Шпагат на ефемерному місткові

Шпагат на ефемерному місткові

7 Січня 2015
7409
7 Січня 2015
13:03

Шпагат на ефемерному місткові

7409
Чотирисерійний фільм «Щасливе життя» в ефірі каналу «Україна» може символізувати положення, в якому завис нині сам канал (та й більшість його побратимів, чого гріха таїти) — такий собі шпагат між апологією совка та відображенням сучасності
Шпагат на ефемерному місткові
Шпагат на ефемерному місткові

Над нашим телебаченням навис якийсь фатум. Саме так, «фатум» з маленької літери, а не той великий, грізний і невмолимий античний. По-українськи це можна назвати ще й містким словом «пороблено».

 

Здавалось би, сучасний стан українського суспільства дає в руки телевізійникам, які давно хотіли, але не могли через сакраментальне gust a business (універсальне виправдання для засилля російського та російськомовного продукту в національному телепросторі), нагоду створити й видати в ефір якісний український продукт. Час для нього нарешті настав, але що ми бачимо навіть там, де цю нагоду намагаються використати?

 

З одного боку, це так звана документалістика з присмаком полунички («Секрети Бандери» на «1+1»). З другого - судомливі, нашвидкуруч зліплені спроби зробити власний продукт до Нового року, аби було чим замінити одвічні «блакитні вогники» чи «паради зірок».

 

Цього року подібними спробами потішив телеканал «Україна», про що вже йшлося.

 

«Великий новорічний концерт» та мюзикл «Аліса в країні чудес» - справді суто українські проекти для різномовних аудиторій. Перший, хоча й зліплений за лекалами радянських новорічних вогників, було адресовано переважно україномовному глядачеві (тут уперше на моїй пам'яті відмовилися від російськомовного чи двомовного конферансу на користь українського). Мюзикл про Алісу, яка внаслідок падіння в погріб потрапляє до Країни чудес і зустрічає там своє кохання, яке рятує від страти Червонної королеви, більше апелює до шанувальників російськомовної попси. Адже тут розмовляють і співають виключно російською. Мюзикл Максима Паперника міг бути не таким пластмасовим і ходульним, яким він вийшов, але, погодьтеся, за низьку якість музичної новорічної казки на засідання до Нацради не викликають.

 

Хоча Віталій Козловський у ролі Валета, Світлана Тарабарова (Аліса) чи Ірина Білик (Мама Аліси) й не показали високого класу акторської майстерності, а сценаристи й декоратори - навіть натяку на креативність, музика й тексти виявилися напрочуд проникливими. Тож сприймалися як окремі номери, що не мали жодного стосунку до дійства, яке, мабуть, через непорозуміння назвали мюзиклом. Де, якщо хтось сумнівається, музика є все-таки невід'ємною частиною сюжету.

 

Хай там як, але канал «Україна» 31 грудня продемонстрував бажання бодай пунктирно наблизитися до своєї назви, яку він традиційно заперечував усім змістом своїх програм.

 

Але цей пунктир уже 2 січня переріс у суцільну лінію російських серіалів, автори яких навіть не вважають за потрібне приховувати свою щиру ностальгію за «великою країною» («Чотири пори літа»).

 

Чотирисерійний фільм «Щасливе життя», втім, в ефірі каналу «Україна» може символізувати положення, в якому завис нині сам канал (та й більшість його побратимів, чого гріха таїти) - такий собі шпагат між апологією совка та відображенням сучасності. Автори російського серіалу «Алешкина любовь» («Счастливая жизнь») позиціонують його як музичну казку. Зняла цю казку режисерка Олена Ніколаєва, автор такого нещадного до гламуру фільму, як «Попса» (2005 рік).

 

У тому, що це справді казка, переконуєшся вже з першої серії, коли Дядя Ігнат (Олексій Горбунов), колишній продюсер групи «Льотчики», що були шалено популярні в 70-80-х роках уже минулого століття, благополучно відсидівши 10 років, повертається й моментально знаходить своїх колишніх підопічних, аби повторити старий успіх.

 

Казка? Так, звісно, бо уявити собі в реальності людину, яку анітрохи не змінили 10 років поневірянь у тюрмі (хіба що вона там завідувала художньою самодіяльністю, паралельно постукуючи «кумові»), неможливо. Так само неможливо уявити екс-музикантів, кожний із яких намагається пристосуватися до нових реалій 90-х років із їхнім розквітом злочинності в тодішній Росії, готовими до нових творчих подвигів. Ніби й не було цієї перерви в їхньому творчому житті.

 

Ще більш казково виглядають подальші перипетії. Всі четверо музик, які все-таки зголошуються на вмовляння Дяді Ігната зібратися разом і виступити в приморському місті, гастроль у якому стала колись для них останньою, виявляються неймовірними професіоналами в чудовій формі.

 

Ну а те, що в цьому приморському місті знаходиться кохана соліста Пілота, нині успішна бізнес-леді, та ще й з дочкою, котра визнає в зниклому (загиблому) Пілоті рідного татуся, взагалі чиста фантасмагорія.

 

Але на те воно й казка з обов'язковим name="__DdeLink__253_676084126">хепі-ендом. Усі позитивні герої (а їх тут просто-таки переважна більшість, як на резолюції рішень якихось партійних зборів радянської доби!) знаходять своє щастя. Головний же лиходій, такий собі господар міста і життя Кірілл Борісовіч, під тиском напівкримінальних, але добрих, як виявляється, елементів, кається й дозволяє своїй за п'ять хвилин новій дружині піти з коханим разом із донькою. Так, лиходій тут один, але який! Це з його злої волі Дядю Ігната десять років тому посадили за ліві концерти. Це він хитрощами змусив його віддати всі права на пісні «Льотчиків» собі коханому, щоби трохи згодом, оголосивши про загибель групи в авіакатастрофі, отримувати авторські. Це він монтує запис на диктофоні, де Пілот нібито відрікається від коханої Маші з дитиною, аби Марія все-таки вийшла за нього заміж. Одне слово, Кірілла Борісовіча змальовано щонайчорнішими фарбами, які були в розпорядженні сценариста.

 

Злий геній, та й годі! Але, як уже було сказано, всі його підступи зрештою не увінчалися успіхом і йому довелося повернутися до законної дружини, яка не гаяла часу, підсунувши позитивним героя фільму весь компромат, зібраний на чоловіка.

 

У фіналі щасливі герої стрибають у море, але не топитися, а лише зробити класичну тріумфальну пробіжку на мілководді з неминучими бризками й криками щастя.

 

Кіно про «щасливе життя», зауважу, зроблено досить майстерно. Принаймні, динамічний сюжет уже після перегляду першої серії затягує, спонукаючи додивитися все це до кінця. Та й актори викладаються так, наче вони десь на майданчику якогось театрального капусника, з усіма його дотепами й азартом.

 

Фільм, показаний 2 січня в денному слоті каналу «Україна», безперечно, містить елементи ностальгії за втраченим раєм. Але це не той рай, який у певної категорії населення асоціюється з «великою державою, яку ми, на жаль, втратили» (це вже з передмови до наступного серіалу на «Україні», «Чотири пори літа»).

 

Це радше той рай утрачених можливостей, який нинішня Росія загубила наприкінці 90-х. Недарма ж ця нехитра музична казка розгортається на тлі портрета Єльцина в кабінеті мера приморського міста, якого грає Арніс Ліцитіс. Мабуть, тодішня свобода, коли в ролі лиходіїв виступали цілком земні собі люди з усіма їхніми чеснотами й вадами, а не ціла похмура поліцейська держава, лише й могла стати запорукою щасливого фіналу.

 

Хоча й від ностальгійного «совка» в «Щасливому житті» не змогли відмовитися, йдучи в ногу з популярним російським трендом. Лейтмотивом його в буквальному сенсі тут є пісня радянських авторів «Алешкина любовь», яку в серіалі приписують чомусь персонажам фільму. Разом із цим лейтмотивом у голови глядача вселяють думку, буцімто радянська офіційна естрада була страшенно популярна. Ніби забувши, що слова та музику її написано ще 1970 року Сергієм Дячковим та Онєгіном Гаджикасимовим, членами Спілки письменників та композиторів відповідно. Інших до офіційного виконання на майданчиках країни не допускали. І співав її ВІА «Веселые ребята», переважно в телеконцертах та, напевно, в «чосах» по сільських клубах.

 

«Как же быть, как буть? Запретить себе тебя любить? Не могу я это сделать, не могу-у-у», - це користувалося успіхом у тих моїх ровесниць, які не мали зеленого поняття про Smoky, The Beatles чи Qween і бігали на танці в надії знайти собі пару. Звідси й ностальгія, але це не про «великую страну, которую мы потеряли», а про юність і перші поцілунки.

 

Отож, серіал «Счастливая жизнь» - це такий собі міраж намріяного містка між казенною радянщиною та більш-менш людяною єльцинською добою. І цей міраж, показаний на українському каналі з назвою «Україна», свідчить не так про «них», як про «нас». Шпагат на цьому ефемерному місткові не може тривати вічно. Рано чи пізно треба буде визначитися, для кого працювати і які цінності пропагувати - нафталінові радянські чи все-таки новітні українсько-європейські.

 

Фото - прес-служби каналу «Україна»

Команда «Детектора медіа» понад 20 років виконує роль watchdog'a українських медіа. Ми аналізуємо якість контенту і спонукаємо медіагравців дотримуватися професійних та етичних стандартів. Щоб інформація, яку отримуєте ви, була правдивою та повною.

До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування спільних ідей та отримувати більше ексклюзивної інформації про стан справ в українських медіа.

Мабуть, ще ніколи якісна журналістика не була такою важливою, як сьогодні.
У зв'язку зі зміною назви громадської організації «Телекритика» на «Детектор медіа» в 2016 році, в архівних матеріалах сайтів, видавцем яких є організація, назва також змінена
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
7409
Коментарі
0
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
Долучайтеся до Спільноти «Детектора медіа»!
Ми прагнемо об’єднати тих, хто вміє критично мислити та прагне змінювати український медіапростір на краще. Разом ми сильніші!
Спільнота ДМ
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду