Представлення чергової, зовсім не першої й, повірте, далеко не останньої книжки про Майдан, мало звичний для журналістів формат презентації з невеличким фуршетом та великою кількістю пізнаваних облич. Йдеться про «94 дні: Євромайдан очима ТСН», котра мала логічний супровід - фільм Олесі Ногіної «Рік очима ТСН». Стрічку показали в плюсівському ефірі 29 листопада о 20.15. Основне враження вашого автора в фіналі: коли ж чекати аналогічного проекту «очима "Подробиць"» («Інтер»), «очима "Фактів"» (IСTV), а також подібної персоніфікації від журналістів 5-го, 24-го або «Еспресо ТБ».

Боже збав, це не закид. Прошу зрозуміти мене правильно. Просто, з одного боку, кореспондентка «ТСН» Наталка Пісня потрапила під обстріл та розповідає, як у неї влучила куля, а з іншого - говорить очевидні речі: «Беркут» відстрілював працівників ЗМІ незалежно від їхньої приналежності. Під кулі з рівним успіхом могли потрапити й потрапляли як журналісти «ТСН», так і 5-го каналу, «Громадського ТБ» чи інших, котрі працювали на київській передовій у найгарячіші дні Майдану.

Цим може похвалитися, по-моєму, навіть «Інтер». Хоч антимайданівська позиція керівництва передусім служби новин каналу не секрет ні для кого й не приховувалася ними самими.

Таким чином, кастети й бити тітушок, кийки та берці спецназу, сльозогінний газ, гранати й кулі не розрізняють журналістів за редакційним посвідченнями. Правда лише в тому, що працівників преси ворог атакував із особливою жорстокістю - так само, як ворожа авіація навмисне бомбила санітарні ешелони, хоча червоні хрести мали б захистити.

Для тоталітарних і авторитарних режимів, для відморожених бойовиків і просто людей із інтелектом рівня Віктора Федоровича Януковича, не конче на високих посадах, журналіст - подразник. Лише в західному кіно терористи або серійні убивці охоче контактують зі ЗМІ, особливо з телебаченням. Використовуючи прямі ефіри як для висунення ультиматумів «недосконалому світові», так і просто задля маніпуляцій.

У реальному житті такі, як Янукович, Азаров, Табачник, не кажучи вже про звичайного командира «Беркута», здебільшого обережно ставляться навіть до ЗМІ, котрі прийнято називати «ручними» або «кишеньковими». Адже навіть сто разів обдумане наперед слово все одно не горобець. І запросто може бути використане проти них же у найближчій чи віддаленій перспективі.

Отже, журналістика - професія небезпечна, що вкотре доведено під час Революції гідності. На небезпеку наражаються як самі журналісти, так і ті пані та панове, хто може потрапити в об'єктив теле- чи фотокамери або опинитися поруч із репортером у несприятливий для себе час та несподіваному ракурсі.

Відмінність у тому, що робота журналістів здатна завдати згаданим особам лише певних репутаційних втрат, і то ненадовго. Натомість журналіст ризикує втратити здоров'я, а то й життя.

Отже, на мою думку, правильно було б показати всю небезпеку роботи журналіста в гарячих точках спершу Києва, потім - України, спробувавши відсторонитися від ньюзруму «ТСН» настільки, наскільки це можливо. Адже в іншому випадку можна отримати не історію професійних журналістів на Майдані, а щось на зразок «пам'ятнику собі».

«Рік очима ТСН» балансує на цій межі. Журналістам хотілося поділитися передусім власними враженнями, переживаннями та емоціями, репрезентуючи при цьому власне улюблене робоче місце. Повторюся, нічого поганого в цьому нема. Баланс утримати з великим зусиллям, але таки вдалося. Кожен розказував не про себе на Майдані, а про Майдан у собі.

Загалом же в розповідях Лідії Таран, Руслана Ярмолюка, Алли Мазур, Олександра Моторного, Наталі Мосійчук, Ірини Павленок, Марічки Падалко, Олександра Загородного та інших, попри різний досвід, різні історії та особисті враження чуємо спільний мотив - чи не вперше в практиці кожного з них повернення зі зйомок не обіцяло спокою, не гарантувало перепочинку, не створювало небезпеки.

Творці новин та досвідчені майстри прямих ефірів відчували - такий матеріал, усупереч відомій професійній приказці, житиме не один день. Новий ранок не принесе спокою та інших завдань. Журналісти вже довго не зможуть переключатися з однієї теми на іншу, демонструючи всюди однаковий рівень компетентності й фаховості. Майдан на три зимові місяці відсунув усе. Зробивши другорядним навіть те, до чого репортери та ведучі мали особливу симпатію чи персональний сентимент. Зникли разом усі пріоритети, крім одного. Приїхавши з Грушевського, колеги ту ж саму кров та біль бачили в такому ж прямому ефірі у себе в офісі. Повноцінного тилу, з кімнатами психологічної реабілітації й релаксації, ніхто не гарантував, не забезпечив, та й не потрібен він був. Навіть удома, з рідними, журналісти жили героїчними й трагічними водночас подіями.

Нарешті, якби та якщо колеги теесенівців справді спробували зробити такий самий фільм, але вже про себе, переконаний: матимемо інші, не менш упізнавані обличчя - та дуже схожі історії, емоції, враження. Адже, за невеликим винятком, українські журналісти не лише в Києві, а й за межами столиці та Майдану поділяють погляди колег із «ТСН» на Революцію гідності, її друзів та заклятих ворогів.

Насамкінець - ще одне враження, котре хочеться від себе відкинути, та поки складно. Можливо, варто було завершити «Рік очима ТСН» саме перемогою Майдану. Бо драматургічно 22 лютого 2014 року та історія завершилася.

Анексія Криму, трагедія Донбасу - продовження, але все ж таки вже розповідь зі своїм початком. На жаль, кінця ані кримська, ані донбаська епопеї поки не мають.

Зате точно знаю: журналісти будуть першими, хто повідомить українцям та світові щасливу новину про нашу перемогу та кінець війни. Чесне слово, мені не важливо, який канал чи яке видання таку інформацію поширить...