Пошуки мені завжди видавалися менш цінними, ніж запізнання. Я серйозно вважаю, що для того, щоби зустрітися зі світом, не обов‘язково кудись іти, бо світ має шанс прийти до тебе. Адже бути знайденим завжди краще, ніж знайти. Врешті, ніколи не вірив у те, що вода мусить текти під камінь. Тому мудрість про лежачий камінь видавалася мені сумнівною. Насправді каменеві найкраще тоді, коли він міцно лежить, а вода ковзає по його вільному від заземлення боці. А тому найбільшу радість від театру переживав саме тоді, коли цей театр приїжджав, приходив, прибивався до мене, до мого міста, до мого дому.

Однак усе це не стосується таких речей як паломництво i виправа. Іти на паломництво чи на виправу -- те саме, що у гриби. Бо тоді йдеться до конкретного гриба, який -- ти знаєш -- до тебе ніколи не прийде, але тобі чомусь дуже потрібний.

Ніколи не був знавцем театру. Так само, як діти, котрі шаленіють від різдвяної ялинки, не можуть мати потреби відрізняти ялицю від смереки, сосну від ялини, а ялину від ялиці.

Але маю таке відчуття, що тим, хто театр любить, хто його знає, до кого різні театри завжди приїжджають, варто все ж зробити одну виправу, одне паломництво на сам схід Заходу. Тим більше, що це так просто (у багатьох випадках пересунутися кудись Україною значно важче), тим паче, що вас там завжди приймуть, бо під їхній лежачий камінь вода не тече, але приємно ковзає. Шкода не відвідати Гардзєніце.

Гардзєніце -- малесеньке село на сході Польщі, якихось тридцять кілометрів перед Любліном. Типовий польський краєвид – дещо залітературний -- рівнина, перетнута вузькими спокійними річками, особливо меланхолійний колір трави, пісок i поруч мочари, дуже багато старезних верб, сосново-грабові ліси, придорожні хрести.

Гардзєніце -- маєток серед англійського парку. Із палацом, офіциною, стайнею, млинами, шпихлірами. Все з білого піскового каменю.

Гардзєніце -- театр Володимира Станєвського, який уже двадцять п‘ять років живе у цьому середовищі і робить щось таке, до чого власне варто приїхати самому. Ще у сімдесятих, коли Станєвський знайшов Гардзєнiце, то назвав село і традиційну культуру новим натуральним середовищем театру. Кожен спектакль театру перебував у цьому середовищі. Жест і музика, спів і постава стали тою методою, котра зробила Гардзєніце (так називається театр під керівництвом Станєвського, який (театр) розмістився у власноручно відновленому маєтку на околиці села) явищем світового значення. Кожен із цих спектаклів має шанс якщо не перевернути уявлення глядача про те, яким може бути театр, то принаймні доповнити його підозри про бездонність і тотипотентність театральної практики.

Гардзєніце -- злива, потік, струм, ритм, радість тіла через дух, духу через горло, пам‘яті від ритму, пальців із-за підошов. Буря, в яку встигаєш закохатися відразу після того, коли вона, як i твоя зачарована німота під час бурі, минає, залишаючи по собі довгу ностальгію.

Для того, щоби зробити "Протопопа Авакума", артисти вивчили православні церковні і народні співи і жести ікон та рухи священиків. Це було виявом євразійської душі.

"Карміна Бурана" постала з двох джерел -- знаменитої збірки середньовічних пісень та історії про Трістана і Ізольду. Станєвський називає її монографією кохання.

"Метаморфози" за бестселером Апулея -- надзвичайна спроба реанімації музики Давньої Греції. Результат неймовірного спілкування із нотатками на камені, розшифровування натяків на звучання, зафіксованих у вибитих на плиті знаках. Рухи, поняття i експресія, відформовані з античних фресок, амфор і скульптур.

I так далі... Природа не несе моралі, повчання, уроку. Але зустріч з нею залишає глибокий слід, котрий спричиняється до перетворень. Природа не дається до буквального відчитання. Натомість можна її зробити частиною власного досвіду.

Щось подібне стосується i Гардзєніц, у які варто піти тим, кому подобається театр i джерела.