Чесно кажучи, не пам’ятаю коли черговий вступ українських футбольних команд у черговий безнадійний (але, все одно багатьма глядачами очікуваний) похід до Ліги Чемпіонів був би так “змазаний” національним каналом.

Показавши перші тайми матчів “Шахтаря” з “Шерифом” та московським “Локомотивом” у прямому режимі, другі половини зустрічей Перший Національний показував аж... через дві години, коли підсумки матчів були давно відомі. Причини такого підходу до, мабуть, найголовніших подій футбольного сезону коментатор Сергій Савелій пояснити так і не зміг, обмежившись фразою “повірте, нашої вини тут немає”. За великим рахунком, причини, які б вони не були – технічні, кадрові чи ще якісь - не надто важливі. Просто, навіть випадковості, часом, можуть свідчити про певну загальну тенденцію.

“Не вистачило телевізійникам пороху” – вважає, наприклад, редактор тижневика “Футбол” Артем Франков, маючи на увазі, передусім, комерційну неспроможність, пасивність і небажання наших телевізійників заробити на такому, на його думку, високорейтинговому продукті, як лігочемпіонський футбол. Правота футбольного журналіста здавалося б, очевидна. Але не зовсім, якщо детальніше придивитися до процесів, які взагалі відбуваються в спортивному телебаченні. І не лише українському.

А процеси ці свідчать, що суперрейтинги спортивних баталій поступово перетворюються на спогад минулих днів. З плином часу з’ясувалося, що всенародний інтерес до спорту за радянських часів, пам’ять про який жива й досі, підігрівався далеко не лише безкорисливою любов’ю до власне спортивного видовища.

Була ще тотальна нестача розваг - така собі радянська “велика нудьга” у наскрізь зарегламентованому суспільстві.

Була ще вміло розкручувана партійними ідеологами ідея “мирного змагання двох систем”, яка, до речі, і перетворювала в легенди цілком банальні за нинішніми уявленнями, змагання. Знамениті хокейні “суперсерії” 1972, 1976 років за суто спортивним статусом були всього лише товариськими матчами, ну от, як у нинішнє міжсезоння матчі “Реала” з китайськими командами. І лише оте саме протистояння комуністичного “Сходу” з капіталістичним “Заходом” перетворювали їх на міф. Що вже казати про серйозні спортивні перемоги на Олімпіадах, світових першостях чи в єврокубках? Досі пам’ятаю стихійну “демонстрацію” 88-го року, коли студенти Київського університету вирішили ознаменувати перемогу збірної Союзу над Італією у півфіналі європейського футбольного чемпіонату проходом по вулиці Освіти під червоним прапором у який терміново була переіменована скатерть з “червоного кутка” гуртожитку №15... Характерно, що в новій незалежній українській реальності, рецидиви масового інтересу до спорту так само були пов’язані з речами, зовні доволі абстрактними – утвердженням молодої держави в олімпійському русі, відродженням європейського реноме київського “Динамо” після “хутряного скандалу”, спробою створити з братів Кличків “велику білу надію”в професійному боксі. Нарешті, українсько-російське протистояння – “Динамо”-“Спартак” чи збірні України та Росії

Саме до цих подій був реальний загальний інтерес не лише уболівальників, а й людей, далеких від спорту. Саме такі події забезпечували суперрейтинги спортивних телетрансляцій. Саме вони служили пропагандистською "заманухою" для електорату. Тоді, звісно, не можна було б навіть припустити, щоб телеканали дозволили собі розривати пряму трансляцію матчу Ліги Чемпіонів. Власне, ще в минулому сезоні знаходились, навіть, меценати, здатні організувати репортаж про матч запорізького “Металурга” з мальтійською командою (правда, це, здається було перед виборами міського голови).

З часом, ситуація змінилася. Спорт - футбол, зокрема, як спорт №1, протягом дванадцяти років незалежності пройшов шлях від улюбленої (і практично єдиної) народної розваги до суто іміджевої “фішки” нових “господарів життя”, своєрідної спроби суспільної адаптації і самовиправдання , а згодом - до одного з ненайгірших засобів відмивання грошей, а заодно легітимізації – як особистої, так і власних капіталів – уже на рівні міжнародному. Пропустивши лише одну стадію розвитку – стадію перетворення професійного спорту в реальний бізнес.

Тепер, в особі українських футбольних клубів, ми маємо справу з дивними утвореннями з абсолютно непрозорими бюджетами, які не заробляють грошей ні на вхідних квитках, ні на рекламі, платять при цьому шалені гроші за переважно маловідомих закордонних гравців – і роблять це настільки охоче, що у більшості команд вищої ліги українська мова залишилась тільки у назвах. Формально перетворившись у шоу-бізнесові структури, клуби не дотримуються законів бізнесу і живуть виключно за рахунок спонсорів-власників, в кращому випадку поповнюючи бюджет за рахунок продажу гравців.

З іншого боку – футбольні клуби, переповнені іноземцями, поступово, але впевнено втрачають, так би мовити, “надцінність” для тих уболівальників, для яких не чуже таке поняття, як патріотизм.

Як наслідок – для частини глядачів більш забезпечених матеріально, футбол поступово перейшов у розряд лише однієї із чисельних розваг, які пропонує сучасний світ, в розряд чистого “релаксу”. Причому враховуючи наш стадіонний “сервіс” і загальну атмосферу на трибунах – розвагу, начебто, перш за все телевізійну. Водночас, телебачення пропонує масу конкурентних розваг, які, відповідно пересувають футбол (особливо у вітчизняному виконанні ) в число розваг-аутсайдерів.

Друга частина вболівальників –це футбольні фанати, виховані на багаторічному “халявному” футболі. Оскільки, впродовж багатьох років, вхід на український футбол був практично або безкоштовний, або коштував суто символічні суми, сформувалася група футбольних фанатів, для кого відвідування матчів чи не єдина доступна розвага в житті. А розвага ця, крім усього, полягає в можливості дати волю своїм агресивним інстинктам. Що оту саму, згадану вище, стадіонну атмосферу і формують. Цю аудиторію телевізійні експерти оцінюють, як це не дивно, всього у відсотків два. Враховуючи рівень платоспроможності цих уболівальників, їх навряд чи можна назвати бажаною цільовою групою для рекламодавців.

В Україні ж, де практично відсутній основний масовий споживач телереклами - платоспроможний середній клас, доля футбольних трансляцій здається ще довго залежатиме від доброї волі телекерівництва або від доброї волі власників провідних клубів. Або від політично-виборчих інтересів і тих, і інших. У випадку їх відсутності – глядачів можуть очікувати й більші несподіванки, ніж двогодинна перерва між таймами.

А перетворити сам український футбол, як і його телевізійну версію на прибутковий комерційний продукт вдасться ще не скоро. І причину цього слід шукати далеко від футбольних полів.