Минулого тижня «Детектор медіа» публікувала рецензію оглядача Інни Долженкової на контрпропагандистський проект «Антизомби» на каналі ICTV. Наш автор звернула увагу на інтонації українських телевізійників, які розвінчують російський пропагандистський контент: вони змальовують російське життя широкими мазками ненависті чи зловтіхи.

Нині пропонуємо увазі читачів рецензію ще одного автора «Детектор медіа» Андрія Кокотюхи, який акцентує на іншому важливому аспекті: програми на кшталт «Антизомби» лише фіксують наявність російської пропаганди, але не протистоять їй, адже українське телебачення не створює проектів на випередження. Ба більше - на переконання автора, такі програми можуть мати не той ефект, якого від них очікують творці.

Українські телеканали вже третій місяць доводять, що проекти власного виробництва можуть створюватися на основі чужого телевізійного контенту. Ваш автор має на увазі російський телевізійний, точніше - інформаційний, а ще точніше - дезінформаційний продукт. Руйнівний вплив російських новин (це ми ще не говоримо про серіали) доведений на прикладі конфлікту на Донбасі, коли ще вчора мирні громадяни з українськими паспортами раптом, немов хтось десь натиснув невидиму кнопку й запустив незворотний процес, почали кидатися голіруч на вояків української армії, аби вигнати їх зі своїх населених пунктів та створити умови для вторгнення армії сусідньої держави.

Короткий, хай значною мірою спрощений діагноз, звучить так: «Вони дивилися російські канали». І хоча за межами Донецької та Луганської областей їх, російські канали, теж показували, та й зараз, попри заборону, десь ловлять їх на сателітні антени, ніде, окрім пролетарського Донбасу, зараза сепаратизму під гаслами: «Слава Росії!» та «Путін, прийди!» після переглядів російських новин не поширилася. Принаймні, в такій мірі. Значить, пропаганда пропагандою, брехня брехнею, але людський фактор усе ж має більше значення, ніж заточений на створення паралельної реальності рашистський контент.

Тому особисто в мене суперечливе ставлення до проектів на кшталт «Вєсті Кремля» на каналі «24» чи його рідного брата - «Антизомбі» («Антизомби») на ICTV, про які вже писали оглядачі «Детектор медіа». До речі, ці програми стартували з березня цього року із інтервалом у тиждень. Перший - 19 березня, другий - 27-го, хоч «Вєсті...» виходять щодня, а їхні однодумці готують випуск раз на тиждень.

Суперечливість - у виборі формату. Російські новини, заборонені законом для показу в Україні, все одно виходять, нехай у вигляді дайждестів та з супровідними коментарями, в кадрі й за кадром. Мовляв, дивіться, ось як брешуть про нас московські пропагандисти. Але ваш автор перевірив на собі, коли ще жив у СРСР: часто в подібних випадках потрібна оцінка й розвінчання лишаються за кадром та проходять повз увагу.

Наприклад, з підліткового віку я та мої однокласники почали відстежувати не потрібну нам раніше «Міжнародну панораму». В чому причина? А там із загостренням «холодної війни», яке припало на першу половину 1980-х років, почали, серед іншого, розвінчувати недоступну нам тут західну масову культуру. Її агресивність, антирадянський характер і, відповідно, занепад ілюстрували фрагментами з недоступних простим смертним фільмів про Джона Рембо і Джеймса Бонда. Оці десятки секунд для нас, радянських пацанів, погано вихованих на пригодах Штірліца та невловимих месників, були не лише втамуванням інформаційної спраги, а й бальзамом на рани: адже вороги тримали в руках суперсучасну зброю та виглядали загалом привабливіше, ніж радянський воїн-захисник. Із цих же причин ми підсіли на «Кінопанораму»: глядиш, лаятимуть західне кіно, так при цьому хоч фрагменти покажуть.

Чи не найбільшою ідеологічною диверсією, принаймні для мене та моїх шкільних товаришів у часи розквіту «перебудови» стала книга київського журналіста Сергія Кічігіна «Війна в четвертому вимірі». Для наших учителів історії, а також - для педагогів, котрі щотижня проводили політінформації, монографія, надрукована 1986 року, мала неоціненне значення. Автор на конкретних прикладах, детально, докладно розвінчував західну масову культуру, буржуазну пропаганду, показував захоплення західної молоді того часу й не забував обмовитися, наскільки ці захоплення погані. Ми ж, діти пізнього СРСР, які жили у невеликому місті, сприймали цю книгу інакше: як перелік актуальних трендів. Яким, увага, бажано наслідувати. Особливого інтересу додавали щедро вміщені в книзі фотографії зразків буржуазного занепаду.

Свій нинішній розум ваш автор вважає досить міцним. Я маю невідомо звідки взятий імунітет до пропаганди, і навіть не завжди переглядаю її найпоказовіші зразки, розміщені в інтернені. Якщо ролик займає більше хвилини, краще почитаю його опис, бо не певен, що повинен витрачати на ознайомлення з подібним свій час. Без того знаю, що мені покаже й розкаже про Україну телебачення держави-агресора. В крайньому разі готовий витратити годину на тиждень, аби подивитися черговий випуск «Антизобмі», де мені підберуть відповідний дайджест. Усякий раз після перегляду такої програми я вимикаю телевізор із почуттям гордості за себе. Бо висновки «я так і знав» та «чого від кацапів ще чекати» підтверджуються цілковито, на всі сто відсотків.

Та разом із тим всякий раз навіть не після, а під час перегляду «Антизомбі», згадую себе молодим та радянським. Те, чим мене лякали, від чого застерігали й від чого хотіли відгородити, мені та, що важливіше, сотням тисяч таких, як я, надзвичайно подобалося. В`їдливі, тим паче - агресивні коментарі можна було з легкістю пропускати повз вуха. Якщо навчитися, в сухому залишку матиму те, від чого українська влада убезпечує мене та себе, забороняючи вільну трансляцію російського телебачення в Україні. А саме: буду разом із сотнями тисяч, а то й мільйонами співгромадян регулярно знайомитися з кращими зразками російської пропаганди.

Справа не в традиційно солодкому смакові заборонених плодів. Навпаки, згаданий вище СРСР мав значно більше заборон, котрі складно було обійти. Але «ворог №1» традиційно поставав у карикатурному вигляді. Нам показували, наприклад, вуличний брейк-данс у фільмі того ж 1986 року випуску «Людина з п'ятої авеню» - і доводили, що це танцюють чорношкірі безробітні від безвиході. Хоча насправді стріт-данс - ціла субкультура, досить поширена на той час у світі й віднедавна - в Україні. Даючи ту чи іншу інформацію про життя за «залізною завісою», радянські пропагандисти ставити «плюс» там, де потрібен «мінус», і навпаки - давали «мінус» там, де все дуже добре. Причому «мінусів» у західному житті знаходили зазвичай більше, ніж «плюсів». Життя ж усе розставило на свої місця.

Небезпека подвійного, навіть до певної мірі «гібридного» сприйняття таких проектів, як «Антизомбі» - в тому, що там намагаються не просто викривати брехню російських новин, а приділяють багато уваги розвінчуванню фейків про окуповану частину Донбасу та дії українських збройних сил. Гаразд, убиті снігурі, зґвалтовані пенсіонерки чи шабаші «Правого сектора» ніким в Україні серйозно не сприймаються, включно з переконаними й невиправними ватниками. Але якщо нам показують фрагменти російської пропаганди, котра розповідає, як у «народних республіках» добре з працевлаштуванням, харчуванням, медициною та соціалкою - а закадровий голос все це заперечує, є потреба почухати потилицю.

Бо не всякий подібний сюжет постановочний. Колеги-журналісти не дадуть збрехати. Масовка в подібних сюжетах абсолютно щиро вірить у те, що каже й робить. Вважаючи: нині в «народних республіках» лише ознаки хвороби зростання, негаразди спровоковані Києвом, а насправді все розвивається нормально. Життя вдалося. Ті ж, хто скаржиться... Ну, а що, в Києві всі всім задоволені, особливо - в спальних районах столиці? Чи в Україні кожен є прикладом успішного громадянина, котрий живе райським життям і нам того ж бажає?

Значить, фейкові сюжети про розвиток та становлення «молодих республік» - не завжди брехня. Російські журналісти просто приїжджають у потрібний час, потрібне місце й підсовують мікрофони потрібним людям. Ну, а закадровий голос, котрий розвінчує все це в «Антизомбі» - не послідовне викриття брехні, а лише... точка зору. По той бік фронту так само маємо не зомбовних громадян, а цілком адекватних людей зі своєю точкою зору. За право висловлювати яку вони готові в гіршому випадку воювати особисто, в кращому - підтримувати війну.

Принаймні, так можна подавати те, що відбувається з мешканцями окупованих територій. Вони в масі своїй не зомбі. Просто отримали можливість протиставити себе іншій Україні, яку не приймали з різних причин і навряд чи колись приймуть. Через те формат «Антизомбі» не дуже підходить для перевиховання чи перепрограмування їх та їм подібних. І боротьба телебачення з телебаченням у даному випадку лише фіксує наявність, агресивність і вигадливість російської пропаганди - та аж ніяк не свідчить про вміння українського телебачення всьому цьому протистояти. Ми лише реагуємо, а не створюємо проектів, так би мовити, на випередження.

Поки що Україна та українці лише жертви інформаційної війни. «Антизомбі» демонструє, як все запущено в них. І поки не видно потужних проектів, котрі не будуть нагадувати по формі й суті пропаганду, а розповідатимуть про реальні успіхи нашої країни не лише на східному, а й на багатьох інших фронтах - від політичного до культурного. А успіхи, до речі, є. Просто вони рейтингів не дають...