На "вічнозелену" тему: широке залучення легіонерів-іноземців загрожує майбутньому нашого футболу чи навпаки - сприяє зростанню видовищності за рахунок поєднання різних стилів та залученню досвідчених, кваліфікованих, але нічого не поробиш - іноземних гравців.

Паралелі до кумедності очевидні. Як очевидні й невідповідності, що прозирають через зовні логічні пояснення, як футбольних так і телевізійних менеджерів. І в тому і в іншому випадку вони посилаються на те, що створення власної "продукції - заняття куди затратніше, ніж закупка готового якісного імпорту. Але невже хтось всерйоз повірить, що, скажімо, підготовка суперфорварда Андрія Шевченка в Україні обійшлась дорожче сімнадцяти мільйонів доларів, за які його продали? І навпаки - хто-небудь чув про вигідні пропозиції з-за кордону тим іноземцям, які грають в Україні і за яких наші клуби заплатили великі і часто явно неадекватні гроші?

З імпортованими суперрейтинговими телехітами – те саме. Навряд чи вони обходяться дешевше, ніж могли б коштувати пошук власних талантів та виробництво власних програм. Якщо цей процес і є більш затратним, то лише з точки зору затрат енергії та інтелекту. Справа ця дійсно вимагає докласти певних зусиль, але хто сказав, що справжній бізнес – виключно легка і приємна справа? Це лише міф, породжений часами, коли бізнесом називаються масштабні крадіжки та афери.

Бізнесмени ніколи не будуть працювати собі на шкоду. Це аксіома. Але в будь-якому бізнесі – крім торгівлі наркотиками та зброєю - час від часу доводиться зважати на суспільні потреби. Власне, бізнес(якщо він справжній) і побудований на задоволенні суспільних потреб. Наші телевізійні топ-менеджери без сумніву вважають себе приналежними до інтелектуальної еліти суспільства. Згадаємо, як охоче вони кивають на етичну і естетичну незрілість телеглядачів, коли пояснюють, чому вони заповнюють ефір низькопробними фільмами класу "Г" або неперевершеними за вульгарністю та ідіотизмом, шоу. Колись відомий письменник-футуролог Олдос Хакслі написав: "Навчіть людей тільки читати і вони будуть читати тільки порнографію". Ця думка справедлива й для телеглядачів. Показуйте їм роками одні й ті ж, запозичені за кордонами, "дебіл-шоу" – і вони призвичаяться (вже призвичаїлися). А потім раптом спробуйте щось поміняти у "телеменю" –певна річ, глядачі може попервах і занудьгують, але хіба що за принципом Павла Глазового – "де ця пика? я до неї звик". Та нудьга ця, впевнений, буде недовгою. Отже, аргумент про різке падіння рейтингів у випадку, коли треба буде зменшити "телеімпорт" – не надто переконливий. До речі, минулий телесезон здається, розвіяв, часто нав’язувані міфи про фахову неспроможність українських телевиробників. З’явилось чимало різноманітних за жанрами (правда, і за художньою вартістю теж)проектів.

Документальний серіал Сергія Буковського "Війна. Український рахунок", "Сатирикон" и "Глоток истории" Марка Греся, "Жизнь прекрасна" Іванни Найди на ICTV,"Імена" з Оксаною Марченко на Першому, "Действующие лица" Олександра Колодія і кримінальні програми Костянтина Стогнія на "Інтері" – всі ці проекти засвідчили, що за певних змін у ставленні топ-менеджерів, українським телевізійникам цілком під силу освоїти "левову частку" ефірного часу. І не тільки без рейтингових втрат, а й з певними досягненнями.

Взагалі, коли керівники телеканалів акцентують увагу виключно на принципі фінансової рентабельності, вони ігнорують незаперечний факт, що телебачення не порівняти, кажучи образно, з друкарським верстатом, який піддається відчуженню і приватизації куди легше, ніж телебачення. Це величезний суспільний ресурс, за використання якого у власних інтересах, бізнесмен має розраховуватися певним рівнем відповідальності перед суспільством. Тим більше, що турбота про культурний рівень нації, і про національну ідентичність, зокрема, як би пафосно це не звучало – це, власне, запорука перспективи самого їх бізнесу. А якщо дивитися ширше – запорука стабільного і комфортного існування в цивілізованому суспільстві, в демократичній державі. Розвиток власного телевиробництва - одна з найважливіших складових такої турботи.

Поки що наші власники і менеджери наших каналів готовності до суспільно-відповідального бізнесу не демонструють. Швидше за все, тому, що тотальні закупки телепродукту – теж варіант комфортного і прибуткового "бізнесу". На зразок футбольних закупок "пачками" бездарних футболістів, який, судячи із масштабів процесу теж комусь вигідний. Звісно, крім українського футболу та вболівальників.

В такій ситуації спроби держави регулювати процес в наказовому порядку виглядають цілком логічними. Навіть, якщо вони продиктовані, як багато хто вважає, політичною кон’юнктурою. До негайних змін це не приведе, але "розвернути" телевізійників обличчям до проблеми, яку рано чи пізно доведеться вирішувати, держорганам цілком під силу. Хоча й владі було б не зайвим подумати про включення механізмів не лише адміністративного, а й економічного стимулювання.

І наостанку, ще про футбол. Коли свого часу італійська федерація заборонила клубам запрошувати легіонерів, цей експеримент закінчився перемогою Італії на чемпіонаті світу...