І не тільки там бачила вона його. Якось Пелих у всій своїй красі та ще й з черговою “жертвою” стрівся їй на сходах офісу людини-фестивалю Сергія Проскурні. Своїм неочікуваним “явлєнієм” ніби підтвердив він вислів “театрального реформатора” Сергія щодо власної діяльності в структурі НСТДУ: “Коли я тут, то в мене таке враження, що я не в офісі, а в Павловській”... Мало не гигнула тоді, почувши це від Проскурні, Підалькіна. Зараз же, сидячи перед екраном, Зіна, як ніколи його розуміла. Сама, проводячи дні життя у спогляданні ТВ, Підалькіна скаженіла і оточуючий світ їй видавався такою ж божевільнею. “Ось до якого дідька лисого може призвести душу творця дещо брехливий соціум і його соціальні замовлення. Одне слово, не країна, а дурдом, з якого боку не дивись!” – і поки Зіна думками дівочими багатіла, Ігор Пелих правив

“РЕАЛЬНЕ ТЕЛЕБАЧЕННЯ”...

І справді те, що відбувалося на екрані мало пряме відношення до реальності. Динамічно мінялися картинки: на Хрещатику з’являвся хлопак і зухвало “смикав” раптових перехожих. Далі, знаходячи клієнта чи клієнтку, цей по-модному вдягнений дивакуватий субчик, кидався із ними шукати партнерів для “гри” – поїздки за кордон. І так смішно інколи він міг утнути щось, що дівчина просто мліла від утіхи. Ще б пак! Остогидлий Зіні і Проскурні соціум із його мораллю і проблемами хлопака не цікавив. Йому було стовідсотково начхати, що він спокушає вразливих щодо виграшів і дармових поїздок киян... Що висмикує їх із поточного життя... Що ті, в піднесеній ейфорії, залишали такі потрібні Незалежній країні робочі місця, і прямували, долаючи перешкоди із декількох необтяжливих завдань, назустріч зрадливій долі. А що доля та таки зрадлива, говорили чотири конверти із пропозиціями поїздки, які хлопак витягав аж у Борисполі, і один з котрих був просто екскурсією по Києву. Але... “Слово честі, не це головне. - заходилася теревенити тихо Зіна - Найголовніше в “Галопом по Європах” – гра, імпровізація, спілкування, процес зйомок, що дарує часом вряди годи таки класний результат”.



Дивилася Підалькіна і велику втіху від баченого мала. Хоч убий, але Ігор Пелих їй таки подобався. Не те, щоб він з лиця був, мов намальований, але було в ньому, каналії, щось до біса привабливе. Клеїв дурня, але не так, що ніби в нього не всі дома, як це часом відбувається в екрані, що злість за отих бовдурів бере (тут Зіна могла б дати довжелезний список імен, але не хотілося їй наприкінці літа переходити на персоналії), що із ними тільки пильнуй, щоб лайно якесь не підсунули за чисту монету. Ні. Якось він не без клепки в голові робив все. Зупиняв перехожих, “Пробачте!” – казав, “Ми по рускі нє говорім” – відповідали ті (мабуть іноземці), “Хм! – граючи здивованість та обуреність, кинув в екран він - Я теж, ніби російською не говорю!” Ну просто кумедія була з того Пелиха!

Про нього не скажеш: “Йому нічого не варто бовкнути”... чи “Який він у дошку свій”... В існуванні Ігоря в екрані її телевізора Зіна бачила відчуття міри і тішилася неабияк, бо сама ж вона частенько це відчуття втрачала, занурюючись у нескінченні дівочі рефлексії. Ігор не набридав інтелектом (а по всьому видно було, що він таки його трохи і має), не опускав розмову до банальностей, витримував дистанцію із співрозмовником і мав смак. Одне слово, якщо ще врахувати “прікід” від модних магазинів, то можна із впевненістю сказати: він - сучасний герой. Не дарма ж дівчата та хлопці (і не тільки вони) впізнають його і, побачивши, всміхаються лагідно та ніжно до Героя та мовлять щасливо: “Не маю закордонного паспорту”...



“А очі ж такі красиві...“Шкода”... – миттєво реагував Пелих на слова кралі, чи будь-який інший вуличний контакт. “От типчик, нічого не промине!” – зачудувалася Зіна. А той, своєї правив, із завидною легкістю імпровізував в кадрі, насолоду від робленого отримував, і дарував її і глядачці Зіні, ледь не доводячи дівчину до фанатичного божевілля. І так щопередачі. Хоч схему одну й ту саму “Галопом по Європам” має, а щоразу щось несподіване таки і пропонує, і себе не повторює. І знала Підалькіна, що тому це так гарно відбувається, що Ігор, як актор-імпровізатор, не користується заяложеними штампами і, як дитя кожній передачі радіє і бавиться. Тому не набридало дівчині дивитися, так на передачу Пелиха і “підсіла”.



“От якби всі наші передачі отак закінчувалися” – вигукував він у Борисполі, проводжаючи чергових щасливчиків до Єгипту. “Ні, таки добрий малий” – не стомлювалася чудуватися Підалькіна. Таких кмітливих і оригінальних дотепників Зінка на українському “ТВ” не бачила. На загальному тлі відчуттів меншовартості він виглядає ну просто суцільним чудом та несподіванкою. Самою присутністю у “вторинному” телепросторі Пелех доводить, що не такі вже й нездари наші люди. Лише б шанс, за ними не стане! “Якби ж то більше авторських програм... - промимрила собі під ніс Зіна, вбачаючи в ініціативі яскравої індивідуальності спасіння від одноманітності і засилля нездар. – Але де вони? І хто їх підтримає?.. Якби ж то знаття”...



Хоча... Тут же ж Підалькіна подумала, що, власне, Пелих видався напрочуд таки спритним хлопцем. Не тільки за словом та ідеями у кишеню не ліз, а ще й грошвою спонсорською “Галопам по Європах” забезпечив і довгу життєспроможність передачі подарував. Хитро, він, шельма, рекламу в сюжет вплів. Ну, скажімо, починається усе з того, що сидить він у невимушеній атмосферці кав’ярні “Neskafe”, теревені з водієм розводить, каву “найзапашнішу” у світі споживає, а після того на пряму до офісу Мережі туристичної агенції “Галопом по Європам”, щоб чотири конверти для гравців взяти і про нові послуги агенції глядачам розказати. Далі, вже разом із “клієнтами” швиденько у мережу магазинів “Аrgo” за грошенятами для “обновочок” учасникам програми. І сам Пелих, ну що твоє діло, від тої ж таки “Аrgo” “прікід”, як кралі з глянцевих ілюстрованих журналів, має. Ще й не забуває усьому світові роздзвонити про те, хто ж його сьогодні для передачі вдягнув і які знижки покупцям пропонує. Пишається, думає, що має бозна який гарний вигляд. Та так воно по правді і було. І раділа дівчина, бо по всьому видно, що хоч і не високий на зріст Ігор видався, а на вигляд був моторним, і з лиця просто Фігаро Бомарше. Такий не стане нити та на життя-буття жалітися... Козак, одне слово.

“І не те, щоб "Галопом по Європах” - передача, після якої зринають думки... – розводилася про своє далі дівчина - Ні. Але ж приємно відчувати, що в життя твоє вривається щось непідробне, талановите й веселе”... І так вже той Ігор Пелих до вподоби став дівчині, імпонував і думки полонив, що хихотіла вона тихо мов пришелепувата, схибленою стала, думала, бідолашна, що про неї хоч і весь світ тепер пропадай!