Перший національний 27 та 28 березня видав в ефір дві документальні прем'єри виробництва власної Студії документальних фільмів (керівник Марк Гресь) - «Гнат Юра. На перехресті часу» та «Дмитро Гнатюк. Моя Україна».

Фільм про засновника Театру імені Франка, Гната Петровича Юру, знімали до Міжнародного Дня театру (і до 95-ї річниці створення франківської трупи). Кіно про народного артиста Дмитра Гнатюка - до його 90-річного ювілею.

Поява цих фільмів саме на Першому національному цілком логічна. Бо кому ж іще, окрім хіба що телеканалу «Культура», нагадувати нації про її культурних героїв? Тим паче, що, скажімо, про народного артиста СРСР Гната Юру пам'ятають хіба що старші театрали. Молодші ж приречені переглядати його зоряні ролі лише в повторах телевізійних вистав. Добре, що в часи творчих злетів режисера та актора їх додумалися записати. В тому числі такий шедевр, як «Мартин Боруля» Карпенка-Карого. Нині, коли на «Культурі» натрапляєш на кадри з цієї вистави, перед екраном завмираєш до фіналу.

Дмитро Гнатюк, дякувати богові й козацькому здоров'ю, живий донині, хоча вже й відійшов від гастрольно-концертної діяльності, залишивши собі викладання оперної режисури в Національній музичній академії імені Чайковського. Так само, як у випадку Гната Юри, його нині можна побачити хіба що в програмах телеканалу «Культура», який подеколи показує записи цього унікального баритона.

Між цими людьми, справжніми геніями, здавалось б, ціле покоління (якщо рахувати дати народження). Проте фільми про них, показані Першим національним майже одночасно, невловимо схожі. Можливо, це просто дається взнаки рука Тетяни Жицької, докладеної до обох фільмів. Адже їхня структура буквально ідентична: нарізка зі спогадів сучасників, думок театрознавців та біографів і фрагменти вистав. Байдуже, що Гната Петровича Юру нині біля рідного театру можна побачити хіба що у вигляді його скульптури в образі Вояка Швейка, а Дмитра Гнатюка - зустріти в аудиторіях Музакадемії чи в дворі власного будинку в центрі Києва.

Засадничо ці фільми суголосні навіть у головному меседжі їхніх авторів. Це послання сучасникам про великих українців таке - обидва, і Гнат Юра, і Дмитро Гнатюк, змушені були йти на компроміси з тоталітарним режимом. І погоджувалися вони на цей компроміс не з однією тваринною метою вижити за будь-яку ціну. Митці, укладаючи свою угоду з сатаною, отримували натомість можливість творити.

Звісно, в часи Гната Юри (сталінські репресії) за найменший відступ від умов цієї кривавої «грамотки» можна було розплатитися життям. Дмитро ж Гнатюк, чий феноменальний успіх на всіх сценах світу припадає на більш «вегетаріанські» часи, міг хіба що стати невиїзним. Але драми його особистого компромісу це не скасовує. Адже митцеві для творчості потрібна передусім свобода.

Гнат Юра задля своєї святої справи всього життя - українського національного театру - вдягав маску простака, того самого Швейка, який придурюється клінічним ідіотом. Дмитро Гнатюк, будучи посланцем Радянської України у світі, мусив зарубати на носі - куди б він не їхав, у яке закордоння, мусив завжди повертатися до Києва. Хоча й мав сестру в Канаді, емігрувати йому навіть на думку не спадало.

У фільмі про Гната Юру театрознавець і журналіст Віталій Жежера, розмірковуючи над примусом влади до компромісу митця, каже: «Цим людям приставили до скроні револьвер і наказали підписати листа» (проти Леся Курбаса. - Авт.).

У кіно про Дмитра Гнатюка немає запису пісні про Леоніда Брежнєва, але автор цих рядків чудово пам'ятає власний шок від виконання народним артистом на сцені, здається, палацу «Україна» (чи як він тоді називався?) балади «Товарищ Генеральный секретарь!». Присвячено цей опус було «дорогому Леонідові Іллічу», ювілей котрого саме відзначали і який, можливо, був у залі. Тодішні компроміси з режимом, що доживав віку разом із «товарищем генеральным», можливо, вже й не були питанням життя чи смерті. Але демонстрації лояльності до Москви в тодішньому Києві, вочевидь, ніхто не скасовував.

Тетяна Жицька, обравши тему компромісу митця з владою в обох документальних фільмах про геніїв української культури, виправдовує їх в очах сучасників вустами очевидців і біографів. Не даючи відповіді, втім, на одне, але суттєве запитання: чому, коли доба смертельних для художника ризиків закінчилася, так само щезли й великі митці? Адже ми, діти вже горбачовської перебудови, не можемо назвати жодної постаті, рівної талантом Гнатові Юрі чи Дмитрові Гнатюку. Хіба що Богдан Ступка, який вже теж пішов від нас. Та ще український рок 90-х, що був чи не останнім сплеском хвилі національного культурного відродження.

До речі, про український рок. У концерті Дмитра Гнатюка, що його показали одразу після біографічного фільму, є момент, коли Святослав Вакарчук, нинішній кумир, визнаний у світі, співає свою «Дякую тобі» на честь ювіляра Дмитра Гнатюка. Співає а капелла. Не знаю, чи можна було вигадати щось недоречніше, аніж цей номер. Бо без колег-«океанів» Вакарчук на тлі віртуозного баритона Дмитра Гнатюка, який щойно відлунав, співав як учасник шкільної самодіяльності без найменшого поняття про вокал.

Це, звісно, просто незмірні постаті, в яких відбилася зміна культурних епох - від елітарної до масової. Можливо, геніїв, як «штучний товар», породжують саме великі протистояння, де вони, аби вижити, мусять докладати надзвичайних зусиль у шліфуванні майстерності, піднісшись поодинокими вершинами над випаленим полем.

До слова, український рок у своїх вершинних проявах теж був продуктом протистояння тоталітаризмові й русифікації. Але це вже не про «Океан Ельзи» - вони почали свій шлях на хвилі саме тотальної масофікації (термін Оксани Забужко. - Авт.) культури.

Той же факт, що «Україна має талант» не лише в однойменному шоу СТБ, але й у сенсі високої культурної традиції, тяглість якої передає учням Дмитро Гнатюк, не може не тішити. Як і те, що шанувальники цієї традиції таки мають змогу бодай до ювілейних дат корифеїв побачити їх на телеекрані.

Фото - із сайту Першого національного