Якщо дивитися здалеку, рекламний постер може викликати асоціації з новим фільмом Кріса Нолана про пригоди Бетмена. Героїчна монохромна постать у плащі височіє над Готемом, оберігаючи його спокій. Принаймні, ваш автор постійно проводив такі паралелі, хоча й знав - то закликають на фільм не про супермена, а про героїню. Й не на американський, а на український.

Точніше, «Незламна», котра в українському прокаті з 2 квітня - копродукція з Росією. Де - унікальний випадок! - російська частка участі становить чверть, а українська - три чверті (українська студія «Кінороб» та російська «Новые люди»). Включно зі спецефектами та виконанням батальних сцен, котрі відкривають вітчизняним глядачам технологічний потенціал національного кіновиробника. І, прошу повірити на слово, розкривають далеко не повною мірою. Описується зроблене в Україні двома словами: «Wow, Голівуд!». Тобто видовище звичним до нього глядачам забезпечено досить якісне.

Але «Незламна», крім демонстрації, що і як ми можемо та кого здатні заткнути за пасок, є також найбільш неоднозначним за змістом кінопроектів нової доби. Він починався ще в часи, коли Росію не було визнано державою-агресором. Фільми й серіали про героїчні подвиги радянських солдатів-визволителів та їхніх коректувальників із НКВС та ГРУ не були заборонені законом. А сама українська історична наука не зробила різкого крену в напрямку вилучення української історії, в тому числі - історії участі України та українців у Другій світовій війні з російсько-радянського контексту.

«Незламна» ризикувала опинитися - й опинилася! - під прицілом критиків саме через цю опцію. Стрічка Сергія Мокрицького, за прогнозами, цілком могла відповідати світоглядним потребам ватників, і російська версія фільму під назвою «Битва за Севастополь» це почасти підтверджувала. З огляду на минулорічну анексію Росією Криму набуваючи, погодьтеся, ура-патріотичного значення для російських громадян та їхніх українських однодумців. Тим більше, що в описаний період, а саме - 1941-1942 роки, ані Севастополь, ані Крим загалом не входили до складу Української РСР. Отже, пропагандистський виверт у форматі «битва за своє» може прочитатися не лише в них, але й у нас.

До честі творців стрічки, назва «Незламна» таки більше відповідає як сюжету, так і загальному змісту розказаної історії, аніж «Битва за Севастополь». По-перше, оборона цього міста не лягла в сюжет наскрізною лінією, а є лише фінальним трагічним епізодом. По-друге, фільм позиціонується як байопик. Тому саме біографія головної героїні, української дівчини-снайпера Людмили Павличенко, а не її участь у битві за окремо взяте «місто російської слави» є в центрі глядацької уваги.

Нарешті, третя обставина: Павличенко з причин, про які треба говорити довго й окремо, показана не українкою на війні, а радянською патріоткою. Котра наділена унікальними здібностями до влучної стрільби й захищає Батьківщину (так і проситься асоціація зі стрічкою Фрідріха Ермлера «Вона захищає Батьківщину» 1943 року випуску з Вірою Марецькою в головній ролі). Проте в окремих випадках незламність тендітної жінки-воїна показана не лише в бою з фашистами, а й у протистояннях із радянською системою. Або образ істеричного фанатика зі сталінських спецслужб, який пресує Люду в Америці - данина вимогам часу, або - вияв справжніх поглядів на тоталітарну систему авторів стрічки. Там же - безіменний комісар, здатний ледь не силою підняти посічену осколками героїню з лікарняного ліжка. Аби вдягнути на неї форму, дати в слабкі руки гвинтівку й змусити позувати для пропагандистської фотозйомки.

Вочевидь сукупність подібних деталей на додачу до технологічно якісної картинки свою справу зробила. Нічого «ватного» в «Незламній» не побачив голова Держкіно Пилип Іллєнко, про що особисто заявив 3 березня в прямому ефірі «Еспресо TV». Позитивно оцінила результат його попередниця на цій посаді Катерина Копилова, котра дала свого часу проекту дорогу. Критик Ярослав Підгора-Гвяздовьский, коментуючи стрічку в Facebook, зазначив: «Це масове кіно, і, гадаю, більшого й не треба було ні робити творцям, ні чекати глядачам-критикам. У нас немає свого Спілберга чи Кемерона. Тож пропоную тішитися "Незламній", принаймні я дав позитивну рецензію фільму». Його колега Антон Філатов, маючи низку зауважень, підбив оптимістичний підсумок: «Українська кіноіндустрія заявила про себе як про дієвий потужний механізм, здатний видавати на-гора масштабне кіно». Ну, і диструбуція від «ХХ століття Фокс» багато про що хорошого говорить.

Проте критик Ігор Грабович на своїй авторській Facebook - сторінці «300/300 триста фільмів за триста днів» висловився про «Незламну» критично, зосередившись саме на змістовній, найбільш вразливій, ідеологічній складовій. Без якої жодна героїчна драма в історії світового кіно неможлива навіть теоретично. Антон Філатов пунктиром відзначив очевидне: фільм гармонійно підспівує як українській, так і російській пропаганді. Хоча, до відома пана Філатова, навіть після створення одіозного Міністерства інформаційної політики в Україні українська пропаганда не з'явилася в жодному вигляді. Тим більше її не існувало, коли проект лише запускався. Пан Грабович довів, що автори зробили все, аби, цитата, «прибрати реальну історію зі свого фільму», змінюючи на догоду сценарію факти біографії реальної Людмили Павличенко.

Від себе додам: основна дія відбувається в Радянському Союзі, зокрема - Українській РСР. Але люди поводяться так вільно, ніби живуть не в диктаторській державі, де щодня гучно викривають «ворогів народу» та публікують у газетах розстрільні вироки. Відразу - ще одна легка асоціація, цього разу з російським серіалом «Відлига» («Оттепель»), герої якого живуть в СРСР так, ніби в Західній Європі. Тобто у вільному, хоча й зі своїми проблемами, світі й суспільстві.

Ігор Грабович слушно відзначив невизначеність Людмили з суспільними пріоритетами. Тобто, народжена 1916 року в родині офіцера, комуніста, учасника Громадянської та, поза сумнівом, інших воєн, котрі вів тодішній СРСР під керівництвом Сталіна, могла вирости лише продуктом епохи. Вибачте за порівняння, але в Німеччині тих часів ровесниця Павличенко цілком могла, керуючись щирими переконаннями, записатися до гітлерюгенду.

Проте, на мою думку, автори «Незламної» відчули це. Бо російська актриса Юлія Пересильд грає українку Людмилу Павличенко так, як, напевне, зрозуміла цю роль у сценарії та з пояснень режисера. Й ми бачимо переважно закриту, наїжачену, часом депресивну, часом агресивну молоду жінку, котра живе війною навіть тоді, коли ще ніби мир. Якщо 1937 рік, із якого в фільмі починається життєвий шлях героїні, можна назвати мирним для країни, частиною якої була й Україна.

Те, чим пан Грабович авторам дорікає, можна при бажанні вважати головним плюсом «Незламної». Комсомолка, вродлива дівчина, за любов якої готові змагатися й навіть битися різні чоловіки - від офіцера до лікаря, сама любити не навчена. Їй не потрібна, за великим рахунком, навіть вища освіта. Так, зраділа, що вступила на історичний факультет Київського університету. Проте радянська історична наука, особливо - в часи, коли головним джерелом історичних знань був «Короткий курс історії ВКП(б)», виглядає досить сумнівною з огляду навіть на той час дисципліною. Розуміє це Люда чи ні - але замість насолоджуватися молодістю підтасовує результати кинутого жеребу, аби потягнути друзів на стрільбище.

Тут і далі життя для Люди - війна. Не важливо, почалася вона вже чи почнеться скоро. В іншому, не мілітарному дусі, людей, особливо молодих, у диктаторських країнах не виховують. Коли до неї незграбно, але щиро залицяється одесит Борис, вона не готова відповісти на почуття й навіть не здатна гратися в хороші манери, бути ввічливою. Повідомлення про війну стає для Люди полегшенням, бо так можна легально перервати сватання. Й далі закохатися вона готова лише після виснажливого бою - і то в бойових товаришів.

Епізоди в Америці, коли Павличенко має переконати США відкрити другий фронт (сьогодні українки теж просять Штати про військову допомогу), ще більше підкреслюють трагедію Людмили як нереалізованої жінки. Коли Елеонора Рузвельт дарує їй плаття, Павличенко вдягає його - й при цьому лишається в кирзових чоботях. Так їй комфортно. У відповідь не може подарувати нічого, окрім армійської пілотки. Нарешті, блазнювато фарбує щоки буряком, показуючи, яка в СРСР косметика. Словом, у Павличенко нічого не виходить, коли вона намагається розбудити в собі жіночу природу. Вона не вміє й не знає, що і як робиться, коли одягається, для чого носиться й чешеться. Й тут - ще одна аналогія, з повістю Олексія Толстого «Гадюка» та однойменним фільмом Віктора Івченка, знятим студією імені Довженка в 1965 році. Хто пам'ятає, там молода шляхетна панна, здається, навіть ровесниця Павличенко, перетворюється за роки Громадянської війни, на якій вона воювала в кавалерії, на солдата, не знаходячи собі місця в мирний час. А спроба закохатися й відчути, як воно - бути жінкою, завершується для неї трагічно.

Моя пропозиція: розглядати «Незламну» не як приклад тріумфу волі, про що можуть говорити й навіть уже говорять, а як розповідь про трагедію молодих людей. У яких спершу радянський режим, а потім війна вбивали все людське. Ближче до фіналу фільму Люда вже не хоче війни, виявляє героїзм через силу. Вона втомилася, вона поранена й контужена, її треба комісувати - але безжальна військова машина все одно вимагає, щоби дівчина вставала й стріляла.

А до беззаперечних чеснот «Незламної» треба зарахувати ще й лінійно побудований сюжет. У часи, коли сучасна Україна як ніколи потребує якісного масового кіно, режисери далі вперто змагаються, хто більший Параджанов, хоча Параджанов - великий, і він один. Тому маємо не бездоганний у світоглядному плані, проте, хочеться вірити, етапний фільм, після якого опція «поетичне кіно» буде дедалі менше запотребувана сучасними творцями актуального кіно в нашій багатій на таланти, ідеї та технічні можливості країні.

Нехай останнім фільмом, де трошки гралися в «поетичне кіно», лишиться «Поводир». Нехай перспективи комерційного кіно без претензій відкриє «Незламна».

Ілюстрація - www.youtube.com