Так буває: запитання, що крутиться в твоїй голові вже два місяці, від початку «припинення вогню», раптом хтось озвучує. І не десь у кулуарах, а в прямому ефірі на загальнонаціональному каналі. І не хтось, а вельмишановна Ольга Мусафірова. І ставить вона це болюче для більшості українців запитання - чому РНБО мало не щодня фіксує перетин українсько-російського кордону колонами російської техніки, але українська армія ніяк на це не відповідає? - не Андрієві Лисенку, речнику РНБОУ, який озвучує офіційну точку зору, а заступнику голови АП Президента Валерію Чалому. Котрий, власне, мусить знати все, спілкуючись із найвищими посадовцями держави.

Спасибі, звісно, «Свободі слова» з Андрієм Куликовим на каналі ICTV за те, що надали таку можливість. Але заступник глави Адміністрації Президента не був би знаним дипломатом, якби відповів на це запитання не менш знаної журналістки з усім дипломатичним «хистом». Тобто - туманно, обережно й розмито настільки, наскільки це взагалі можливо. Цитую.

«Ольга Мусафірова, ″Новая газета″: Валерий, сегодня президент Украины в интервью ″Бильду″ сказал примерно следующие слова: ″Землю моей страны топчут сапоги, - утрируя несколько, - российских солдат, там идут тысячи, сотни танков, БТРов″. При этом президент Путин продолжает настаивать на том, что ничего этого нет. Больше того, российский МИД даже выражает свое недоумение по поводу заявления генсека НАТО, который так же говорит о военном российском присутствии. Скажите, пожалуйста, если, по данным ″Информационного сопротивления″, буквально каждое утро границу Украины и России, то есть России и Украины, нет никаких ″ДНР″, ″ЛНР″, пересекают танки, БТРы, тягачи и прочая техника, почему хотя бы один раз Украина не воспользуется своим законным суверенным правом, восприняв эту технику, как технику агрессора, и не уничтожит её, хотя бы теми же ″Точками-У″, о которых мы так много слышали на День независимости? Тогда, по крайней мере, международное сообщество получит неопровержимые сожженные свидетельства присутствия российской техники в Украине. Возможно, этим мы поможем и России понять, где находятся её войска?

Валерій Чалий, заступник глави Адміністрації Президента України: Тут два питання. Перше питання: чи достатньо доказів присутності техніки, яка надходить з російської сторони на територію України, чи це вже є фактом загально сприйнятим? Так, це тільки Росія чомусь не бачить. Є питання, може, в Росії діють якісь організовані армійські збройні угруповання, які не контролюються Кремлем? Насправді нема вже питання. Вже чітко всі знають, звідки техніка, яка техніка, яким чином потрапляє. Це перша частина. І тут уже всі свідчення, які ми надавали - і космічні зйомки, і розвідка - уже всі наші партнери чітко це розуміють. Ну, Росія - це інше питання, вони намагаються, як і в інших, до речі, багатьох питаннях вони підміняють поняття, це їх такий сьогодні дипломатичний стиль роботи. Але є друге питання, набагато складніше. Я не відповідаю за військові операції, не працюю в Генштабі, але скажу свою особисту думку як дипломат. Мені здається, що наше завдання, як ми його реалізуємо, дипломатичне - уникнути повномасштабної війни в центрі Європи. В разі нанесення такого удару безпосереднього - це розв'язання війни з застосуванням авіації, ви ж розумієте, що далі піде відповідне загострення, і тоді це інша історія. Якщо ми не бачимо вже можливості якось рухатись ще в тій системі, де, з одного боку, ми виставляємо більш сильну оборону, а з іншого... Ми не контролюємо кордон, це правда. Ми не можемо там проконтролювати. Але такий крок, з моєї точки зору, перевів би в зовсім інший масштаб. Це тоді була би втрата позицій України, була би втрата просто нашої підтримки в Європі, принаймні, тому що таку схему не сприймають».

Це чудово, що ми маємо дипломатів, які не втрачають здорового глузду й прагматизму під час війни. Але цікаво, де б вони були нині, якби в країні не переміг Майдан? По яких кутках світу, в яких шпаринах вони б сиділи, розбігшися «межи людьми, мов мишенята» (Тарас Шевченко), якби не затята, дитячо-вперта віра в справедливість тих, хто йшов на штурм «Беркута» з фанерними щитами проти автоматів?

Адже їм теж казали - потерпіть, ми ось-ось домовимося з Януковичем, ви тільки поводьтеся пристойно, не бешкетуйте! Але всі хитромудрі «договорняки», якими годували Майдан лідери опозиції, розбилися об незламну волю повсталого народу й дику параною господаря Хонки, мотивованого, вочевидь, господарем Кремля. 

21 листопада, в п'ятницю, річниця початку Майдану святом на загальнонаціональних каналах не стала. Вона цілком очікувано перетворилася на поминки за невинно убієнними. Хай і під знаком Дня Гідності й Свободи, запровадженого напередодні Президентом Порошенком.

Цією дати не оминув ніхто з телевізійників. Навіть телеканал «Інтер», який у січні-лютому щосили переконував свого глядача, що на Майдані зібралися суцільні екстремісти, провокатори й фашисти.

20 листопада, в четвер, напередодні річниці початку Євромайдану, тут запустили в ефір документальний фільм власного виробництва «Майдан. Начало». Автор і наратор цього фільму Сергій Кудімов спробував дослідити, з чого все починалося. Спікерів журналіст обрав досить поінформованих. Тут тобі й Інна Богословська, і екс-голова КМДА Олександр Попов, і нардеп Андрій Шевченко, і тодішні журналісти, а нині народні депутати Сергій Лещенко та Мустафа Найєм, і художник Борис Єгіазарян...

На мій погляд, найцікавішою в цьому фільмі, створеному так званою командою Льовочкіна (вона ж - НІС), була інсайдерська інформація від Інни Богословської. Колишня депутатка розповідає: коли Янукович вирішив вустами Юрія Бойка оголосити про «призупинення євроінтеграції», дехто з тодішніх регіоналів попередив, що це викличе народний бунт. «Бунт?» - розреготалися у відповідь майстри «договорняків». «Який бунт, ніхто не вийде, у нас соціологія на руках!» - козиряли вони цифрами, які, на їхню думку, свідчили: протестні настрої в українському суспільстві вкрай низькі.

Та ж таки Інна Богословська, коли зайшла мова про розгін Євромайдану, точніше, його залишків - купки студентів біля Стели Незалежності, назвала головного винуватця цієї кривавої вакханалії. На її думку, це міг бути тільки Андрій Клюєв, бо той, хто думає інакше, не розуміється на тому, хто й за що відповідав у верхівці ПР. А саме, мовляв, тодішній претендент на крісло глави Адміністрації Президента й «директор парламенту», як називали Андрія Клюєва, координував усі масові акції та їхнє в разі потреби придушення.

Відтак цей інсайд екс-нардепа Інни Богословської знімає вину за розгін Євромайдану з Сергія Льовочкіна, що йому тоді не раз приписували.

Сихрон Олександра Попова, єдиного, до речі, з причетних до подій у Києві в ніч з 29 на 30 листопада 2013 року, хто не виїхав з України, ховаючись від слідства й судів, у фільмі «Інтера» цілком щирий і викликає довіру. За ним, наказ очистити Майдан Незалежності під установку новорічної ялинки надійшов від Володимира Сівковича, заступника секретаря РНБО, який дав команду начальнику київської міліції.

Хай там як, але своє надзавдання «Майдан. Начало» виконав. Судячи з оприлюдненої тут інформації, один із власників телеканалу «Інтер» Сергій Льовочкін жодного стосунку до кривавої ночі 30 листопада не мав. Чудовий бекґраунд для роботи народним депутатом у складі «Опозиційного блоку»!

21 листопада першу річницю початку Євромайдану згадали також на всіх загальнонаціональних телеканалах. Різниця була лише в хронометражі новин. Скажімо, про те, що Президент Порошенко підписав указ про присвоєння всім полеглим героям Небесної сотні звання Героя України після зустрічі з батьками та рідними героїв, на 5-му каналі повідомили спочатку в рухомому рядку внизу екрана, без розшифровки подробиць цієї зустрічі. Увечері новину продублювали в випусках новин на всіх загальнонаціональних каналах, не показавши самої зустрічі.

Тим часом, удень телеканал «112» стрімив із тієї частини вулиці Інститутської, яку Київрада перейменувала на Алею Героїв Небесної Сотні, де встановлено саморобний хрест пам'яті загиблим.

І хоча якість зображення та звуку не були ідеальними, всі охочі побачили й почули, як кричить на Президента батько Устима Голоднюка, 19-річного майданівця в блакитній «оонівській» касці, загиблого на Інститутській 20 лютого. Володимир Голоднюк викрикував свій біль за всіх, хто втратив рідних на Майдані і чиїх убивць досі не покарано. За те, що Президент так і не знайшов часу чи нагоди офіційно визнати героїв Небесної сотні Героями України.

Все це «неподобство» тривало під час покладання квітів і молитви Президента, голови ВРУ Олександра Турчинова та прем'єр-міністра Арсенія Яценюка біля саморобного пам'ятного хреста загиблим на Інститутській.

Стрімер «112», однак, показав, як усі троє після перших виголошених рідними полеглих претензій до нової влади розвернулися й мовчки пішли. Здавалося, на цьому репортаж із місця події скінчився, але за кілька секунд ведуча прямого ефіру в студії «112», перебивши співрозмовника, скрикнула: «Здається, Порошенко повертається!», знову перемкнувшись на Інститутську. Камера цього разу дивилася в спину Президента, якого обступили впереміж охоронці з розлюченими учасниками поминальних заходів. Але все-таки можна було розібрати: Петро Порошенко дає слово присутнім цього ж вечора терміново підписати указ про присвоєння звання Герої України всім загиблим на Майдані.

Цей стрім із місця події став ексклюзивом «112», бо більшість їхніх колег-телевізійників зосередилися 21 листопада на іншій важливій події - парафуванні Коаліційної угоди представниками 5 парламентських партій. Пряма трансляція каналом «Рада» (плюс 5-м та каналом «24») цієї довгоочікуваної події дала змогу оцінити почуття гумору Олега Ляшка. Останній у відповідь на прохання Арсенія Яценюка пришвидшити висунення кандидатів на посади міністрів запропонував себе коханого на пост міністра внутрішніх справ.

5 канал присвятив першій річниці початку Євромайдану телемарафон «Революція гідності. Рік по тому». Учасниками його стали переважно політики, які стояли на Майдані. Щоправда, серед них не було нинішніх спікера ВРУ, прем'єра та Президента. Але в цілому сам марафон, частиною якого став документальний фільм Святослава Цеголка «Майдан свободи. Розгін Євромайдану» про те, що пережили українці рік тому, і знятий, судячи з кадрів, іще влітку, дав досить репрезентативне уявлення про події листопада 2013-го.

Не оминули річниці Майдану й у «Шустер live» на Першому національному 21 листопада, в п'ятницю. Їй ведучий присвятив першу частину програми. Почалася розмова про Революцію гідності з репортажу кореспондентки Інни Мезері безпосередньо з Майдану Незалежності, де саме розпочалося народне віче з нагоди першої річниці початку Євромайдану.

Картина на великому екрані в студії передавала переважно мінорну атмосферу відзначення Дня гідності і свободи, коли Віталій Кличко, Ігор Луценко, Тетяна Чорновол, Мустафа Джемілєв, Віталій Кличко та Мустафа Найєм говорили про те,  як змінила Україну Революція гідності.

Деякі одкровення без перебільшення вразили. Приміром, ось ці слова Тетяни Чорновол:

«І я зустрічаю там (на фронті. - Авт.) людей, і вони мені говорять: "Таню, пам'ятаєш, ми разом звільняли, захоплювали Київраду? Пам'ятаєш, ми разом спалювали офіс Партії регіонів? (виділено мною. - Авт.)" Мені так приємно, ви не уявляєте, там на фронті, на передньому краї зараз зустрічати цих людей. Але ще приємніше, набагато приємніше, коли там на передньому краї до мене підходять і кажуть: "А ви знаєте, ми разом з вами були біля Українського дому, але ми в той момент були в ДАІ міліцейському, і ми вас зупиняли". Або, знову-таки: "Ми були з вами на Грушевського, ми були вевешники, які стояли перед вами в колоні". Тобто знаходилися по різні боки фронту тоді. І це зараз наша велика перемога, що ми разом зараз там воюємо за Україну. Це перемога української нації, це єдина Україна, це те ж саме, що зараз Харківська, Одеська, Миколаївська чи Херсонська область стала українською».

Я знаю, що Тетяна Чорновол - пасіонарій-революціонерка, яких пошукати. Що її часто-густо захльостують емоції. Що ця жінка віддала Україні найдорожче - життя коханого чоловіка. Але так підставлятися в прямому ефірі, на всю країну зізнавшись у підпалі офісу ПР, тоді як Олександр Турчинов в інтерв'ю Соні Кошкіній звинуватив у цьому невідомих провокаторів, - це треба взагалі нічим не думати перед тим, як говорити.

Савік Шустер і в цьому конкретному випуску ні на міліметр не відійшов від головного закону для будь-якого телевізійного ток-шоу: хочеш рейтингів - запрошуй тільки впізнаваних і знакових персонажів. Навіть якщо дехто з них програв парламентські вибори, як-от Олег Тягнибок, лідер ВО «Свобода», але не втратив уміння заводити аудиторію провокативними заявами.

Безперечно, можна погодитися з результатами голосування студії, яка віддала більшість голосів у варіантах відповіді на запитання «що ви відчуваєте після Майдану - гордість, розчарування чи байдужість?» на користь першої позиції.

Але чи не краще було б усе-таки запросити на «очну ставку» родичів героїв Небесної сотні з тими, хто ніяк не знайде винуватців їхнього безжального розстрілу - прокурорами й спецпризначенцями? Думаю, рейтинг у цьому разі не лише не постраждав би, а й підскочив до небес. Але ж респектабельному ведучому не потрібні сварки з новою владою, яка не надто квапиться з притягненням до відповідальності всіх, хто злочинні накази віддавав і виконував.

Тему першої річниці Революції гідності «закрив» Перший національний у неділю, 23 листопада. Тут нарешті показали широкому загалові фільм Сергія Лозниці «Майдан». Пригадуючи позитивні рецензії на це документальне кіно, та його грандіозний успіх на Канському кінофестивалі, очікувала на щось реально непересічне. Але...

Чи то авторка цих рядків - занадто в темі Майдану, хроніки якого вкарбувалися в пам'ять погодинно завдяки українським телевізійникам-стрімерам. Чи то «експериментальна» кіномова Сергія Лозниці, суть якої полягає в абсолютному невтручанні автора в знятий із кількох статичних ракурсів матеріал, не знайшла відгуку в душі уїдливої телекритикеси, проте геніальний задум режисера і його втілення викликали якийсь органічний опір матеріалу.

Резюмуючи, можу сказати - враження таке, ніби на Майдані упродовж трьох місяців збиралися виключно маргінали. До того ж ця «бидломаса» з Майдану тільки те й робить, що в перервах між їжею та сном без кінця вигукує «Слава Україні! - Героям слава!» або ж ні сіло ні впало реве «Ще не вмерла...». Тож попри всі схвальні рецензії відомих кінокритиків, про буцімто народження нації, зафіксоване безпристрасними великими планами у фільмі «Майдан», не залишає враження: під маскою «відстороненості» українському глядачеві показали вишкір бидла. Яке треба було шукати не на Майдані Незалежності чи на барикадах Груші та Інститутської, а в Маріїнському парку, на Антимайдані.

З цього фільму вийшла б чудова «контрмайданна» агітка для РашаТВ, й те, що його відзначили на міжнародних кінофестивалях, - просто дивовижа. Яку можна пояснити хіба що величезною симпатією європейців до Євромайдану та міжнародним авторитетом автора серед кінодіячів Європи. І тут я можу хіба що погодитись із думкою Андрія Кокотюхи.

Мінорний настрій 21 листопада плавно перейшов у трагізм Дня пам'яті жертв Голодоморів та репресій 22 листопада. Не знаю, як саме наші телевізійники відгукнулися б на чергові рекомендації Нацради щодо відзначення Дня жертв Голодоморів та репресій, якби при владі втрималися януковичі-азарови-пшонки-табачники. Можливо, нам би знову показали чотирьох Президентів України у вигляді зграї чорних ворон, які окремо від людей, і обов'язково за день до офіційного Дня жалоби, покладали би квіти до пам'ятника жертвам Голодомору на Печерську. Бо до Михайлівської ніхто з них би не дійшов - не царська то справа! Цілком можливо, що День пам'яті жертв Голодоморів просто зник би з календаря пам'ятних дат України...

Проте склалося так, як склалося. Тож інформаційні канали десь по 10-й ранку почали повідомляти: Президент із дружиною поклали квіти до пам'ятника жертвам Голодомору на Михайлівській. Кадри з цього покладання квітів і колінопреклоніння, дуже зворушливі, до речі, облетіли всі вечірні випуски новин на всіх загальнонаціональних каналах увечері суботи. Викликали подив і певні підозри хіба що цілковита безлюдність площі біля Михайлівського монастиря і відсутність біля президентського подружжя навіть охорони. Не кажучи вже про спікера Турчинова та прем'єра Яценюка. Хоча в усіх анонсах пам'ятних заходів і в репортажах із них підкреслювалося: вперше за 5 років народ буде разом із владою вшановувати пам'ять загиблих від Голодоморів.   

Приблизно о 15.30 у цьому переконалися глядачі Першого національного. Тут почали пряму трансляцію з пам'ятних заходів від Музею на Печерську. Після традиційного покладання горщиків зі збіжжям, колосками та калиною до підніжжя скульптури Дівчинки з колосками настав час чергового риторичного тріумфу Президента Порошенка. Попри холод і вітер, Петро Олексійович доніс до присутніх думку про новітній Голодомор на територіях, окупованих так званими «»ДНР«» та «»ЛНР«». Останні, наслідуючи своїх  ідейних попередників-сталіністів, які розстрілювали плоти з продовольством з західного берега Збруча, не пускають нині до голодних людей окупованих районів гуманітарну допомогу з «Великої України».

Окрім прямої трансляції з Печерських пагорбів, Перший національний, як і впродовж багатьох років, став чи не єдиним загальнонаціональним каналом, де День пам'яті жертв Голодоморів та репресій вшанували не лише свічкою в куточку екрана. Тут показали три документальні фільми про Голодомор. Натомість про контент комерційних каналів того дня можна взагалі не говорити - всі вони обмежили вшанування пам'яті хіба що репортажами про покладання квітів подружжям Порошенків до меморіального знака на Михайлівській та з жалобної церемонії біля Музею Голодоморів на Печерську. Єдине, за що можна подякувати, - відсутність у програмі розважальних програм. Хоча в ефірі «України» таки знайшлося місце програмі «Хочу к Меладзе». «112» присвятив Голодомору чимало прямоефірних студій.

А «Плюси» все-таки можуть покласти в скарбничку спеціальний репортаж Олексія Бобровникова про повстання проти колективізації на початку 30-х років у Дніпропетровській області. Хоча цей сюжет вийшов уже в неділю, в «ТСН. Тижні», він розповів про сторінку, досі замовчувану як радянською, так і українсько-підрадянською історією. Кореспондент побував у селах на Дніпропетровщині, які ще пам'ятають тих, хто боровся з людоїдською політикою колективізації, котра закінчилася Великим Голодом. Авторське мотто цього спеціального репортажу - «я думав, що вони вмирали мовчки». Олексій Бобровников поговорив із старожилкою села на Дніпропетровщині, яка згадала, як із десяток відважних односельчан пішли кінною ходою на волость, по дорозі збираючи загін повстанців-«пятиапрельцев» (за датою початку повстання). Кореспондент «ТСН. Тижня» показав урок пам'яті в місцевій сільській школі, де діти, так само, як він, уперше в житті дізналися - їхні земляки все-таки опиралися оскаженілим нелюдам, які відбирали останнє збіжжя. Кадри з дітьми, які в унісон із авторським мотто матеріалу зізнаються: «Ми не знали, що вони боролися проти Голодомору», - варті багато чого.

Місцева вчителька, родичка «інсайдерки»-старожилки, повела Олексія Бобровникова на місцеве кладовище, показавши кілька могил. В окремій, над якою височить бляшана іржава тумба, поховано того, кого вбили місцеві повстанці - голову сільради, який відбирав в односельців останнє збіжжя. Інші могили, безіменні, ледь помітні, але все-таки не забуті горбочки, зберігають прах українців-селян, які повстали проти свавілля радянської влади.

Тим часом, хоча Інститут національної пам'яті цього року зробив гаслом поминальних заходів «Не підкорені у 33-му - непереможні сьогодні!», а СБУ відкрила архіви про селянські повстання проти колективізації, загальнонаціональні канали на цьому не акцентували. Може, просто не встигли гідно зреагувати, бо на осмислення подібних фактів (близько 5 тисяч повстань за три роки) потрібен час.

Але хтозна, може, наступного року нам покажуть захопливий трилер про те, як герой-селянин піднімає повстання й веде побратимів у бій із бандою більшовиків, перемагає совєтів і відчиняє колгоспні комори, наділяючи односельців збіжжям? Після перемоги Майдану, з його фанерними щитами проти АКМ-ів, такий сценарій уже не видається фантастичним.