Сьомий сезон сатиричного мультфільму «Казкова Русь», який виробляє «Квартал'95» і показує щоп'ятниці в рамках гумористичної програми «Вечірній Київ» на «1+1», заганяє мене як постійного глядача в глухий кут. Так, це вже давно не маніпуляції, не підігрування правлячій партії, не «мочилово» одних на користь інших. Персонажі за шість попередніх сезонів освоїлися в тривимірному світі й живуть власним життям. Здебільшого воно не схоже на життя прототипів. Наприклад, ви бачили десь Юлію Тимошенко в відвертому купальнику? А в «Казковій Русі» Юля з косою демонструвала пишні форми цілу серію.

Але разом із тим саме цей сезон наочно демонструє не так творчий пошук авторів проекту (з цим усе в порядку), як їхню невизначеність із інструментарієм. Простіше кажучи, «Казкова Русь» точно знає, з чим іти до глядача. Проте навряд чи розуміє, хто він, їхній сакральний глядач.

Напередодні Нового року українське телебачення отримало не так прогноз, як діагноз: воно втрачає молоду аудиторію. Насамперед це молодь великих міст. Вони не називаються, але під «великими», напевне, маються на увазі Київ, Харків, Львів та інші українські «мільйонники» (мінус окупований Донецьк) і, ймовірно, решта обласних центрів. А також – значущі для своїх регіонів райцентри на кшталт Кривого Рогу, Білої Церкви, Шепетівки тощо.

Висновки зроблені автором журналу «Новое время страны» Галиною Корбою. Підстава – результат опитування експертів, зробленого для підготовки матеріалу. Це - не новина, не сенсація, лише констатація факту: стандартний телевізійний контент, пропонований каналами–лідерами, які входять до трьох медіагруп, уже давно не універсальний. Телевізор кілька років поспіль не гуртує родини на Новий рік та інші свята з прицілом на «сімейний» формат.

Між тим, коли менеджмент окремо взятого каналу чи медійної групи визначається з виробничими планами, головний аргумент тут – міфічна «наша аудиторія». Стандартна фраза звучить так: «Цей продукт цікавий, але – не для нашої аудиторії». Що означає: солодкий сон телевізійного менеджера – порвати перспективну аудиторію 25+, тобто молодого міського жителя, урбанізованого до мозку кісток і, головне, народженого або вже в незалежній Україні, або – в останні радянські роки, коли дитина не могла зафіксувати «совок».

Більш того, молоді мешканці великих українських міст в останню чергу вбиватимуть у пошуковку назву російської стрічки. Принаймні, на моїй пам’яті востаннє просунуті співгромадяни згадали про існування чогось російського рік тому, шукаючи в мережі піратські копії фільму «Левіафан», рідше – «Дурак». На минулорічну заборону російського кіно ця аудиторія не відреагувала ніяк, бо в масі своїй не розуміла предмету розмови.

Але прокидається цей менеджер у реаліях, котрі вимагають працювати для їхніх навіть не матерів, а дідусів з бабусями. Немолодий українець, особливо – народжений в СРСР, може очолити рейтинг найконсервативніших спільнот європейського континенту. І саме він складає більшу частину телеаудиторії.

Тому наші канали–лідери опиралися забороні російського кіно до останнього: адже «цифру», якою вони звітували перед власниками за хорошу роботу, давали саме ці покази, на другому місці – новини, потім – талант-шоу, окрема звітна стаття – «Битва екстрасенсів». У офіційних заявах, і тим більше – приватних бесідах, вони досі не приховують вікопомного значення правильного, цнотливого, консервативного, коротше, «такого, как раньше, по ГОСТу», російського, читай – неорадянського кіно для реальної «своєї аудиторії».

І все ж таки телевізійники станом на другу половину 2015 року опинилися на роздоріжжі. З одного боку, хочеться підтягнути молоду, перспективну, прогресивну, креативну й мислячу молоду аудиторію. З іншого - треба триматися хоча б за ту аудиторію, поки, вибачте на слові, вона жива й при пам’яті. Адже років за п'ять «вата» нікуди не подінеться – проте це вже буде, так би мовити, національна «вата», наше власне надбання.

Боятися цього не треба. «Ватна» аудиторія є також у країнах Євросоюзу, навіть тих, які ми вважаємо якщо не братніми, то дружніми. Згадайте свіжесенький випадок із показом в ефірі популярного французького Canal+ відверто проросійського, пропагандистського й маніпулятивного фільму Поля Морейри «Маски революції». Брехня про Майдан помітна неозброєним оком навіть тим, хто ніколи в буремному Києві часів Революції Гідності не був, але здатен думати, аналізувати й робити висновки. Тим не менше, частині французів він напевне ліг на душу і видається лише альтернативним поглядом на Майдан, непопулярним серед лібералів – але хто сказав, що ліберальна демократія монополізує істину… Цього прикладу досить, аби зрозуміти: ідеальної публіки нема ніде, а консерватори – глядачі, з якими доводиться рахуватися. Тому з сумом констатуємо: молода аудиторія відходить від ефірних каналів усюди, де є вибір, крім хіба відверто авторитарних країн на зразок Російської Федерації.

Ось чому «Казкова Русь» кидається в очі. Так, політична сатире – наше все. Більше того: кожен такий проект, мультик це чи гумор-шоу, де неодмінно присутні політичні анекдоти власного авторства, цілком може бути, навіть є продовженням риторики Олега Ляшка. Старші люди вперто голосують за Олега Валерійовича, бо він послідовно таврує владу «скотиняками». А українці дуже люблять, коли хтось отак безстрашно рубає з плеча. Найкраще – почати наступного дня після чергових виборів, коли дисципліновані пенсіонери не побачили з обранням нових керівників збільшення кількості купюр у власних гаманцях і списання всіх боргів за комуналку. Тому «Казкова Русь», поза сумнівом, улюблене видовище згаданої вище немолодої аудиторії.

Проте саме сьомий сезон починає конфліктувати з її інтересами. Адже що важливо для шоу? Реакція мас. На що реагують маси? На те, що знають і розуміють. Купивши квиток на концерт популярного артиста, глядачі не прагнуть нових пісень – вони вимагають знайомих хітів, які можна затягнути хором. Серед персонажів «Казкової Русі» ніби всі знайомі: Петро Перший, Сеня, Юля, Че Ге Юра, Шляшко – неповний перелік дійових осіб, схожих на основних ньюзмейкерів, щодня бачених глядачами в новинах. Але як аудиторії 50+ зрозуміти назву сезону: «Люди Ха-Ха»?

Разом із заставкою вона відсилає до голлівудської франшизи «Люди Ікс» про спільноту мутантів, котрі рятують світ. Можливо, немолоді американці та європейці зрозуміють посилання. Та навряд чи згадане першоджерело викличе якісь асоціації в немолодих консервативних українців. Хіба онуки розкажуть бабусям про мутантів, а бабусі морщитимуть носи й сваритимуть батьків: «Чого ви дозволяєте дітям дивитися всяку гидоту, краще хай "Колобка" перечитає!».

Інший характерний штрих: гей-тематика. Звісно, вона останнім часом, особливо – після голосування в ВР за антидискримінаційну поправку, посіла гідне місце в українському інформаційному просторі. І активно ведеться на тему й проблему саме міська молодь, та сама урбанізована публіка 25+, на яку облизуються телеменеджери. Донедавна згадану спільноту в традиційно комічному ключі у «Казковій Русі» репрезентував одноосібно такий собі Шляшко. І то – не завжди. Тепер же цей персонаж, зовні та манерами схожий на «радикального» Ляшка, гей-гумором буквально фонтанує. «На десерт мені крем-брюнет!» - заявляє він офіціантові, і пояснює для особливо тупих: «Бери крем і приходь». У іншому епізоді, опинившись біля жердини, Шляшко негайно уявляє себе стриптизером. Скетч зрозумілий відвідувачам стрип-клубів – та навряд чи їхнім бабусям.

Одначе одна з новіших серій «Людей Ха-Ха» розширила можливості для використання гей-тематики. Шляшко вже не основний спікер. Геями себе по черзі називають персонажі, зовні схожі на Арсенія Яценюка і Віктора Шокіна. Так вони, за сюжетом, виправдовуються, чому мають лишатися на посадах: бо в Україні закон не дозволяє звільняти з роботи геїв, а заодно – негрів.

У сюжеті про полювання на комунізм герої постають у вигляді мисливців за привидами з однойменних фільмів та мультсеріалів. Чи зрозуміє старша аудиторія алюзію? Не певен, зате молодим і просунутим сподобається. Для «ватної» публіки інша мораль: владі нема чого більше робити, ось вона й бореться з комунізмом, хоча, мовляв, насправді декомунізація – останнє, чим нині слід перейматися Верховній Раді. Ось це народженим в СРСР фанатам «Іронії долі» і російських серіалів про боротьбу НКВД з бандерівцями дуже до душі.

Звичайно, гумор і сатира – це здебільшого лише гумор і сатира. Де шукати системну змову й загрозу національній безпеці може повний ідіот. Та нагадую вкотре: мова не в якості гумору, бо «смішно-не смішно» - питання суб’єктивне. Помітно, що автори «Казкової Русі», як і канал, який надає продукту ефір, першими почали розуміти: щось треба міняти в підходах до аудиторії. Наміри варті похвали. Та вони роблять помилку, ігноруючи застереження Козьми Пруткова про неможливість обійняти неохопне.

Адже подобатися всім і відразу – місія неможлива. Телебачення розширить аудиторію та зможе виробляти якісно новий продукт, якщо відмовиться від озвученої претензії: бути зрозумілим одночасно бабусям та онукам. Повинні нарешті створитися в рамках окремо взятого каналу ніші й сегменти, орієнтовані хай на вужчу, зате – свою цільову аудиторію. З якою можна й треба говорити її мовою.