«Цей фільм є лише початком. І з нього починається велика робота над створенням повнометражного фільму, який відтворить найцікавіші моменти життя великого українського кіномайстра», - так Костянтин Коновалов представив свій авторський проект, документальну стрічку «Олександр Довженко. Одеський світанок» (режисер Артем Антонченко). Київська прем'єра відбулася 3 лютого в Національному музеї Шевченка. Перегляд короткого метру вкотре витягнув на поверхню та поставив руба ряд важливих питань, котрі стали наріжним каменем у визначенні подальшого розвитку українського національного кіновиробництва.

Наголошую - не кіно як візуального, в щирому розумінні багатьох - образотворчого мистецтва, а саме виробництва кіно як інтелектуального продукту, публічна демонстрація котрого призначена для отримання комерційного прибутку. З метою вкладати зароблені кошти у створення нових стрічок. І, що не менш важливо, мати необхідний ресурс для фінансування кіно як мистецтва, творчого експерименту, котре буде показано без жодної комерційної мети на фестивалях. Українських та міжнародних.

Як автор сценарію, Костянтин Коновалов постійно наголошує на комерційній, заточеній на прибуток складовій кінематографу. Слова «жанровий», «касовий», «масовий», «видовищний» звучать за двадцять п'ять хвилин екранного часу так часто, що складається враження: не лише сценарист, а вся команда (продюсерський центр «Інсайтмедіа» спільно з Одеською кіностудією) вбивають ці азбучні істини в голови, немов цвяхи в товсту дошку. Лупають сю скалу, як заповів поет Іван Франко. Бо, здається, українське кіно на початку третього тисячоліття, навіть на фоні того, що наша країна переживає давно не бачену російську агресію, лишається ледь не єдиним у світі, котре досі живе й живиться підміною понять.

Воно вперто не визначається з функцією, яку має виконувати кінематограф у країні, що як ніколи потребує створення спільних, максимально зрозумілих для мас визначальних смислів. Між іншим, більшовики, дарма що без відповідної освіти, зрозуміли це ще на світанку радянської влади. Тому, зокрема, в Одесі в часи, коли Олександр Довженко дебютував у якості режисера, виробництво жанрового кіно поставили на потік. Про що, власне, й розповідається у стрічці.

Активно знімали не лише в Одесі. Проте саме вона мала всі шанси стати українським, нехай тоді ще й радянським, аналогом Голлівуду швидше, аніж Москва, Ленінград чи Київ. Ліберальна й демократична за своєю природою незалежно від влади, толерантна аж до хворобливості, багатонаціональна, полікультурна Одеса сприяла розвитку комерційного, прокатного кіно так, як не могло бути в жодному іншому місті, де працювали кінофабрики. Море сценаріїв. Прості історії, в яких сюжет - головне. Кращі сценаристи, хоча й посередні теж мали роботу. Найяскравіші зірки того часу. Зйомки за кілька тижнів, потужний виробничий конвеєр, конкурентний продукт. Ось де знайшов себе молодий Довженко, коли йому дали постановку повнометражного дебюту «Сумка дипкур'єра».

Олександр Довженко - духовний батько українського кінематографу та, головне, родоначальник поетичного кіно, котре досі, попри ринкові виклики, «наше все». Знаючи це та за допомогою запропонованого фільму трошки більше відкривши завісу над початком творчого шляху видатного митця, з'ясовуєш для себе деякі базові речі. Зокрема, розумієш, чому українське кіно раптом перестало говорити про перевагу комерційної складової та жанрового розмаїття над високочолістю авторського кінематографу. А навпаки, вперто мастить залишками поетичного кіно все, що тільки можна, категорично псуючи стрічку вже на стадії створення. Адже в часи, коли доводиться конкурувати не з «Зоряними війнами», а, вибачте на слові, з «Піддубним», сучасний глядач поетичної спадщини просто не перетравить. Ми не готові до славного минулого, якщо воно так і подається - у форматі, котрий давно минув.

Отже, Довженко знімає свою першу та єдину пригодницьку стрічку й має шалений успіх, у тому числі касовий. Тут варто нагадати: Андрій Тарковський писав сценарії для детективів, і нехай кіно «Бережись: змії!» в 1979 році лідером прокату в СРСР не стало, витрати на себе воно відбило, та й опальний митець копійку заробив. Повертаючись у 1927 рік, дізнаємося: Довженко відразу привернув до себе увагу пропагандистського цеху молодої Країни Рад. Йому дають зняти «Звенигору», аби проявив себе з іншого боку, далі на черзі - потужний «Арсенал», і звідси починається поступове «озброєння Довженком» ідеології радянського кінематографа. Хто знає його біографію, підтвердить - у зрілі роки життя митця часто буде нагадувати ним же створений міцний політичний детектив. Власне, в такому ключі Костянтин Коновалов планує знімати художній фільм про молодого Довженка в Одесі із Сергієм Бабкіним у головній ролі. Тому «Одеський світанок» у загальному контексті - проба пера, розвідка боєм, водночас - заявка на жанрове кіно, яке має касові перспективи: суміш байопику й пригодницької історії.

Та повертаючись до постаті Довженка, починаєш розуміти, що хотіли сказати автори згаданої стрічки, пояснюючи: уже від виходу на екрани «Звенигори» українське кіно почало вирішувати не стільки комерційні, скільки етнографічні та національні проблеми. Абсолютно справедливо. Адже кіно - важливий та найдоступніший спосіб самовизначення нації, суспільства, держави. І ось коли тому ж Довженкові почали наступати спершу на національний мозоль, потім - диктувати умови, нав'язувати методи та насамкінець перетворили на пекло сам процес творення фільмів, він додумався до поетичного кіно як методу втечі митця у внутрішню еміграцію.

Ось так виробник хітів прокату свого часу перетворився на автора стрічок, котрі сьогодні визначають як фестивальне кіно. Його метод, на жаль, виявився актуальним для українського фільмотворення й надалі. Через те «поетичне кіно» з творчої спадщини, котра, безумовно, мала періоди розквіту, згодом перетворилося на хворобу і втратило будь-які перспективи для реалізації у вигляді комерційного проекту.

Таким чином, «Одеський світанок» показав того Довженка, котрий мав величезну перспективу й був мотором виробничого процесу. Але народився й почав входити в силу не в той час, не при тому політичному режимові, котрий стимулює митця. Та разом із тим стрічка дає надію, що поняття «жанрове кіно» і «касовий успіх» повернуться в Україну - адже це також школа Олександра Довженка.

Фото надане прес-службою Одеської кіностудії