У тому, що не всі росіяни піддаються на пропаганду федеральних каналів РФ, можна було переконатися з чисельності мітингів за мир і припинення російсько-української війни. Репортажі з цих багатотисячних «Маршів миру» залюбки давали навесні-восени провідні телеканали України.

Нині, вочевидь, надійшов інший етап осмислення протидії російській пропаганді - показувати не масові антипутінські виступи чи поодинокі пікети , а розповідати про тих росіян, які в цих протестах пішли далі. Аж до збройної боротьби з власною батьківщиною за волю України.

Не знаю, чи можна тут говорити про якусь корпоративну солідарність наших телевізійників, але так сталося, що впродовж одного тижня (17-23 листопада) на каналах СТБ, «Еспресо TV» та «1+1» глядачеві представили росіян, які покинули вітчизну, перебравшись в Україну.

СТБ показав свою стрічку «Проти батьківщини. За Україну» в рубриці «Вікна. Спеціальний репортаж» 18 листопада. З повтором у суботу, 22 листопада, та в понеділок, 24-го. Така увага до цього сюжету цілком виправдана: нечасто в добровольчих батальйонах трапляються не просто етнічні росіяни, а громадяни РФ, які воюють на боці України.

Три історії - про офіцера ФСБ Іллю Богданова, політолога Романа Желєзнова та «Валькірію» Юлію Толопу, журналісти СТБ зробили, пішовши слідами сюжетів на російських телеканалах. Де з них, відповідно, ліпили образи зрадників батьківщини, які продалися ворогові.

«Чорний корпус» Правого сектора, батальйони «Азов» та «Айдар», де воюють пліч-о-пліч з українськими патріотами ці юнаки й дівчина, стали для них боротьбою проти зловорожої волі Путіна. Про що всі троє охоче розповідають у спілкуванні з українськими журналістами. І якщо Ілля Богданов, який відмовився від блискучої кар'єри офіцера ФСБ, та Юлія Толопа, котра покинула батьківщину, порвали майже всі зв'язки з рідними, то москвича Романа його батьки цілковито підтримують. І це тим більше дивно, що мама випускника-політолога розповідає, як багато зусиль вони з чоловіком та батьки Романової нареченої доклали до розвитку цих стосунків.

Подробиці побуту в добровольчих батальйонах, а надто ж - умови в Донецькому аеропорту, де стояв разом із своїм «Чорним корпусом» Ілля Богданов, уже давно нікого з наших глядачів не вражають, бо ми надивилися на холод, голод і морок, які змушені витримувати наші бійці в бліндажах.

Про смерть, яка може прилетіти будь-якої миті, всі троє говорять дуже спокійно, з неминучим у бойових умовах фаталізмом. Юля показує свої «дівчачі» дрібнички-сукенки, в яких вона ходить на весілля побратимів, чобітки на підборах, косметичку, й після цього демонструє два тату на руках. Одне, на все передпліччя лівої руки - «Герої не вмирають», друге, на правій руці - тризуб із хрестом. Мабуть, вона знає, що можуть зробити з нею сепаратисти за такі тату, але страху не має. «Валькірія» приїхала в Україну воювати.

Ілля Богданов під Новий рік очікує найбільшого подарунку - громадянства України. Не думаючи при цьому, що може не дожити до нього.

Ці троє росіян, оголошені на батьківщині зрадниками, фашистами й убивцями «русскоязычных братьев Новороссии», дуже відрізняються від догхантерів на кшталт пітерського виродка Мільчакова, заляканих костромських десантників, які заблукали на кордоні, «високодуховних» казаків-бабаїв  та обдовбаних польових командирів гіві-моторол.

Вони без жодного пафосу, дуже по-діловому пояснюють мотиви свого переїзду в Україну й участь у збройні боротьбі з земляками-загарбниками та бандитами. Це несправедливо з боку Росії - нападати на братній слов'янський народ, переконані молоді російські націоналісти.

Від цього останнього словосполучення мені теж непереливки, але будь-який справжній «русский националист» пояснить: вони не фашисти, які ходять на демонстрації під свастиками, і не скінхеди, які вбивають «чурок», «чорножопих» і «азеров». «Русский националист» бореться за побудову російської національної держави, де росіяни матимуть право на самовизначення так само, як усі інші народи, що живуть на обширах російської недоімперії.

Бентежить українське вухо хіба що поняття «славянская земля», яким оперує Роман Желєзнов. З усього видно, що боєць «Азова» все-таки не розрізняє українців та росіян і бореться не так за звільнення українських територій від російських загарбників, як радше за міфічне «славянское братство».

Бентежить і те, що посилання на спецрепортаж «Вікон» розмістив сайт російських націонал-соціалістів «Молот национал-социалиств», де героїв називають переконаними «НС». Погодьтеся, націоналіст і націонал-соціаліст геть не тотожні поняття.

Не знаю, що робити з цією понятійною плутаниною «хороших» націоналістів, але, доки вони воюють на нашому боці, їм можна вибачити певну інфантильність. Бо загострене почуття справедливості - теж родом із дитинства. «Значит, нужные книжки ты в детстве читал», - співав Володимир Семенович, чия «Баллада о борьбе» стала одним із музичних символів Майдану.

Що буде з цими людьми після війни, не може передбачити ніхто, як і того, чи доживуть вони взагалі до завершення бойових дій. Проте всі вони знали,  на що йшли, відтак приймають свою долю з відкритим забралом.

Ще один росіянин з'явився на каналі «Еспресо TV» 23 листопада. Ведуча Христина Яцків у прямому ефірі півгодини спілкувалася з блогером із Санкт-Петербурга Андрієм Кузнецовим. Останній попросив у нашої держави політичного притулку й саме чекає на статус політичного біженця.

Розлога розмова з пітерським редактором ресурсу Orange, який утік з батьківщини, побоюючись репресій, показала - в РФ виросли не просто люди, які не підтримують Путіна та його політику, а ті, хто готовий йому протистояти на інтелектуальному рівні.

Коли перед Андрім Кузнецовим постала дилема - залишитись у рідному Санкт-Петербурзі, але при цьому піти в підпілля, адже за новими законами РФ його блог став ЗМІ з обов'язковою реєстрацією (а де реєстрація, там і переслідування за найменші порушення), чи виїхати за кордон РФ, він обрав останнє. І виїхав до Києва, де збирається продовжити свою «підривну» діяльність проти Путіна. Націоналістом Андрія Кузнецова назвати важко, він радше сповідує ліберальні цінності, які не передбачають привілеїв для якоїсь етнічної групи.  Проте, на відміну від своїх однодумців із «несистемної» російської опозиції, вирішив боротися з режимом Путіна подалі від його нишпорок. Щоправда, сформулювати остаточну мету своєї боротьби блогер у розмові з Христиною Яцків не зумів. Мовляв, головне - влізти в бійку, а там уже якось вийде.

Російський емігрант висловив парадоксальну для нас думку: в Росії, виявляється, ще на початку 90-х заговорили про те, що Крим треба повернути, бо Україна забрала його нібито незаконно. Відтак особисто для нього окупація півострова та частини Донбасу сюрпризом не стала. Ба більше, упевнений Андрій Кузнецов, якщо Путіна не зупинити в Україні, він піде в Балтію,  на Кавказ та в Середню Азію. Інша річ - відсутність в оточенні президента РФ людей, які б могли прораховувати економічний та соціальний тягар, який упав на Росію через анексію Криму. «Ну, вийде, то вийде!» - приблизно так міркувала кремлівська верхівка, плануючи «повернення « Криму та дестабілізацію на сході України.

Цей симпатик України і переконаний ліберал попросив політичного притулку саме в Києві, хоча міг би виїхати подалі. І цей учинок уже заслуговує на повагу.

Ще одного справжнього російського націоналіста показали українському глядачеві в ток-шоу «Хоробрі серця» (канал «1+1») теж 23 листопада. Героями його були люди, які борються з російськими окупантами без зброї. Серед гостей виявився вусатий чоловік, який, узявши мікрофон, відрекомендувався «русским националистом» Мироном.

Дуже коротко він пояснив свій переїзд до Києва тим, що його однодумці завжди боролися з путінським режимом і КГБ. Тому він там, де валять пам'ятники Леніну, там, де «живет идея». Успіх пропаганди на федеральних телеканалах РФ Мирон пояснив просто - пануванням «совкової» ідеології в головах обивателів. Замість працювати над трансформацією цієї свідомості умовний Путін просто перемкнув канали сприйняття, назвавши українців фашистами, і більшість росіян свято повірили в те, що це правда.

Катерина Мальдон, яка приїхала на програму з Москви, вже добре відома українському глядачеві з новин. Де її акції протесту проти путінської «політики» щоразу закінчуються автозаками і неодмінним співом Гімну  України. Її можна вважати українським націоналістом у Москві, відтак наша національна символіка, яку вона не знімає, особливо не здивувала, вкотре змусивши вклонитися цій жінці за її ризиковані виступи в самому серці кремлівської недоімперії.

Як на мене, Катерина Мальдон зараз - така собі реінкарнація світлої пам'яті Валерії Новодворської, неперевершеної в мужності називати речі своїми іменами. Тобто правління Путіна - злочинним режимом, а Майдан у Києві - Революцією гідності.

У «Хоробрих серцях» показали ще й невеличкий репортаж із Москви, де учасники акцій протесту сповідалися перед камерами в своїй вині перед українцями. «Когда Путин пришел в 99-м году, мы посмотрели в эти глаза и ужаснулись. Мы ужаснулись, но не вышли же на площадь, а продолжали сидеть дома. А вот тогда надо было!», - зізнається Олена Захарова, московська активістка.

Ольгу Браун, «колегу» пані Олени за протестними акціями, починають душити сльози на словах: «Когда мы видим ваших раненых, без рук, без ног, мы понимаем - это наша вина!». Хоча перед цим жінка дуже спокійно розповідала про цілком реальні перспективи «посадки», переказані високим чином ФСБ.

Ця «інша Росія», показана в особах на українських телеканалах, дуже різна. Тут є націоналісти й ліберали, пацифісти й природжені вояки чи й просто порядні люди з розвинутим почуттям справедливості. Але всі вони відчувають на рівні інстинкту злочинність політики, яку веде Кремль проти України. Їх уже набагато більше, ніж було в 1968 році, коли на Красну Площу вийшло семеро сміливців протестувати проти радянських танків на вулицях Праги. Світ, попри всі спроби Кремля законсервувати його в якісь небаченій колбі часу, змінюється занадто швидко. І цим гріх  не скористатися.

Фото - YouTube