Розповідати про великих світу цього – популярних зірок, відомих науковців, одіозних світських персонажів – найвдячніша царина у журналістиці. Адже зацікавлення матеріалом журналіст має апріорі, й продиктоване воно не так якістю авторського тексту, скільки цікавістю аудиторії до поп-героя. Програм такого типу чимало як на українських, так і на російських телеканалах – від малобюджетних розмов у телестудії, до трохи дорожчих і цікавіше придуманих мінітелефільмів про знаменитих сучасників.

Бюджет, впливаючи безпосередньо на якість програми, тим не менш, якості не гарантує. Це такий саме критерій оцінки програми, як і влучний (чи не дуже) вибір героя, грамотна добірка запитань тощо. Але справді вдалим проект може вийти тільки за однієї умови: тоді, коли журналістові (ведучому, авторові) вдасться оминути підступну пастку: спокусу прикритися особистістю героя. Тому що всі програми подібного типу існують у полі напрузі, що виникає між особистістю героя і особистістю автора програми. Якщо напруги немає, програма перетворюється на медузоподібне мозкове желе, без провідної думки і чіткої теми.

Прем’єрні “Імена” Оксани Марченко (УТ-2) залишає по собі приблизно такий саме післясмак, як “Жіночі історії” Оксани Пушкіної. Аналогія для Оксани Марченко – не з гірших. Все-таки треба віддати належне: програма “Імена” з тих, що зроблені і дорожче, і ретельніше за більшість подібних програм на вітчизняному ТБ. До того ж, за вибір героїв для свого першого випуску авторам треба поставити найвищий бал – передачу було присвячено тріо Мареничів (цікавим, достойним, “незачовганим” у ЗМІ).

Українських зірок фолк-арту знімали в їхній квартирі в Луцьку. Спогади Мареничів перебивалися коментарями колег і свідків їхнього зоряного часу. У ролі коментаторів виступили композитори Микола Мозговий і Олександр Злотник, партійний чиновник і колишній міністр культури Юрій Олененко, причому кожен розповідав, якою особисто йому бачиться історія популярності й опали тріо Мареничів...

Роль ведучої Оксани Марченко обмежувалася сухими перебивками, де вона, як правило, підхоплювала висловлення своїх героїв – дооповідала розповідь персонажа, перерваного на півслові. Це при тому, що матеріал давав дуже цікаві можливості для узагальнень. Власне, із цим глядацьким розчаруванням і пов’язана аналогія із “Жіночими історіями” Оксани Пушкіної: по закінченні програми тебе не полишає враження, що тобі довго й нудно розповідали передмову, а все найцікавіше повинно відбутися у другій серії. Сіль анекдоту в тому, що другої серії немає, не буде й не мало б бути.

Тим не менш, варто наголосити, що автори програми на проблему все-таки вийшли. Мареничі, унікальний колектив, який мав професійне визнання і який полюбляв особисто Володимир Щербицький, постраждали передовсім через свою гоноровість (кілька разів відмовилися виступити на кількох урядових концертах), за що стали “невиїзними за межі Волинської області”. Проте ми так і не дізналися, чи шкодують про це зараз музиканти. До того ж, можна було б припустити розвиток аналогічних подій у наш час – що було б з музичним колективом, який би зігнорував пропозицію виступити не перед Щербицьким, а перед Кучмою. І тут думка таких поважних і, головне, втаємничених у суть проблеми людей, як Олександр Злотник та Микола Мозговий, була б дуже цікавою і доречною...

А далі вже можна було б говорити про те, наскільки шоу-бізнес в Україні спроможний існувати незалежно від влади і чи може собі музикант дозволити з ідейних чи особистих принципів нехтувати “кормушкою” урядових концертів, і чи є такі приклади. Вийшовши на таку цікаву й болючу проблему, ведуча Оксана Марченко просто зробила вигляд, що її не існує. А, може, справді не помітила? Тому виплило, що головними в історії Мареничів - у переказі Оксани Марченко - стали педальований сентименталізм та архівні кадри давніх виступів. Знову сльози, соплі й ностальгія, замість чітко артикульованого висловлювання.

Зазвичай, на такі закиди можна почути: “Ми даємо глядачеві матеріал для роздумів, а висновки нехай робить сам”. Але якщо йдеться про авторську програму, то глядача, насамперед, цікавить авторська позиція. А враження таке, що Оксані Марченко (і ще дуже багатьом її колегам включно з Оксаною Пушкіною) думати лінь і сказати їм нам, глядачам, просто нічого. Вони переказують, ретранслюють чужі історії або й просто відмовчуються, як маленькі ягнята, білі й пухнасті.

Хочеться сподіватися, що відносно „Імен” Оксани Марченко ( назва програми теж, м’яко кажучі, „подібна” - до відомої програми „Имя” Ірини Гордійчук, яка нещодавно ще йшла на „ТЕТі”) – це буде лише тим самим першим млинцем...

P.S. До речі, автори ток-шоу “Окна” дуже вдало зіграли на тому, що перемінили мовчазно-пасивну позицію ведучого, змусивши його висловлюватися активніше. Адже в оновлених “Окнах” не оновилося нічого, крім іміджу Нагієва, який відмовився від тактики підтакування і почав активно заявляти своє ставлення до героїв і їхніх ситуацій. У результаті в “Окна” стало зазирати дещо цікавіше. Це найяскравіший приклад того, що “мовчання ягнят” – хибна метода не тільки з морально-етичного погляду, а й з рейтингового.

Читайте також:

Оксана Марченко: «Пока я приостановила проект на месяц»