Перше, з чим асоціюється новий проект «UА: Першого» «Спогади» вже на етапі анонсу нагадав відомий і навіть певною мірою культовий цикл «Щоби пам'ятали» («Чтобы помнили») авторства російського актора Леоніда Філатова. Він з'явився в ефірі ОРТ 1993 року й завершився 2004-го, вже після смерті Філатова, на сто чотирнадцятому (!) випуску. З погляду дня сьогоднішнього розумієш те, що відчував, дивлячись та передивляючись «Щоби пам'ятали»: українських авторів та загалом діячів культури й мистецтва для росіян ніколи не існувало.

Хай мова про кращих представників сусідньої держави. Українців вони довкола себе не бачать. І це важливо зрозуміти саме в контексті відомої й популярної програми покійного Філатова. Бо опис «Щоби пам'ятали» виглядає буквально так: «Ведучий програми Леонід Філатов розповідав про відомих у радянський час акторів, котрі пішли з життя й незаслужено забуті». Але коли йдеться про радянський час, то, хочемо ми того чи ні, він був спільним для всіх акторів, що мали радянський паспорт та радянське громадянство.

Тому в згаданий період було багато відомих акторів, прописаних за межами Москви і Ленінграда. Зокрема, Борислав Брондуков, Лев Перфілов, Микола Яковченко чи Маргарита Криницина знімалися не лише в Києві чи Одесі. Вони так само були відомими радянськими (виділено мною. - А.К.) майстрами екрана, котрих незаслужено забули. І це ми ще не згадуємо грузинських, білоруських, молдавських, узбецьких, литовських чи латиських творців, чиї творчі злети й падіння так само припадали на радянський період. Проте з усієї когорти акторів «союзних республік» у циклі «Щоби пам'ятали» згадали тільки Фрунзика Мкртчяна.

Якщо глянути ширше, ту ж проблему маємо з шанованим мною поліглотом і послідовним опонентом чинної російської влади Борисом Акуніним. Своїм справжнім прізвищем - Григорій Чхартішвілі - він підписав книгу «Письменник і самогубство». Згадавши там шалену кількість самогубців, котрі писали книги. Там є росіяни, американці, французи, японці, німці. Та в пантеоні нема українців. Хоча серед наших співвітчизників так само є письменники, що зробили такий трагічний вибір. Ось хоча б двоє - Микола Хвильовий та Григір Тютюнник. Не варто закидати панові Акуніну, що він цього не знав, бо пророблена робота завела його до Африки й Австралії. Україну ж, яка під носом, він не помітив. Для громадян Росії це характерно.

Ось чому проект «Спогади», котрий стартував 5 липня на «UА: Першому» й показав уже три випуски, дуже на часі. Глядачам обіцяють нагадати про Нонну Копержинську, Миколу Яковченка, Костянтина Степанкова, Льва Перфілова, Маргариту Криницину та інших. Частина зйомок датована 2010 роком, зокрема розмова з Богданом Ступкою, що дає розуміння: проект задумувався давно. Задіяні в «Спогадах» мистецтвознавці, історики театру й кіно, а також родичі, друзі, колеги, розповідатимуть про кожну особистість історії, що довгий час лишалися за кадром.

За словами сценариста проекту Наталі Рекуненко, передусім хотілося раз по раз нагадувати: люди мріяли про мистецтво, ставили цілі й досягали їх. Іноді дорогою ціною, бо часом доводилося втрачати себе. В цілому такий підхід - правильний, бо іншого просто не існує. Утім, розгорнутися на повну силу авторам «Спогадів» трошки заважає суто український підхід до розповіді про відомих і талановитих.

Він полягає не стільки в тяжінні до пафосу та захоплення епітетами на кшталт «блискучий», «потужний», «принциповий», «знаменитий», «кращий» тощо. Будь-який український автор, беручись за подібну тему, здебільшого не готовий іти до останнього, ходити по лезу ножа, балансувати на тонкій линві. Там, де є можливість розказати не про творчі, а про життєві муки, українець завжди боїться звинувачень у гонитві за смаженими фактами, жовтизні, порпання в чужій брудній білизні чи інших подібних злочинах.

Зі свого боку, спікери, згадуючи ту чи іншу персону, здебільшого не дійшли насамперед внутрішньої згоди з самими собою: мова не про янголів із німбами, а про живих людей. Чиї людські слабкості та особливості характеру так чи інакше впливали на їхній особистий творчій процес. Колись сприяли, колись заважали, часом приводили до трагічних фіналів після багаторічних тріумфів.

Знову відступимо від основної теми. Ваш автор уже не перший десяток (!) років обговорює з відомим письменником Сергієм Жаданом можливість написати серію біографій колег, котрих серед нас немає. Від Павла Тичини до Юрія Покальчука, від Володимира Сосюри до Олеся Уляненка. Що заважає? Чітке розуміння: до сприйняття справжніх, реальних біографій таких людей нинішня гуманітарна спільнота не готова. Ні, можна розповідати, як Максима Рильського ламали в Холодногірській тюрмі. Але не можна писати, що зламана, але нескорена людина мала беззастережне право носити з собою спиртне й прикладатися до нього. Яким чином алкоголь вплинув на талант і масштабність творчої особистості Максима Рильського? Відповідь: жодним.

Та згадуючи Едгара По, Джека Лондона, Ернеста Хемінгуея, Сергія Єсеніна та Володимира Висоцького, алкогольний, наркотичний чи інтимний контекст нікого давно не лякає. Та в спогадах про українських митців це досі табу. Повторюся - все через боязнь бути звинуваченим у гонитві за жовтизною. Навіть якщо у відповідь показуєш довідку від лікаря: до жовтизни й скандальності в тебе самого протипоказання.

Повертаючись до перших трьох випусків «Спогадів», бачимо, з одного боку, добротну роботу, а з іншого - вже пояснене вище тяжіння являти не творчі портрети, а іконостаси. Ще раз: провини авторів потрібного й цікавого проекту в цьому немає. Просто Україна надто довго не могла познайомити й познайомитися зі своїми героями, через те хочемо акцентуватися лише на білому та пухнастому позитиві. Котрий із реальним життям часто має не так багато спільного, як нам би всім хотілося.

Так, згадуючи про Нонну Копержинську, автори навели неймовірно цікавий факт, вартий окремої новели. А саме: замолоду Нонна Кронидівна розійшлася зі своїм чоловіком, бо той дозволяв собі критикувати радянську владу, а часи були складні - роки репресій та чисток. Не знаю, як вам, а для мне це драма, сюжет, тема. Щонайменше - факт, вартий не скоромовки, проситься ґрунтовніша оцінка.

З Миколою Яковченком ніби на початку складалося - згадано про його пагубну пристрасть до оковитої, що є платформою, на якій будується основний масив спогадів про видатного українського актора. Але потім пішло скромне замовчування, перехід до інших тем. Проте всі, хто знав Миколу Федоровича за життя, чудово розуміють: без «цього» портрет митця неповний і, що значно важливіше, «це» його не ганьбить жодним чином. Не є наругою над пам'яттю.

Заразом не обійшлося без дрібних курйозів. Скажімо, автор каже: Яковченко брав участь у звільненні Будапешта. Для російського глядача піде. Українському варто уточнити: звільнення від німецьких фашистів. Бо потім на чотири десятки років країна потрапила під контроль російських комуністів, і остаточне звільнення Угорщини відбулося наприкінці 1980-х. Або - фільми «За двома зайцями» та «Максим Перепелиця» названі золотим фондом українського кіно. Перша стрічка - безумовно. Але «Максима Перепелицю» зняли на «Ленфільмі» 1955 року. Нехай там грають Леонід Биков, Микола Яковченко та інші українські актори, прописка цієї комедії українською не була ніколи. Менталітет до уваги не береться.

Олег Борисов вартий окремої згадки у «Спогадах». Такої ж самої, як, наприклад, Олег Янковський чи Олег Даль - за межами проекту. Долі всіх так чи інакше пов'язані з Україною, а Даль узагалі помер у київському готелі. Проте для того ж Борисова київські сторінки були окремими епізодами. Згоден - гарними, теплими, навіть прикрими, згадуючи про конфлікт актора з колегами по театру імені Лесі Українки. Але все одно період розквіту, реалізації таланту припав на інші міста. Хоча Боже збав оскаржувати в даному випадку право авторів обирати персоналій. Це лише обережні думки вголос.

Поза тим, «Спогади» лишається важливим телевізійним циклом для тих, хто готовий більше дізнатися про призабутих сучасниками зірок кіно, сцени, літератури. Та й пафос там, відверто кажучи, мінімальний.