Чорнющий автомобіль стояв собі з роззявленою пащею капота, а бездоганний двигун вкривався росою святої водички, та всотував прочитані молитви. Його чорнокостюмний власник божественно і любовно стежив за траєкторією кропила, ніби дитина за молоточком невропатолога. Він смиренно склав руки під черевом і став схожий не на “господаря життя”, а на хулігана в кабінеті директора інтернату.

Нічим ця картина не могла мене вразити. Але чомусь у голові активізувалися автомобільні фантазії Стівена Кінга (з романів “Крістіна” та “From a buick 8”). І ситуація враз засяяла моторошним передчуттям. От рука священика зникає під верхньою щелепою “мерседеса”. Зараз він блимне фарами, гаркне всіма своїми циліндрами й клацне зубами. Він проковтне панотця, а потім і цього благочестивого чоловіка з комплекцією народного обранця. А потім він розвернеться й, пекельно вишкірившись, прочитавши страх і безпорадність у моєму погляді, поїде на таких оце недисциплінованих парафіян, які не приходять до служби Божої, а тільки похапцем освячують свою лінь та невігластво, прикриваючись травичками, що їх належить зберігати до наступного Маковея.

Кров і крик, тріщання кісток і скрегіт зубів – усе це могло відбутися негайно, а не у далекій і світлій перспективі апокаліпсису. Принаймні, така логіка Стівена Кінга. І така ж логіка побутового абсурду, який ми чомусь вважаємо раціональним і прогнозованим. Наприклад, лежить собі на поличці актуальності якась ідея. Пилюкою припадає, нікого не цікавить. Але варто її протерти й витягнути на світло, або ще й освятити, як довкола цієї ж ідеї починається фестиваль шаленства та біснування. Доти, аж поки ідея знову не ляже в пилюку. Який-небудь американський ковбой сказав би у цьому випадку: “Значить, це була не дуже хороша ідея”.

Занадто часто ми, сповідуючи цей ковбойський спосіб мислення, оцінюємо ідеї з огляду на їхні наслідки. Поки освячений мерседес залишається тим таки мерседесом, а не кровожерливою істотою, на чию “свободу віросповідання” було вчинено необачний замах, нікому не спаде на думку, що освячення автомобілів – це погана ідея.

Ситуація з освяченням мерседеса метафорично віддзеркалюється у загальній проблемі взаємин Православної Церкви і держави. Допоки Церква залишається “відокремленою”, а закон визнає рівні права прихильників геть-усіх віросповідань, чиновникам легше дихати. Те, що така “демократія” образлива для історичного, традиційного українського християнства, до уваги не береться. Значно легше стежити, як МП чубиться з КП, ніж хоч якось зреагувати на релігійні проблеми в Україні, – адже в цьому разі неодмінно знайдеться який-небудь сектант, що покладе руки на кольти сорок п’ятого калібру і скаже: “Це – не дуже хороша ідея”.

Коли Церква випереджає державну ініціативу на півкроку, одразу ж згущується якась стурбована громадськість, чиї нагадування незмінні: “добрий намір” залишається добрим, поки не конфліктує з іншими “добрими намірами”.

Одна з варіацій на цю тему була виконана нещодавно в Комунарському районі Запоріжжя, про що розповідала “Україна молода” (22 жовтня 2003 р.) у статті “А культуртрегери хто?..” . УПЦ Московського патріархату взялася запровадити у місцевих школах факультативний курс “Основи православної культури”. І навіть у рамках газетної замітки нагромаджено достатньо ковбойських відгуків, щоб саму ідею запровадження такого штибу дисципліни вкрити потрійним шаром пилюки і здати в архів.

Перша реакція – найпромовистіша. Такі пристрасті вирують, ніби не про релігію йдеться, а про героїновий ринок. Ніхто не збирається обговорювати сенс новації, але всіх цікавить, хто і чому її запропонував. От про це кожному є що сказати. Зрозуміла невдоволена позиція УПЦ КП, – ще не встигли подумати (чомусь), аж тут найближчі конкуренти вже впроваджують. А відтак з’являється чергова нагода вказати громадськості на традиційні побічні ефекти діяльності УПЦ МП в Україні – зросійщення, захоплення храмів, переманювання парафіян тощо.

Прикро, але за цими задавненими конфліктами геть зникає предмет дискусії, – він автоматично нагороджується негативними тлумаченнями. Внаслідок такого стихійного опору священик УПЦ КП раптом дивується: “А що таке “православна культура”?.. Дітям необхідно викладати щось духовне. Можливо, потрібен такий предмет, як християнська мораль?”. Ну невже б цей панотець одважився на такого кшталту сумнів, якби ту ж таки ідею першим висловив Філарет? Що вже казати про застереження українських католиків і греко-католиків, які ніби теж не проти духовного порятунку школярів, але у рамках латинського обряду.

Ба навіть євреї дивуються, чому б це не рятувати українців шляхом вивчення іудаїзму. Переконаний, що всі протестантські лідери так само долучилися б до “загальної справи”, а незручне для всіх словосполучення “основи православної культури” остаточно б закидали ойкуменічним камінням. Швидкісне прогнозування розвитку цієї трагікомедії таке: наслухавшись різних корисних порад, трепетні чиновницькі нерви вкотре не витримають напруги і шлагбаум з тріском впаде.

Безперечно, розчленоване українське православ’я не постане в найближчому часі перед школярами, як акуратна й цілісна дисципліна. І якщо вже сьогоднішні взаємини КП і МП більше нагадують нескінченні шахові двобої Карпова і Каспарова, то районним відділам освіти доведеться усвідомити, що двох чемпіонів за однією версією бути не може, а відтак крок назустріч в той чи інший бік приречений на оскарження.

І найголовніше. Перш, ніж спрямувати православ’я до школи, не завадило б відповісти на ще декілька простих запитань. Що викладати: культурологічну дисципліну чи релігійну практику? Хто викладатиме: компетентні духовні особи, позбавлені педагогічної освіти, чи фахові вчителі, чиє знайомство з предметом вичерпуватиметься тижневими курсами?

Адже не варто забувати, що середня школа – це той таки мерседес імені Стівена Кінга, який може зовсім неадекватно відреагувати на щонайменше освячення.