналу докоряли, що журі своїми оцінками підказує глядачам, як за кого голосувати. Тому цього разу члени журі були стримані й виголошували самий лише позитив — щоправда, такий, у якому досить легко було прочитати підтексти. Подеколи ці підтексти видавалися не дуже доречними. Скажімо, вельмишановна Руслана наводила аналогії з минулих конкурсів «Євробачення», причому подеколи суто зовнішні. Скажімо, після виступу тієї ж таки Japanda вона розповіла про виступи, де учасники зображували тварин, та місця (низькі), які вони в підсумку посідали. Але ж не факт, що одного разу перевдягнені під тварин конкурсанти не зможуть проспівати дуже яскраву пісню й посісти високе місце! Так само можна наводити й приклади артистів, що, наприклад, виступали з балетом — і теж не здобули високих місць. Бо річ у даному разі була от у чому: якби в тріо Japanda не було танцюриста в масці панди, вони однаково навряд чи посіли б вище місце — бо заявлена ними як буцімто супероригінальна пісня, з претензійним вокалом та костюмами, насправді виявилася досить банальною й навіть нуднуватою.

І ще камінець у город Руслани: її неодноразові побажання внести до номеру «щось суто українське» особисто мені нагадували вироки радянської критики: «Эта песня — несоветская!» Бо що аж такого суто українського було у виступі того ж таки SunSay — даруйте, я збагнути того не маю снаги. Якщо «суто українське» треба спеціально додавати, то, даруйте, це вийде радянське ВІА «Аріель». Коли артист просто співає — щиро співає те, що йому до вподоби, нікуди те українське не подінеться, а виявиться так або інакше. Бо, коли на те вже пішло, що суто данського в Еммелі де Форест, що суто австрійського в Кончіти Вурст, що суто шведського в Монса Зелмерльова? Руслана запропонувала не менше, ніж «вивіряти алгеброю гармонію»...

Далі про журі дещо згодом, а з нагоди оцього «чогось суто українського» ми переходимо до проблеми, що постала вельми неочікуваним чином, - до співвідношення «ми та Європа». Адже політичний курс на інтеграцію до Європи цілком може розбитися об буденне, повсякденне сприйняття згаданого співвідношення. Протягом обох півфіналів (першого більше, другого менше) члени журі — надто ж Лижичко та Данилко — неодноразово повторювали: для «тут» це гарна пісня, для «там» вона не пасує. Отут виникало дуже дивне відчуття: з ними хотілося погодитися й не погодитися водночас. Погодитися, якщо мати на увазі загальний рівень найкращих пісень міжнародного конкурсу, їхню драйвовість та «откутюрність», а ще той факт, що й справді не кожна пісня годиться для виступу на конкурсі.

А не погодитися через те, що в такий спосіб, свідомо чи ні, Україну протиставляли Європі як щось засадничо інакше, з засадничо іншими, неєвропейськими смаками, вподобаннями та, коли хочете, світосприйняттям.

Тож далі про журі. Його стримана толерантність тривала рівно доти, доки з конкурсною піснею не виступила Вікторія Петрик. Отут журі від неї сухого місця не залишило — попри навіть те, що, коли дивитися об'єктивно, на міжнародному конкурсі пісня Петрик гарантовано опинилася б у фіналі й там посіла б місця десь між п'ятим та п'ятнадцятим. Але, по-перше, в репліках дівчини дуже відчутно лунала зіркова хвороба. А по-друге...

Вікторія Петрик співала пісню шведських авторок. Запитання: то вона тепер скрізь і завжди співатиме їхні пісні? Дует «НеАнгели» (що виступав під назвою NuAngels) узяв пісню Александра Барда — колишнього лідера Army of Lovers, а нині знаного продюсера та соціолога. То відтепер дівчата випустять альбом пісень Барда? Виконуватимуть їх протягом хоча б одного цілого відділення своїх концертів? Адже члени журі неодноразово, навіть підкреслено, наголошували: цей номер зроблено спеціально для конкурсу «Євробачення».

Певна частина учасників прагнули, даруйте, випендритися. У тому розумінні, що проспівати щось «спеціально для Європи», не те, що вони співають зазвичай. Вирахувати, що в Європі «прокотить», і вирахувати найчастіше хибно. Бо Європа, власне, є далеко не одновимірною й далеко не гомогенною. Результати півфіналів засвідчили одну простеньку річ: лідерами, за одним лише винятком, стали ті артисти, що співали у звичному для себе стилі — те й таке, що вони співають завжди.

І хоч члени журі здебільшого пояснювали, що вони мали на увазі, але так і не було чітко артикульовано, чим оце «там» відрізняється від «тут». Тож можна було зрозуміти так, ніби журі заохочувало пускати пил в очі й готувати для «Євробачення» якісь особливі пісні одноразового використання. До того ж, подеколи репліки журі лунали так, ніби Європа — це щось геть окреме, до якого Україна з її пісенними традиціями не має жодного стосунку. Ніби Україна чужа й чужорідна на європейському святі пісні — просто тобі бідна родичка якась.

І тут ми виходимо на ще одну проблему: навіщо, взагалі-то, артисти їдуть на конкурс Євробачення, яку мету вони перед собою ставлять? Чим відрізняються артисти від спортсменів? Передусім от чим: якщо для спортсменів перші місця й рекордні результати на змаганнях є метою, то для артистів мета — збирати зали й продавати записи; перші місця на конкурсах є лише засобом, способом заявити про себе й привернути увагу до своєї творчості. Якщо спортсмени, досягнувши високих результатів, часто-густо після цього залишають спорт, то для артиста «піти непереможеним» - то вельми сумнівний крок. Після перемоги на конкурсі для артиста постає питання: що далі?

2002 року на конкурсі «Євробачення» в Таллінні перемогла представниця Латвії Мері Н. Перемогла з запальною піснею й яскравим виступом. А от відповіді на запитання «що далі?» вона не мала й запропонувати інші яскраві пісні не змогла. Тож, трішечки погрівшись у променях слави, вона так і не здобула популярності навіть у рідній Латвії — а нині, як розповідали латвійці, викладає в дитячій музичній школі.

Зрештою, річ узагалі не в місці. 2007 року в Хельсінкі друге місце посіла Вєрка Сердючка, 2008 року в Белграді таке саме друге місце посіла Ані Лорак. Але якщо виступ Вєрки Сердючки запам'ятався, й ми бачимо його щороку в різних нарізках, продукованих ЄМС, то що й як співала Ані Лорак, сьогодні вже навряд чи хто й пригадає: вокал потужний, виступ натужний.

Місце на конкурсі — це лише шанс й аж ніяк не самоціль. А пісні одноразового використання «спеціально для конкурсу» - це розпис у тому, що використано той шанс, навіть якщо він трапиться, не буде.

І знову про журі. Після виступу SunSay воно не приховувало захвату: кому віддадуть перше місце, було вже очевидно. Так само поводилися й ведучі. Ба більше: у випуску новин, що вийшов в ефір у перерві між конкурсними виступами та підбиттям підсумків, лунали оцінки виступів. Так, SunSay був поза конкуренцією, але, все ж,було б краще, якби й журі, й ведучі, й кореспонденти роздавали цілком заслужені ним компліменти вже після голосування.

Одного разу Костянтин Меладзе порушив звичний регламент, закликавши глядачів підтримати гурт Peaks of Kings ще до його виступу. І це було виправдано: самодіяльний гурт із закарпатського села поміж «грандами»... Так, суто по-людськи хотілося його підтримати, але надто впадала в око суто самодіяльна риса — відсутність почуття міри. До ностальгійної пародії на глем-рок це не дотягувало, як для серйозного виступу все було надто гіпертрофовано — й хрипіння в заспівах, і шаленість у приспіві, й жестикуляція. Й так, емоційно виконані мелодійні пісні на «Євробаченні» мають шанси незалежно від стилю, але... скільки вже разів відроджувалося диско, але щоразу в нових іпостасях, у модернізованому вигляді — бо інакше це виглядало б копією, вторинністю. Оцієї дещиці модернізації бракувало закарпатцям. Усе це, втім, легко було б виправити протягом кількох репетицій, і той факт, що гурт посів сьоме місце за оцінками журі й восьме за оцінками глядачів, дає йому шанси на майбутнє.

Отут і постає головна проблема. Руслана зауважила: мовляв, кажуть, що в Україні немає поп-музики — то от же вона! Усе це так, і, за великим рахунком, усі без винятку пісні, що пролунали в обох півфіналах, у Стокгольмі мали б усі шанси пройти до фіналу. Якісь пісні мали більші шанси, якісь - менші, але мали б усі. От тільки чи отримають ці пісні подальше життя, чи з'являтимуться вони на телеекранах та в радіоефірах? А чи бал, як і раніше, правитиме попса а-ля рюс? От у цьому є дуже великі сумніви. Хоча б через те, що у другому півфіналі лише Аркадій Войтюк співав українською, всі решта — англійською. А наші телерадіоменеджери, нема де правди діти, незрідка підходять до пісень за критеріями російських частівок — як до текстів під акомпанемент, і що невибагливіший, то краще. Знову «тут вам не там»? Але чи в Польщі, Італії, Португалії, Греції так уже всі, мов на підбір, володіють англійською?

І насамкінець. «СТБ проводить конкурс», «Те, що відбувається на СТБ» - маючи на увазі півфінали національного відбору, про «UA: Перший» уже й не згадували. Зрозуміло: фінанси. Через них і до неможливого довгі рекламні паузи. Але, за ідеєю, конкурси «Євробачення» — це мав би бути ексклюзивний продукт новонароджуваного суспільного телебачення, й такі — ексклюзивні — продукти на етапі становлення йому були б ой як потрібні...

...А тим часом, за традицією, розгорівся скандал: стверджують, що в порушення правил конкурсів «Євробачення» пісня SunSay не є новою.

Фото - «Полтавская правда»