Нарешті прийшла весна. Вона геополітично ознаменувала риторичне пост-іракське примирення Європи та Америки і історичне примирення самої Європи - «старої» і «нової», яка об’єднала нарешті в собі усіх тих, хто мав би до неї належати. Крім нас.

Залишаючи поза нашою увагою політичні та економічні аспекти всього цього, хотілося б зупинитися на аспектові культурному - що означає це нове панєвропейське об’єднання для тих, хто опинився в ньому, і для тих, хто опинився поза ним. Для мене перші тижні весни розпочалися з вражень тієї самої європейської культури, представленої у Києві: перед початком балету Бежара якась маленька дівчинка голосно сказала: «Мамо, а я не боюсь». Маленька українська дівчинка, яка не боїться пост-модернізму... Закінчилися мої враження виставкою сучасного голандського мистецтва «Турбулентність», оглянувши яку, один з відвідувачів на листочках для відгуків залишив таке: «Просмотрев эту выставку, понял: Западу - п....ц.». Кінець української візії європейського постмодернізму.

Як писав Ромен Гарі, мистецтво стало останнім притулком і останньою ілюзією Європи, яка не зуміла зрозуміти і прожити свої шедеври. Чи може ці шедеври прожити, або принаймні спробувати зрозуміти Україна? Найкраще відчути культурно-інтелектуальний стан України можна було під час українсько-французького круглого столу “Сучасні інтелектуальні дискусії в Україні та Франціії”, що проходив у Могилянці за участю професорів французького університету Marne La Valle Антуана Ассаба та Бріса Кутюр’є, а також за участю української інтелектуальної еліти. І хоча одні говорили про дискурс, а інші - про дискусію, одні - про інтелектуалів, а інші - про інтелігентів, виявилося, що культурні розбіжності між Україною та Францією у сприйнятті минулого та сучасності не такі вже й значні, а інтелектуальної прірви як такої не існує взагалі.

Стали більш очевидними дві інші важливі речі: всередині французького культурного дискурсу , не кажучи вже про загальноєвропейський, на різних рівнях існує набагато більше протиріч, аніж ми можемо здогадуватися, і ліній розлому тут безліч. А отже, про існування єдиного європейського культурного простору говорити не тільки передчасно, але й недоречно, оскільки будь-яка об’єднана тотальність цінностей та ідей передбачала б їх обов’язковість для усіх, і це би означало кінець європейського дискурсу як такого.

Про іншу річ абсолютно блискуче сказав професор Вілен Горський: «Як культура глибоко межова за своєю природою, суттю та традицією, українська культура навчилася бути толерантною до культур інших. Але при цьому спостерігається суцільна тенденція до того, аби перекладати відповідальність за те, що тут відбувається, на когось ще, орієнтуючись виключно на якісь інші культурні та політичні моделі, перекладаючи на них увесь тягар відповідальності як за наші недоліки, так і за наші здобутки. Мовляв, усе найкраще ми схильні називати обов’язково європейським - від євроремонту (доброго ремонту) до єврообслуговування (людського обслуговування). А чи не може це бути українським чи все це є абсолютно нехарактерним для українського, і чи українського не існує взагалі? Чому потрібно орієнтуватися на щось чуже (західне), тим більше на те, чого не існує у вигляді тотального (тоталітарного?) еталону, а існує лише у вигляді міфу, який можна лише сприймати або ні, але який складно наслідувати».

Як писав Борис Парамонов, живе зіткнення з реальним Заходом залишає майже шокове враження і страшно розчаровує: «Ми думали - Гегель, а оказалось - мелочная лавка на углу». Ми думали Флобер, а з`ясувалось - Фредерік Бегбедер. Саме цей французький письменник, якому випала честь представляти Францію на відкритті тижня французького кіно у Києві, міг своєю творчістю переконати у тому, що не існує чогось такого, що є a priori ідеальним тільки тому, що представляє, скажімо, Францію.

Його моноперфоманс у Могилянці переконував у зворотному - він є запереченням традиції французької літератури, як і будь-якої традиції взагалі, а його література заперечує будь-який зв’язок з тим культурним полем, відштовхуючись від якого ми звикли робити наші судження про Францію, Європу або західну культурну цивілізацію. Забудьте Селіна, викиньте на смітник Джойса, порвіть Керуака - спаліть свої уявлення про моноліт європейського культурного універсуму і про просвітництво як таке. Забудьте і про Постмодернізм.

Перед вами - дешевий кітч, пародія на протест, який оперує у культурному просторові Майкла Джексона та поп-культури, а його головний слоган: «Хочу спати з дітьми!!!». Цей протестний гуру у відповідь на питання, чи може він відмовитися від товарів тих фірм, які він критикує разом з консюмерізмом як явищем, лише дотепно відповідає, що тоді він просто помре від голоду. Він - типовий представник тієї верстви, про яку сам писав у своїх «99 франках» - це ті, хто торгує «Найками», аби купувати наркотики. Меншість. І є бідна і мовчазна більшість - ті, хто торгує наркотиками, аби якось назбирати на пару «Найків».

Десь за півроку до того у тій же залі виступав Сергій Аверінцев, який, за словами Парамонова, одного разу переглянувши у віденській опері «Кільце нібелунгів», знайшов багато неточностей (sic!) у постановці. Мій знайомий журналіст, який висвітлював приїзд метра світової наукової спільноти до Могилянки, після його двогодинної лекції, яку слухали у повній тиші і стоячи, бо сісти через величезну кількість бажаючих долучитися до Вічного, не було де, сказав: «Фігня, навіть на тридцятисекундне ВМЗ для новин не вистачить». Дійсно, важко зробити ВМЗ з енциклопедії...

Завершенням мого культурного рандеву з Європою був фестиваль сучасного французького кіно, який відкривався позажанровим і позасмаковим, як на мене, «Таксі-3», і знову ж таки особисто для мене скінчився фільмом Патріса Шеро «Ті, що мене люблять, поїдуть на поїзді». Цей фільм гіпертрофовано демонструє не лише те, що не існує чіткого поділу лише на модерн або постмодерн навіть усередині самого французького мистецтва , але й не існує єдиного сприйняття кожного з цих напрямків в ньому або поза ним.

Це було зрозуміло навіть з того, як по-різному реагував на один і той же фільм зал - одні сміялися, коли іншим хотілося плакати, а коли одну частину залу просто розривало від екзистенційної нудоти, інша доводила себе до того ж стану пивом з поп-корном.

Звичайно, кожен мав право на своє сприйняття фільму, втім, різниця була у тому, що одні були у меншості, сприймаючи стрічку як драму, більшість залишала залу з непохитним переконанням комедійності побаченого. Можливо, ці дві групи, які випадково перетнулися на цій події, по-різному сприйняли і останні кадри фільму. Спочатку - панорама «одного з найбільших у Франції кладовищ, навіть більшого, ніж саме місто - 180 тисяч місць на кладовищі, і лише 140 тисяч - мешканців містечка», потім - панорама самого міста. Згори вони виглядали однаково. Життя і смерть поруч. Місто - як культурне кладовище?

Ви спитаєте: а до чого тут телебачення? Та ні до чого. Воно й надалі залишається у тіні антиінтелектуальної більшості, яка створює його сьогодення, традиції і майбутнє відповідно до запитів і бажань, досвіду і естетичних уподобань цієї самої більшості. У той час, коли я намагався збагнути (не)зв’язок України з загальноєвропейським культурним контекстом у всіх його проявах, стало відомо, що закрили «Вікна у світ» (СТБ). Хороша була програма... Правда, не вписувалася вона якось у загальне телевізійне тло - одні її критикували, іншим (мені, наприклад) вона подобалась, але це якраз і був той самий дискурс - дивна форма для сьогоднішнього українського телебачення.