На юніорському пісенному конкурсі Євробачення, що відбудеться наприкінці листопада в Софії, Україну представлятиме Ганна Трінчер із піснею «Почни з себе». Саме ця молода співачка стала переможницею фіналу національного відбору, що відбувся в Києві, на острові Долобецький, 22 серпня. Усього в конкурсі брали участь 14 претендентів.

Трансляцію наживо вів «UA:Перший», ведучими були незмінний Тімур Мірошниченко, а також Софія Тарасова та - як для мене, досить неочікувано - Роман Коляда. Журі складали Михайло Некрасов, Юрій Рибчинський, Руслана Писанка, Олександр Пономарьов та Аліна Александрова. Глосування було традиційним - 50/50%, з одного телефонного номеру можна було відправляти до 20 смс-повідомлень.

Хотілося б перепросити, якщо я неправильно вжив ім'я переможниці: в титрах під час конкурсного виступу та нарізок було зазначено «Ганна Трінчер», тільки так, Ганною, називали її й ведучі до самого моменту оголошення її переможницею - й одразу після того її почали називати Анною й ніяк інакше. Ніби ця перемога стала аж до такої міри переламним моментом у її біографії. На офіційному сайті конкурсу переможницю українського відбору позначено як Anna Trincher.

От на цьому об'єктивну інформацію доведеться завершити: далі піде суцільна суб'єктивність. Дуже не хотілося б нав'язувати власні враження про виступи, але, боюся, в даному разі без цього не обійтися. Бо, як на мою думку, такого неочікуваного, суперечливого й навіть приголомшливого результату національних відборів не було ще жодного разу - ані на юніорських, ані на «дорослих» конкурсах.

Після перегляду конкурсних виступів я був абсолютно впевнений, що переможцем стане хтось із трійки: Ніна Бойкова, Назарій Стінянський, Вікторія Святогор. Їхні виступи дуже - підкреслю: дуже - вирізнялися на загальному тлі. Це були виступи артистів, хай і юних за віком. У цих виступах були й стиль, й індивідуальність, і бездоганне відчуття характеру та настрою пісні, її мелодії та ритму. І, даруйте за слово, харизма, енергетика, емоційний контакт із аудиторією.

Анна Трінчер була, поза сумнівом, найкращою серед решти. Але це, все ж, був учнівський спів. Старанно-учнівський набагато більшою мірою, ніж артистичний. Так, панна Трінчер продемонструвала дуже потужний вокал - можливо, найпотужніший серед усіх конкурсантів. Але ж Євробачення - це не конкурс вокалістів! Не чемпіонат із сили створюваного голосом звуку! Згадані троє конкурсантів теж не мали з вокалом проблем, окрім однієї: їхній вокал не був заради самого вокалу, не був демонстрацією потужності голосу, не був саморекламою - мовляв, дивіться всі, от як я вмію; його було рівно стільки, скільки вимагали їхні пісні.

Та й пісня Анни Трінчер не видалася яскравою, такою, що запам'ятовується й звертає на себе увагу. Це теж був радше етюд для учнів-вокалістів. Зате назва «Почни з себе» одразу відсилала до царини «виховання й самовиховання». Узагалі-то, на «дорослих» конкурсах Євробачення пафосні пісні «не без моралі» - це суто російська фішка останніх років...

Образ, запам'ятовуваність і виступу, й пісні - все це також не видалося найкращим із-поміж усіх. Хорошим, але не більше. Що справді звернуло на себе увагу, то це костюм переможниці - сукня в стилі чи то Поліни Гагаріної, чи то Дженніфер Лопес. Один із дуже небагатьох «недитячих» костюмів на конкурсі.

Отут ми й підходимо до можливого пояснення. Я вже неодноразово писав про певну понятійну невідповідність: якщо Європейська мовленнєва спілка офіційно зве ці конкурси англійською мовою «junior» («юніорськими»), то в Україні, слідом за Росією, вкорінилася назва «дитячі». Ця назва впливає на саму концепцію - й у проведенні національних відборів, й, підозрюю, в оцінюванні конкурсних виступів.

Цьогорічна трансляція розпочалася з такого собі розігріву - короткої історії участі України в юніорських конкурсах Євробачення. На жаль, із цієї нарізки не було видно концептуальних змін, що їх зазнавав конкурс.

Перші конкурси, 2003 та 2004 років, виграли представники відповідно Хорватії та Іспанії. Аж потім сталася російсько-білоруська навала - з виступами в традиційному радянському стилі дитячого співу; відповідно зазнала змін і концепція: «Уй ти, диви, які дітки!» Західноєвропейські й деякі східноєвропейські країни брали в юніорських конкурсах дедалі меншу участь: 2004 рік був останнім, коли своїх представників надіслали Польща, Франція та Швейцарія, від 2005 року жодного разу не брали участі Велика Британія, Данія та Норвегія, від 2006 року - Іспанія, Хорватія від того ж таки 2006 року взяла участь лише одного разу. Натомість абсолютно домінувати почали пострадянські країни, з відповідним пісенним контентом.

Останніми роками організатори взяли курс на «підлітковизацію» конкурсу, на повернення його дискурсу від «дитячого» до «юніорського». Зокрема, було звужено віковий діапазон учасників: якщо раніше в юніорському конкурсі могли брати участь співаки віком від восьми до п'ятнадцяти років, то тепер нижню межу піднято до десяти років. Таким чином, учасники конкурсів засадничо підпадають під визначення «тінейджер» - «надцятирічний».

Але якщо Європейська мовленнєва спілка взяла курс на підлітковість, то цьогорічний український фінал національного відбору було проведено навіть не в дитячому - в дитсадковому стилі.

Сам конкурс було оголошено «кораблем мрії», що «вирушив у плавання по нашому улюбленому Дніпру». Тімур Мірошниченко був «капітаном», Софія Тарасова - «шкіпером», Роман Коляда - «боцманом», грінрум - «кают-компанією» (у якій командував «боцман»), а журі - «адміралами нашого флоту». (Військовим виявився той «корабель дитячої мрії» - адже на цивільних суднах адміралів не буває.) Підтягування сценарію конкурсу під «сюжетну лінію» видавалося найчастіше штучним і затягнутим, але річ навіть не в тім. От скажіть: чи багато хто з нас у свої чотирнадцять - п'ятнадцять років (та й навіть у десять - одинадцять) грав у такі ігри? У дитсадку, в початкових класах - так, але в тінейджерському віці?

Відповідними були й розмови ведучих - про кораблі, про дітей на кораблі: «Діти пишуть свої мрії». Коли ведучі ставили одне одному загадки для середньої групи дитячого садка - чесне слово, навіть мені, глядачеві, стало соромно. Гра в «харю» (чи то «пантоміму»), улюблену студентську гру, між Тарасовою та Колядою - це було б краще, якби було бодай трохи дотепним, не таким очевидним і не так прив'язаним до тієї ж таки корабельної теми.

Оце було ще одним, що відрізняло національний відбір від міжнародних конкурсів Євробачення - забагато балаканини. Й, відповідно, низька динаміка. А ще були моменти, коли учасникам можна було тільки поспівчувати. Йдеться, зокрема, про бліц-інтерв'ю з ними: «Що вас надихає? У вас немає морської хвороби? А зіркової?.. З ким би ти хотіла виступати дуетом?» - з відповідями мало не в примусовому порядку, бо мікрофон підставляли всім поспіль. «А якщо були би стерновим, куди б ви попрямували?» - це вже до запитань час від часу приєднувалася Олена Зелінченко з радіостанції «Промінь», яка теж вела пряму трансляцію. Вона ж: «Чи учасники вже встигли проголосувати за колег?» Мірошниченко: «Хто виступав першим, а ну? І як воно - першим виступати? Кому ще подобаються оплески? Всім подобаються?» От скажіть: чи легко було б дорослим людям відповідати на такі запитання, та ще й так, щоб не виглядати клінічними ідіотами? А підліткам пропонувати виглядати ідіотами, виходить, цілком можна - вони ж не люди, вони ж іще тільки «майбутні люди», «людинозаготовки», розумово відсталі! Адже далеко не кожній людині в такому віці дістане снаги відрубати: «На беззмістовні запитання не відповідаю!»

Відповідними були й звертання до конкурсантів та згадування про них. І якщо Коляда вживав слово «діти», то Мірошниченко - винятково «діточки»: «Наші дорогі діточки». Й коли на сцені з'являлися п'ятнадцятирічні «діточки», це виглядало досить... скажімо так: неорганічно. І коли останньою виступала Вікторія Святогор - ефектна молода дівчина, ефектна й за зовнішністю, й за манерою поведінки, й за співом, хоча й і в підкреслено дитячій сукні й підкреслено дитячому взутті, оце «діточки» видавалося глузуванням.

Ще Мірошниченко, звертаючись до аудиторії біля сцени: «А ну, давайте поаплодуємо!» Оце «а ну» було його фірмовим звертанням і до учасників, і до глядачів біля сцени: «А ну, шановні глядачі, давайте покажемо, як нам добре тут!» І кульмінація: «Діточки, а ну, поверніться всі на екранчик!» Задля переконливості бракувало тільки гримнути кулаком по столі. Узагалі-то, про демократичність суспільства роблять висновок із його ставлення до дітей - поважливого або зневажливого, мов до «братів наших унтерменших»... Дуже хотілося спитати ведучих: а чи з власними дітьми (молодшими братами та сестрами) вони поводяться в такий самий спосіб?

Ще однією відмінністю національного відбору від міжнародних конкурсів Євробачення були заставки: в них учасники мали звертатися до глядачів. І це теж виглядало недобре, бо варіювалося від пафосності до фамільярності - ну, от як іще звернутися до глядачів? Головне ж, ці звернення вже заряджали глядачів на певне ставлення до конкурсантів - іще до того, як вони починали виконувати свої конкурсні пісні! Тож не треба бути психологами, щоб передбачити: у глядацькій половині голосування чимало хто голосував не лише (а може, й не так) за пісню, як за виступ конкурсантів у «розмовному жанрі».

Біда ж була в тому, що весь цей розмовний жанр найменшою мірою не справляв враження експромтів. Від нього за кілометр тхнуло завченим і відрепетируваним - як щодо реплік ведучих, так і щодо відповідей «діточок». Усе це дуже нагадувало типовий радянський «утренник».

Нарешті, ще одна відмінність від міжнародних конкурсів Євробачення. Учасників було розбито на трійки: після кожних трьох виступів на сцені з'являлися ведучі. Перших учасників було оголошено, декого з наступних - тих, що були у своїй трійці останніми - називали постфактум, ще й із закликами: «Поаплодуймо!» та «Браво!» Декого з учасників згадували у грінрумі, чи то пак, кают-компанії. Під час голосування Коляда звернувся до Зелінченко: «В нас уже є радіозірка, це Віка», Мірошниченко продовжив: «Не тільки Віки звучали пісні на радіо», чиї - так і не назвав. Переважну більшість учасників названо не було жодного разу, й про їхні імена можна було дізнатися лише з титрів. Складалося враження, ніби на декого з-поміж конкурсантів ведучі прагнули в той або інший спосіб звернути особливу увагу глядачів.

Нарізки під час голосування були адекватними - от тільки чи лише здалося, що різним конкурсантам у нарізках було приділено неоднаковий час?

Під час голосування та підбиття підсумків виступали учасниці тріо «Симфонікк» - минулорічного представника України на юніорському Євробаченні - Софія Куценко та Марта Рак, виступали кожна окремо. Потім настала черга колишніх учасниць юніорських конкурсів, які тепер уже стали дорослими, - Вікторії Петрик та Софії Тарасової. Отут і виник «цікавий» момент: якщо учасники конкурсу співали, за правилами, лише українською, то й Петрик, і Тарасова - російською. «Коли діточки виростають, вони співають лише російською; українська мова для дорослого співу не пасує», - хотіли того організатори чи ні, але меседж вийшов саме таким. Згодом ситуацію врятували Злата Огневич та Олександр Пономарьов - вони співали українською.

А тепер повернімося до питання про перемогу на національному відборі. Є така категорія дорослих, і таких особливо не люблять діти, - це ті, що всією своєю поведінкою показують: та хіба ж від вас, діточок, можна чекати чогось серйозного, чогось справжнього? Бавитеся, граєтеся - ну, то й бавтеся собі, грайтеся. От саме таку поведінку було покладено в основу концепції проведення фіналу національного відбору, й це налаштовувало відповідним чином: мовляв, це не конкурс, а лише гра в конкурс. Гра, до якої не треба ставитися серйозно, й не треба від неї занадто багато вимагати.

Концепція проведення фіналу національного відбору визначила й критерії оцінювання виступів, а чи, принаймні, саме такі критерії навіяла глядацькій аудиторії - оцінювання учнів, що виступають на уроці зі співів: «Це ж не артисти, це ж діточки!»

Побажаймо Анні Трінчер виступити в Софії якнайгідніше. А організаторам наступних національних відборів - не ставитися до конкурсантів, мов до розумово відсталих істот.

Фото - 1tv.com.ua